Звідки береться жорстокість? Звідки ростуть її корені, де знаходиться її зародок? Це питання мучить мене давно, а особливо в ці останні дні.
Чому звір убиває тільки коли голодний, а людина просто так?
„Статуетка”, - говорили про нього наші знайомі. Пухнастий „Ладик” (так звали собачку), ніби по драбині, вилазив металічною сіткою на стовпчик і спостерігав за дорогою. Не скажу, що був лагідний до всіх. Крім домашніх і знайомих, ніхто не міг зайти в наш двір. Та це був добрий цуцик, за своє життя, він нікого не покусав. Курчата ховались від дощу в його будці. Перед очами стоїть: як над зеленим лугом, всипаним рідкими дзвониками й сонечками ромашок, пурхали метелики - й метеликом, на своїх коротких ніжках, літав „Ладик”. Висока трава мішала йому швидко бігти, тому він вистрибував, і було враження, ще трохи, і песик злетить разом із ластівками, що припадали до землі.
- Дивись „Ладик” наш, як метелик пурхає, - захоплювалась нашим улюбленцем діти. Песик не пропускав жодної нашої велосипедної мандрівки. Коли його залишали вдома, пес так рвався й скавчав, що я змушений був повертатись й брати його із собою.
- По дивись-но, сину, що я вам привезла! - Бабуся стріпнула із чобіт сніг, і розв’язала вузлик. Звідти випало кумедне, схоже на мохнатий клубок цуценя. Воно було настільки жирненьке й пухнате, що животом торкалось підлоги.
- В автобусі мені один чоловік за нього «пижикову» шапку давав, - гордо добавила бабуся. – Та я сказала, що це подарунок для внуків.
Діти зразу схопили волохатий клубок почали його пестити, і цілувати, але цуценя виборсалось з обіймів, пішло в куток і тихенько помочилось.
Так з’явився в нашому домі цей розумний, вірний, красивий і надзвичайно веселий песик.
Його забили. Ми три дні шукали, думали знайдеться, повернеться наш веселун. Потім знайшли. Забили сусіди, тому що пішов до їхньої сучки. Забили три молодика, просто - із забави.
Друзі втішають, чого ти так побиваєшся. Он майже в той же день убили молоду дівчину, одну в батьків – такіж відморозки. Так це горе незрівнянне й навіть немає слів, щоб утішити батьків. Але жорстокість починається саме звідси: з утопленого кошеняти, з убитого песика.
Великий цар Соломон сказав: „Пам’ятай про судний день,” це повинно бути написано великими буквами на кожному рекламному щиті, на кожній вивісці, бо всі ми рано чи пізно станемо перед великим судом, і відповімо за кожен свій учинок. Тоді може хтось спочатку подумає, перш чим ударити палицею. Я впевнений - таки, доброта врятує цей наш, не дуже затишний світ. Добрих людей набагато більше, просто добрі справи непомітні, вони сприймаються як щось тепле, природне, а злі вчинки наносять таку непоправну рану, яка віддається надовго резонансом у душі.
Цю статтю я пишу не для „тих” людей (бог їм суддя), та й чи будуть вони це читати. На мою впевненість такі нічого не читають, за винятком хіба оголошень – а для „ нас”.
- Почни із себе, - так любить повторювати мій знайомий Володя із Закарпаття. – Не відповідай на зло злом, бо тоді воно виросте в геометричній прогресії.
Коли ж ми, хоча б не відповімо злом (бо відповісти на зло добром, це дуже тяжко, у крайньому разі для мене) тоді ми його зупинимо. На нас дивляться наші діти.
Мода на насильство повинна пройти - це не наше. Тепер, коли я дивлюсь на потворні новорічні маски у вигляді монстрів, чи комп’ютерну гру де ллється кров рікою, повірте - це не прикольно.
Ми повинні відродити в собі, і привити в наших дітей любов до природи, щоб не піднялася рука запросто так зірвати квітку, чи зламати гілку, щоб зупинилась палиця над головою нещасного цуценяти, чи занесена нога над замурзаним кошеням. Я думаю мода на добро обов’язково повернеться.
