Час пройшов. Хтось порізав його, як полотно на маленькі клаптики. Зима залишилась у минулому. А ми пішли далі. Зі своїм болем, з своїм щастям. І те, й те інше тримаємо біля серця як найдорожче.
Час. Відкрив нас світові, розкрив нам очі, розрізав наші уста до розмови, пробив наші вуха до слуху. І за це ми слухняно йому служимо. Час стікає з найближчої ринви весняним снігом. Падає на наші голови неслухняними краплинами, а ми нервово тремтимо, бо любимо, щоб наші гормони виходили на світ в теплу, суху погоду, коли все навколо усміхається... сміється.
Ми. Нас немає. Існую я, існуєш ти, існують всі. Але не ми. Мабуть, ми залишилися десь посеред зими між скажено дурних слів і жаданих посмішок. Живемо там, хоча давно відчуваємо, що навколо весна. Вона тільки починається, все наново народжується. І ніхто з НАС не задумується, шо вона знову помре в осінній холод. Але це НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо це буде інша історія.
А зараз... Залишаюсь Я, забувши про все і всіх, лиш би відчути теплий смак весняних уст, з його незамінним дощовим присмаком.
Зараз... Я дозволяю ЧАСОВІ бавитися собою, як забавкою, лиш би він продовжив цю весну для мене.
І я скоро знову народжуся. Подивлюся новими, яскравими очима на новий, сонячний світ. І МИ будемо літати. Дивитися зверху на барвисті моря і землі і дивуватись, чому ми не бачили цього раніше.
І впадемо... у це свіже, прохолодне море. І будемо плавати у ньому, збираючи омите каміння. Воно буде відблискувати веселим промінням, що виходитиме з наших очей і сонця. А потім будемо лежати на березі, пересипаючи пісок крізь пальці, ліплячи піщані фігури диких русалок. Час буде стояти. А під кінець... Підемо додому, де нас зустрінуть всі... І усміхнемося.
І мені дадуть ім’я.
І я буду жити.
