Дерева випручаються з мого погляду, зміліє небо і я втрачу рівновагу від присмаку осінньої наготи і згірклої пам’яті. Кине мене навзнак оте, величніше від мотузок дощів, в яких блукав, мов у твоєму волоссі, божеволіючи від марних спроб забути твою втечу. Чи був я тоді завойовником — німіюче створіння. І, як біг, розриваючи пута густого повітря, натикаючись на стріли шаленіючих блискавок, що розпікали мою плоть невимовною жагою.
Я був раб, упокорений своїми задумами помсти, посеред хтивої грязюки, всотаний її безвідмовною податливістю глин. У човні дня мене несло серед ворожих поглядів, глумливого сміху, прокльонів і анафеми, до дивної своєю незворушністю посмішки майбутнього — невичерпного у своїх варіантах і абсолютно незмінного. Було самотньо і спокійно, бо всі неспокої злилися до купи і саморозчинилися, знищилися, стихли.
І тоді раділося від чужого незнайомого горя і плакалося від свого мимобіжного щастя. Мряка притушила вогонь обличчя, зникли тіні слідів, де босоніж мозаїкою розколотого призахідного неба, в якому (о, жах!) чекання, надії, віра, тлін. Кровоточила земля, юшилася червоно—коричневою піною, немов зняли з неї скальп. І тріщали ребра невинної хати від натужних спроб ангела піднятися з ліжка і розправити крила. То ангел печалі. Я був майже поруч, та теж не мав рук. Ми вдивлялися один одному в очі, протинаючи болем погляду часову товщу стін, і ніде було сховатися нам від своїх поглядів. Сльози струменіли, як мить одкровення.
Задля кого дощ, що торкався кісток? Чому кістки були заблизько до хмар? Танок стихій, де розпач і ціль лиш тло. Бавлення в людину, яка льодяником у роті подій тане хмаринкою. Тільки присмак, ледь відчутний присмак кисло—солодкого — все, що лишається по ній. Розчинення у вирі, у вірші, в її обличчі, в теплих дощах волосся, якого даремно намагатися доторкнутись — воно всюди і ніде, воно — запитання і воно — відповідь. Воно існує, щоб зникати, воно волає до життя, щоб убити своєю пам’яттю про себе. І прекрасне, бо недосяжне, як істина.
Дощ… Поєднання стихій. Вода і повітря. Танок стихій, в якому нема протиборства. Є пізнання шляху, відмінностей і спільного. Розуміння і варіації вже осягнутого. То є рух, плетиво, вітражі простору. То є заглиблення.
Їм не до людського егоїстичного вереску, переповненого жалем до себе і своїх іграшок. Вони заповнюють третю стихію — землю. І я починаю відчувати, чому такий самотній і не спійманий. Бо чужий, навіть самому собі. Чужинець, адже відчужуюсь.
І шукаю вже не її, а своє самозаспокоєння і виправдовування. Шукаю не ціль, а засоби. Мій човен нещадно трощиться об новий день, соковита мить стікає по серцю. Порожньо і холодно. Це ніч чи відчуття ночі, а можливо я так і не зміг витримати погляд ангела, адже був тоді незрячим? Котяться хвилі ще мокрого світла, спинають тіні замість вітрил, приходять знайомі і незнайомі люди. Та ніхто мене не впізнає — змито дощем обличчя, стерто вітром посмішку, затулено землею очі.
Відповіді лише на дні колодязя, названого сонце. Занурююсь в нього і посміхаюсь. Тону в нім і прозріваю. Заглиблююсь в нього і знаходжу вічні свої блукання у твоєму волоссі. Світ є постійним дарунком, де очікування — лиш спроба виявити істинну ціну всього, що отримуєш.
Випручаюсь від невдоволення щастям і дощ стане зрозумілішим у спробі порушити рівновагу стихій. Так легко дихати сонцем. Повертаюся чи починаю путь?
