Жорж йде за нею темним коридором. Про всяк випадок він узяв з собою приховану камеру, щоб обов'язково мати хоч якесь відео. Ось вони виходять у великий зал, де за столом сидить Мандрика в білій туніці і з вінком квітів на голові. Він посміхається.
- Доброго дня, шановний госте.
- Не дуже доброго, Овесе Соломовичу. Ваші охоронці не пустили мого оператора.
- Це я наказав. Я не люблю телебачення.
- То ви не любити мене, бо я і є телебачення. Мільйони глядачів хочуть дізнатися про вас, я приїхав сюди саме заради інтерв'ю з вами і ось ви не пускаєте оператора. Якщо він залишиться на вулиці, то розмови не буде. – каже Жорж. Відчуває на собі гнівний погляд жінки.
- Ти забагато про себе думаєш! – зло каже вона.
- Думаю, стільки треба. – відповідає Жорж. – Овесе Соломовичу, подумайте самі. У нас аудиторії в сорок мільйонів тільки по Україні. Коли ми йдемо, то на вулицях припиняється рух, зупиняються заводи і фабрики, всі сидять біля телевізорів. І це тільки тут, а ми ж зараз продаємо свої програми у Східну Європу, готується контракти з американськими компаніями, де зараз ми продаємо свої випуски на ДВД. Про вас дізнається увесь світ! – каже Жорж і дивиться на Мандрику. Жорж вміє дивиться чесно-чесно, вміє тримати погляд людини, яка в житті жодного разу не брехала. Мандрика посміхається.
- Я є світ. – він каже це тихо, але впевнено. – Той світ, про який ти кажеш, він – маячня. Його немає і він не вартий і копійки. Я – світ. І я – світло. Я – все. то мені не потрібні камери.
Жорж зображує подив, а сам сідає так, щоб портативна камера з під руки знімала Мандрику якомога краще.
- Може ви і світ. Я не дуже на цьому розуміюся. Але ви поки що світ тільки для Кролевця, невеличкого провінційного райцентру, про який мало хто знає. Якось замало для світу.
- Я працюю над тим, щоб поширити щастя і далі. Поступово розходитися по всій країні.
- Це дуже цікаво, то розкажіть все це на камеру, для мільйонів глядачів!
- Ні.
- Ви чогось боїтеся?
- Я нічого не боюся. Я просто враховую.
- Що?
- Заздрість.
- Чию?
- Влади.
- Вона може позаздрити, що я забрав у неї людей і дав їм щастя. Влада може пустити сюди війська, щоб розгромити наш дім космічного спокою. Я несу відповідальність за людей, які повірили в мене. То я не хочу ризикувати.
- Як вам вдалося зробити так, щоб вас слухали.
- Я проводив експерименти з атомами!
- Що?
- Я проводив експерименти з атомами! І якось мені відкрилася суть і сенс, моє покликання. Я народжений, щоб нести людям щастя! І я прийшов сюди, щоб зробити цих бідних і затурканих людей щасливими! Самими щасливими людьми на Землі! – Мандрика так розпалився у своїй невеличкій промові, що аж підвівся.
- Але чому саме Кролевець?
- Бо тут середостіння космічних каналів, що тягнуться Всесвітом і проходять через нашу планету. Тут є тавро спокою1 ти чув про нього?
- Ні.
- Яблунева колонія.
- А, так, чув. Яблуні, які чомусь розплоджуються коріннями, а не як звичайно.
- То незвичайні яблуні! То знаки! Письмена всесвітнього розуму, які я зміг прочитати! Бо я проводив експерименти з атомами! – він підхоплюється і потрясає своїми руками. Жорж крутить головою у захваті, а насправді наводить камеру.
- Як ви дали щастя цим людям?
- Я дав їм сенс буття. Я видалив з них пороки і наказав трудитися. А ще дієтичне харчування. усі біди людини пішли від занадто добро харчування. Зайві калорії пригнічують людину, примушують забути про сонце і землю, про космічний спокій і енергію парсеків! Калорію нервують людину, примушують робити дурниці, бігти, щоб захопити ще калорій. Мої діти, всі жителі Кролевця і району, це ж мої діти!, вони нікуди не біжать. Вони спокійні і щасливі! Бо я люблю їх! А я проводив експерименти з атомами! – кричить Мандрика і трясе рукою, наче хоче, щоб вона вибухнула блискавкою.
- Але як ви перемогли ті калорії? Вони ж таки сильні, вони ж не відпускають людину зі свого полону.
- Калорії сильні для слабих. А для мене, вони слабкі і мізерні. Я навчився випромінювати хвилі очищення. Ось звідси! – Мандрика показує на своє чоло у зморшках. – Ці хвилі попадають у мозок людини и винищують увесь жир, який там є, очищають людину, роблять її вільною. Після цього людина вступає у братство трударів і вирушає збирати енергію космосу на полях.
- А навіщо вам тоді буряки?
- Бо люди недосконалі. Їм ще замало сонця. Вони ще хочуть пожувати хоч трошки чогось матеріального. До того ж, я хочу почати розширення щастя. Для цього потрібні кошти. Ми викопаємо буряк, зробимо цукор, продамо його і отримаємо гроші.
Жорж дивиться на Мандрику. Потім трясе головою.
