То було давно під кінець минулого життя. Я закінчувала школу, мене випускали на поруки за не надто гарну поведінку. Я відмотала весь строк з першого по останній день в одинадцятому, як в сто тисяч одинадцятому році. Я закінчувала школу тоді мені не могло зіпсувати позитивний настрій ні довжелезне стирчання в перукарні і неделікатність „майстра”. Та недалека зовсім трішечки старша за мене дівчинка ніяк не могла розуміти чого ж я від неї намагаюсь отримати. І чого я взагалі до неї припхалась якщо не хочу „укладки” , що б нагадувала Пізанську вежу. Для того, щоб заспокоїти і так не надто занепокоєну совість в решті решт вона вирішила, щось там зробити. І я сліпо підкорюючись традиції прописаній кров‘ю тисяч випускниць я довірила свою голову аби в решті решт з‘явитись на випускний, як то годиться з шиком, блиском та у всьому новому.
А потім, ламаючи ноги на височезних підборах. Пріючи у колготках, та вкриватись лускою під шаром тонального крему на обличчі стояти у черзі з тридцяти чоловік за таким очікуваним шматком пластику який гордо іменується атестатом.
День безмежної радості, неймовірної гидоти, надзвичайного лицемірності та всезагальної любові. Остання (на багато років) можливість перед однокласниками шиконути. Гульнути „по дорослому” та розпрощатись з школою.
А поза цим всім, всього на всього черговий і можливо останній груповий фарс. Аля ми всі, вас всіх надзвичайно любимо і безмежно раді, що принаймні найближчі кілька років нам не доведеться любуватись вашими такими остогидлими пиками. Все, баста, арівідерчі, гудбай, чао, прощавайте, досвіданія.
Прощавай каторга, що мала з нас склеїти, мов з пластиліну людей. Яких саме людей потім підкаже час, та нормальне життя. Цей час, що лише мав обтесати нас та в решті решт перетворити на тих самих справжній людей.
Одну з останніх пляшок мінералки, з святкового столу я витратила на те, щоб привести до тями свою, вже колишню, однокласницю. І вже дуже давно колишню кращу подругу. Я знайшла її за рестораном біля сміттєвих баків сплячою. Пів пляшки пішло на те, щоб просто її розбудити. Інших пів на те, щоб відпоїти вже після того, як вона перестала блювати.
Головне, щоб про це не дізнались вчителі.
Якого біса? Ми вже закінчили навчання. Вже нікому не потрібно лізти у дупу для гарної оцінки, чи зразкової характеристики. Але, головне, щоб зараз про це не дізнались вчителі.
А вона сиділа на холодному асфальті, поряд з калюжею власного блювотиння. Вона, колишня відмінниця. Вона, майбутня проститутка та алкоголічка.
Головне, щоб не дізнались вчителі.
Первісний, можливо всмоктаний з молоком матері страх. Аби не дізнались, аби не сказали кривого слова, аби не пустили чутки.
До біса, кому яка справа.
Холодний асфальт, блювотиння, тепла мінералка, порвані колготки, гудіння у ногах через незвично високі підбори. Недобрі, звично єхидні погляди однокласників. А потім рідні старі джинси, безмежне бажання спати, „потрібно зустріти схід сонця”, залишки горілки, котлети, що лишилися з „святкового” столу, сигарети, травка, огида. Огида, що просто переповнює, огида яка ладна ось, ось политися через вінця і одна єдина далека – свобода. Нарешті я можу з абсолютно чесною совістю послати під три чорти і цю ЗОШ з її вчителями та учнями.
