НІЧ
Прокинувшись від храпу сусіда - я не спав. Це і не дивно, бо я прокинувся. Храп його, незважаючи на свою застінність (це і не дивно, бо сусід був за стіною), пронизував мої вуха, як куля снайпера - стікляну плящинку. Я відчинив холодильник - так-так саме відчинив, бо він у мене на замку "економісту". Чому? Бо саме цей замок, не замок, економить стратегічні запаси їжі (шпроти в олії, минулорічну капусту квашену, квашені огірки, пиво, пиво, пиво і, звичайно, десерт - варення 1998 року закатування (смак його невідомий "і по, і на сьогоднішній день")). В холодильнику все стабільно - без змін. Напис на холодильнику глаголить: "Стабільність - запорука успіху - не варто бути не успішним." Тому я зачиняю його. По той бік барикад, почувся глухий удар пательнею по чомусь хроплячому. Настала така чудова, як веселка, тиша. "Затихло все, тілько дівчата та соловейко не затих ", як писав про це класик. Я заснув.
РАНОК
- ех, боляче мені на тебе дивитися...
- чому?
- та бо вчора мені таких навішали... ледве очі відкриваю - сказав побитий, як байдики, сусід, який поцмакуючи цигарки припльовував. Цигарки він палив по дві, без фільтру: "щоб смак чути" - пояснював він.
- а шо це в тебе з обличчям?
- та шо-шо. Вчора сплю собі і тут чую хляп мені асфальт по обличчі вдарив. Відкриваю очі, а то не асфальт, а то моя жінка пательнею вдарила. Я кажу: "ти шо дурна", а вона: "чо храпиш?".
- а, ну правильно - погодився із діями жінки я і "вийшов" із двору в кімнату. Тобто, із балкону в хату. Ми з сусідом часто спілкуємося зрання на балконі.
- ех ранок. - потягнувся я. потягнувся за банкою кави. "Сьогодні я скажу" - подумалось мені. "Сьогодні він скаже" - співали тарілочки, ложечки, кружечки. Шкода, що лише в моїй уяві. "Сьогодні я скажу" - подумалось мені ще раз.
ДЕНЬ
"Так! Я знаю ти мене хочеш! Ти будеш мене облизувати, покусувати, присмоктувати, насолоджуватися мною" - так і говорила до мене булочка по 5,70 грн.
- дайте булочку
- яку?
- по п*ять сємдисят
- цю?
- нє
- цю?
- нє
- цю?
- нє, ту дальше
- цю?
- нє
- а яку?
- цю
- п*ять сємдисят
- а може за п*ять? - пожартував я. Скажемо відверто, жарт мій вона не сприйняла. "Продавальниця" "вирябчилася" на мене, як "вирябчена" качка і в очах її було видно з одного боку 20 з іншого 50 копійок.
Я додав ще 70 копійок, сперечатися не став. Я сів. На ослінчику на якому я "сів" була жувальна ґумка із смаком меду та лимону. Лише пожовуючи її, я відчув повний смак меду, лимону та ослінчика.
А на дворі осінь. А на дворі діти. А на дітях одинакові курточки із шаликами різного кольору, як у букварі.
Але хай ті діти вас не лякають. Вони біля батьків - вони не страшні. А я мав зустрітися із подругою. "Сьогодні я скажу" - подумалось мені вголос. "Сьогодні він скаже" - так і припали до танку-таночку із підспівкою, дітлахи у різнобарвних шаликах. Танк встановили в честь перемоги тих над тими, а на нього - підспівку, це таке ноу-хау!
ДЕНЬ
В парку я зустрів її. Вона мій друг. А друг мій друг - мій друг. Ще раз: друг мій друг - мій друг. Як завжди екстравагантно вдягнена, усміхнена і з великими віями. Сьогодні я зроблю комплімент, і я знаю що вона мені на це відповість: "а ти це як завжди кажеш". Підходжу і кажу:
- ти, як завжди, екстравагантно вдягнена - усміхаюся, як загадковий кіногерой. Хоча усмішка більш подібна на мою.
- а ти, це як завжди, кажеш - сказала вона. я ж казав, що вона так скаже.
- а ти, як завжди, ЦЕ, кажеш
- ти також кажеш, ЦЕ, завжди
- завжди ти...
- та вже достатньо! - перебила вона мене
- ти завжди так кажеш - усміхнувся я. Вона завжди так каже.
