Сніг снів, як синь сіна, господарює навкруг.
Худоба допиває спілу хмару у калюжі.
Осипалися хати насінням у землю. І проростають непоспіхом.
Цей міф колись стане моїм селом. Де люди йдуть на працю, танцюючи на одній нозі. Вони усміхаються — кожен собі, — і худоба з розумінням киває головами.
Синь сіна. Лоскотно в очах, бо потрапило в них літо і безпорадно ворушиться, намагаючись вискочити назовні.
За світоподілом тину — викрадення щастя — відділок колгоспу, де люди, усміхаючись і танцюючи на одній нозі, ведуть боротьбу чи за врожай, чи проти нього — не розібрати, — сонце вилучило очі, як речовий доказ мого упередженого ставлення до мого таки міфу.
Сніг снів. Село посивіло. Це місячна ніч. Тут є діалект собак. І є люди, які посміхаючись і танцюючи на одній нозі, знову поспішають. Худоба довечерює своїми снами — теплими і спокійними. А люди потай продовжують партизанську боротьбу з врожаєм, який дивом уцілів у колгоспних коморах протягом дня.
Собаки розбріхують свій генетичний код і люди, усміхаючись, з мішками та місячним сяйвом на плечах, лякаються, але лише мого упередженого ставлення.
А я тільки слухаю ніч. Кажуть, що боягуз і ні з ким не граю в партизанів. І тоді я посміхаюсь, починаючи танцювати на одній нозі, з марними спробами звільнити своє вухо від людських слів.
Мене укриває сніг снів, схожий на синь сіна, а худоба допиває місячне сяйво. Як усе просто — весь цей світ давно належить мені, бо це м і й міф.
