| © Жан, 06-10-2008
|
Як добре було б, якби люди уміли прощати, забувати слова, пам’ятати про квіти і сонце, пам’ятати про захід його, і про тишу, і ніч, як м’яке покривало окутує місто, тамує слова, що не треба, вже дихати навіть не треба під тим покривалом, пам’ятати про осінь, ту осінь, яка не прийшла.
«По осінніх листках, які раптом обпали у літку, ти ступай тихо-тихо, так тихо, щоб сон не минувся, ти тримай його руки, і грій їх у своїх цілунках, лиш тримай його руки».
Зранку кава обпалює тріснуті губи, і цигарка так гірко й знайомо пече полином. Хтось писав би тут вірші, той хтось уже був і пройшов.
«Захисти від простуди, розкинь свої руки як крила, і літати навчи, розуміти дощі і світанки, відчувати трамваї й будинки, і місто, дивне місто, в яке ми колись не прийшли»
І усе так як треба, усе як повинно бути, голуби є на площах, і плаче небо теплом, і усе так як треба, я є, бо не можу не бути, і втікати від себе іще не навчився ніхто. Я допишу листа, і відправлю його у нікуди, у далеке нікуди, що приходить до мене сном, там є руки, є очі, знайоме бажання, і люди, теж для мене знайомі, є люди, які проминули як сон. Сплячі леви - натомлені кішки, суєта, що є не суєтою, там є навіть я, але зовсім-презовсім трішки, розчинилась в тих днях, як цукор у склянці з водою.
«Ти тримай його руки, читай по листочках клена, ті листи не відіслані, ненаписану кимсь науку, як не втратити осінь, холодну сльотаву осінь, як тримати у своїй його таку теплу руку».
Прилітають дощі, і стікає по щоках туш, розплітаються коси в холодного вітру обіймах, є десь дім, там теплий пухнастий кіт, він чекає, він хоче, щоб я прийшла. Розплітаються спогади, руки холодні і чисті, впадуть краплі на довгих рядків візерунки, відпустити листи, відпустити листки, і вернутись в теплий дім, де чекає кіт.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
