книга: “Ідіот”, Достоєвський Ф. М.
фільм: “Ідіот”/ “Hakuchi” (1951), Акіра Куросава
“- Що то за звук?
- Це моя мати молиться духам предків”.
Події роману Достоєвського перенесені у повоєнну Японію: автомобілі на вулицях, телефон, Мишкін, ледь не розстріляний за дезертирство. Стрічка триває близько трьох годин – досить довго, щоби звикнути до адаптованих для місцевого вуха імен (Мишкін – Камеда, Рогожин – Акама, Аглая – Аяко), надто коротко, щоби вмістити таких другорядних персонажів як Іполіт, родина Гані, та й сам Ганя присутній тут лише у першій частині, адже режисер не міг пожертвувати такою шикарною сценою як спалення грошів.
Отже, показаний тут лише стрижень сюжету – взаємини такої собі любовної вервечки:
Аглая – Мишкін = Настасья Філіповна – Рогожин.
Коли дивишся на на цю чисту, без домішків лінію на екрані, починаєш краще розуміти сам роман. Виявляється, єдиними, хто тут справді кохає є Аглая та Рогожин. Кохання життєве: самовіддане і егоїстичне, ревниве і без взаємності. Взаємності не буде, бо Мишкіна й Настасью Філіповну пов’язує дещо більше, ніж кохання – співчуття.
Події у фільмі максимально стиснуті у часі – все почнеться і закінчиться протягом однієї зими: з натопленої кімнати в холодну ніч кидається Настасья Філіповна з Рогожиним, в сугробі б’ється в нападі епілепсії Мишкін, сніговик-дракон стоїть біля будинку Єпанчиних, пара з рота йде у Рогожина, що сидить біля небіжчиці. Соундтрек теж відповідний – російська класична музика і хурделиця.
Мушу зізнатися, що більш за все я очікував, як викрутиться Куросава з братання-обміну хрестами – напевно скасує її, бо звідки ж вони там, на японцях. Проте режисерський хід приголомшив мене: Мишкін з Рогожиним обмінюються особистими талісманами, які мають свої історії – це геніальна інтерпретація сцени.
Щодо добору акторів, то розчарувала мене лише Настасья Філіповна (нічого поганого про гру сказати не можу), зрештою уявлення про те, як має виглядати ця femme fatale Достоєвського в кожного своє. Цікаво виконані ролі Аглаї та Рогожина – обидва чарують своєю безпосередністю: недосвідчено-норовливою та стихійно-дикунською відповідно. Проте справжня знахідка фільму – це виконавець ролі Мишкіна. Актор з дуже таки сіренькою зовнішністю (жодного порівняння з Ю. Яковлєвим та Є. Міроновим з російських екранізацій) з першого ж діалогу з Рогожиним у потязі примушує повірити в свого персонажа. І, мабуть, почувши десь лайку “ідіот” в мене довго ще виникатиме асоціація з невиразною постаттю, непевними рухами, наснаженим обличчям та винуватою усмішкою Камеди-сана.
