Важке життя… Самотність… Монотонні дні… Чому це все переслідує нас роками?
Ми самі зробили своє життя таким огидним і однотипним, яким бачимо сьогодні, з яким на словах не можемо змиритись!
Надто багато речей ми звикли отримувати в готовому вигляді. «Колись було цікаво, краще жити», - розводимо руками і знову поринаємо у свої думки…
А чому? Спробую пояснити…
Нині нам дуже важко відчути свою співпричетність. Співпричетність до виготовлення якої-небудь дрібнички… Співпричетність до життя…
Ми нічого не можемо додати, тому й речі, що нас оточують, предмети, зроблені без нашої участі, не мають для нас особливої ціни…
Ми повністю відгородилися від оточуючих і всього світу високими парканами, бетонними стінами. Відгородились, відмежувались, зачинилися з усіх сторін, боячись, щоб хто – небудь не побачив, що там ховається, хто там ховається… Там – під товстим панциром оман і ілюзій…
А ми тим часом любимо поспостерігати за тими, хто все життя виставляє для огляду, пліток і обговорень…
Нам цікаво спостерігати, як інші народжуються, помирають, як хтось страждає й закохується, як когось навчають писати й кататись на велосипеді…
Може це звучить дивно, але погодьтесь, - ми любимо спостерігати за тим, як з нас майстерно роблять ідіотів. Так, не дивуйтеся! Адже за подіями і бійками у Верховній раді є також чимало охочих поспостерігати…
А поряд з цим ми перестали вірити, перестали жити. Вірити в справедливість, якої немає, вірити в себе… В тих «себе», яких також давно стерли з лиця Землі…
Нам важко піднятись з ліжка чи з-за комп’ютера і кинути під час виборів бюлетень у квадратний ящик… Нам неохота відіслати смс і проголосувати за ту чи іншу зірку… Нам не хочеться працювати в колективі… Ми не звикли почувати себе співпричетними…
Саме тому й повертаються до влади ті, які, здавалось би, давно й назавжди потоплені історією… На телеекранах – ті, хто ніколи не чув справжнього співу…
А серед нас – ті, хто ніколи…
Ми – ніколи…