Вона подивилася на облуплений, як облуплений магазин, магазин.
- на що ти дивишся? - запитав я.
- на магазин - відповіла вона.
- а я тобі щось купив - загадково промовив я. Мій погляд зразу ж помітив, що її погляд допитливо дивився на мене, як погляд в собаки, яка чекає, що ти їй кинеш шматок смаженої котлети на обід.
- що? квітку? - засміялася вона. Знала ж, що якщо б я купив квітку, тоді можна взяти на себе відповідальність за "поголовне", "похвостне", "потулубне" вимирання тварин у лісі.
- ні періжок - я його витягнув із-за пазухи. Він був у "целафановому кульочку".
- мм, по 5 сімдесят? - запитала вона
- а як ти здогадалася? - я завжди захоплювався її жіночою інтуїцією. Раз вона сказала що день буде прекрасний і таки був.
- он, тут ціна на "кульочку" маркером написана.
Я щось замешкався. Потім промовив:
- я тут подумав... - "скажи! скажи!" - нашіптувала мені якась бабулька. - що? - перепитав я в бабульки, яка мені щось нашіптувала
- скажи, внучку, котра година? скажи, скажи...
- я не маю годинника. ти маєш? - звернувся я до екстравагантки
- ні... - відповіла мені екстравагантка
- бісові діти. В наш час кожен мав по годиннику, а зараз ні годинників, ні ума ні фантазій - збісилася стареча, і труснувши кістками, пошкандибала, неспішучи, далі.
- я тут подумав... - "скажи! скажи!" - нашіптувала мені цього разу думка (вона, себто, думка, в мене нашіптуюча).
- що? - перебила вона мене, поглинаючи пиріжок.
- ти цей... ну коротше - знітився я. І видихнув. І здувся, як надувна кулька, яка здулася. Лише моє здуття відрізнялося тим, що я не літав то туди, то сюди.
Тут підійшла Галина Степанівна - НАША вчителька - НАШИХ молодших класів.
- шо стоїте - шаритеся - пивка б собі купили? - з усмішкою могла б запитати вона. Але обмежилася лише привітанням - добрий день.
- добрий день - відповіли ми, як відповідають дітлахи, ці недолітки в молодших класах.
Через мить, я стояв мовчки, втупившись в землю. На ній було багато крихт від булочки за 5,70. На всіх. Тобто на ній, на мені на землі, на собаці, яка пробігала мимо, на голубах, які вже позліталися і припали до безоплатної наживи. Один голуб, той що сизіший, ще так вурчав "Вууууррррр-вууууррр".
- ти не договорив - промовила вона, проковтнувши останній комок пережованого пиріжка за 5,70 грн.
- хто?
- ти!
- я? - перепитав.
- та ж не дослідники експерементальних наук... ти! - промовила вона.
- та нє то таке - усміхнувся я. А сам собі подумав - ото пильна. "Пильна стопка" книжок стояла на вітрині у магазині.
- та кажи вже! - спалахнула від нетерпіння вона. Спалахнула неподалік і урна.
- о, хтось недопалок кинув в урну, а вона й спалахнула - дедуктивним методом дедуктивував я.
- ти запитаєш те що хотів чи ні? - маніпулювала мною вона... краса жіноча, то є велика сила.
- Так. - відрубав я. Відрубана гілка лежала збоку. Я поклав сокиру біля гілки і продовжив думку - Я довго думав над тим, що краще... огірок чи ховрашок. Ти б ким краще була?
- не знаю навіть... ховрашком напевно...
- я також. а ти чого?
- ну...
ВЕЧІР
- тобто ми як два ховрашки - засміявся я. А сам подумав: "терба сказати! Це слушний момент! Вона має зрозуміти!"
Сміялися ми ще довго. Хвилин 5. Ну як, я думав, сіючись. Я був пильним.
- Ну добре. Я вже маю їхати. - Сказала вона і поїхала.
- Зле... - подумалося мені під ніс. А тут ще в голову якась каменюка полетіла. Перебинтувавши голову з каменюкою (бо потрібно було щось до ґулі холодне прикласти) я подався додому.
НІЧ
Цієї ночі я не спав. Я думав, цього разу, я думав несміючить. Як так можна, як можна не сказати людині, що насправді, я завжди хотів бути огірком, а не якимось там "ховрашком".