- Що таке? – питає його жінка, яка отруйно посміхається.
- Не знаю. – бубонить Жорж. Він схвильований, бо відчуває, щось дивне у голові. – Я мабуть, піду. Бо мені щось погано.
Жорж підводиться, шукає двері, щоб вийти. Йому допомагає та жінка.
- Увіруй! Увіруй! Увіруй! Овес Соломович любить тебе! Овес Соломович любить тебе! Овес Соломович любить тебе! Цілуй його руки! Відчуй щастя, яке він дарує! Приєднайся до космосу! – Жорж не розуміє, чи це говорить та жінка, чи ці слова чомусь лунають у його голові. Він поспішає на вулицю, йому здається, що він задихається.
Вибігає, кричить оператору, щоб йшов з ним, сам біжить до мікроавтобусу. Поступово сповільнює рух. В мікроавтобус заходить вже спокійним і щасливо посміхається. Дзвонить в Київ.
- Пантагрюелю, це Жорж.
- Як все пройшло?
- Чудово. Пантагрюелю, цей Овес Соломович, він надзвичайна людина.
- Що?
- Він несе людям щастя. Ти розумієш? Щастя! Ми всі так довго мріяли про щастя! – Жорж починає хлипати, прямо в слухавку. Пантагрюель наказує подзвонити оператору, щоб той знімав.
- Щастя? Про що ти говориш, Жорже? – питає Пантагрюель.
- Щастя. Справжнє щастя. Кожен, хто повірить у нього, буде щасливий. Бо він святий. Можливо він навіть бог. – Жорж прояснено всміхається і втирає сльози. – Пантагрюелю, кидай все і приїзди. Візьми з собою хлопців.
- А як же програма?
- Пантагрюелю, тут щастя, тут справжнє щастя. Космос, небо, сонце, енергії. А він проводив експерименти з атомами.
- Хто?
- Овес Соломович. Він така людина, така людина! Пантагрюеле! Я ще не зустрічав таких людей! Я говорив з ним і не вірив, що це відбувається насправді! Людство завжди мріяло про щастя, про спокій. І він дасть це! Дасть! – Жорж починає ридати, камера дає крупний план його обличчя. Потім камера починає трохи термтіти. Це почав плакати і оператор.
- Свята людина, я підтверджую! – бурмотить він.
- Жорже. – тихенько каже Пантагрюель.
- Що?
- У вас у бусі, є аптечка. Візьми її.
- Навіщо?
- Мені потрібно. – лагідно каже Панта.
- Добре. – погоджується Жорж. Він солодко плачу, шукає аптечку, знаходить її.
- Розумієш, Пантагрюеле, свята людина! Він – бог. Коли він каже, у людей розквітають серця! Він проводив експерименти з атомами.
- Так, Жорже, так. Бачиш така синя пластинка з чорними пігулками.
- Бачу. Що це?
- Це від паразитів. Тут просто в нашій їдальні на студії, знайшли паразитів. Пам'ятаєш, у нас же був кухар з Індії, він завіз. Так ось, ми вже всі їх прийняли і тобі потрібно.
- Я не захворію, тут же щастя, тут люди не хворіють.
- Жорже, це просто формальність, щоб СЄС від нас відстала. Поклади у рот чотири штучки і запий водою. І дай оператору дві.
- А я в їдальні не їв останнім часом. – каже той.
- Хлопці, просто випийте і все. Ну, так треба.
- Добре, Панта, добре. – Жорж лущить пігулки, кладе їх у рот, запиває водою, ковтає. – Ти не повіриш, така людина! Експерименти з атомами! – Жорж киває головою, як та жінку, яку він зустрічав вдень.
- А тепер поплигай. – каже Пантагрюель.
- Що?
- Поплигай. Півсотні разів. Давай. Це так треба. А ти знімай його, знімай! Кричить Пантагрюель оператору.
Жорж починає плигати, мікроавтобус трохи коливається. Камера слідкує за його обличчям. Яке спочатку щасливе, потім стривожене, наприкінці, здивоване.
- Якого хуя я плигаю? – питає Жорж.
- Такого! – кричить йому Пантагрюель. – Послухай, що ти молов! – він вмикає запис їх попередньої бесіди. Жорж здивовано слухає, потім червоніє.
- Це я? Це я таке казав?
- Ну не я ж!
- Що відбулося?
- Той старий хуй узяв тебе в голову!
- Що?
- Завербував тебе. Тільки пігулки метафізичного активованого вугілля допомогли тобі звільнитися від чужого контролю.
- Як він це зробив?
- Не знаю, Жорже! Але якщо він зміг переламати такого міцного хлопця, як ти, то він дуже небезпечний! Стережися його!
Жорж крутить головою, важко дихає.
- Панта, такого зі мною ще не було! От сучий син, цей Овес Соломович!
- Я знаю. Зливай відео з Мандрикою.
- Він не пустив нормальну камеру, довелося знімати на приховану. Козел! Заліз мені в голову!
- Зливай і їдьте звідти!
- Їхати? Та я йому голову відкручу, щоб по своїм не лазив!
- Жорже, їдь! Чи ти хочеш, щоб тобі в голову знову залізли?
- Але ж ми не знаємо, як це йому вдається!
- То й воно! Ми не знаємо, як, то не знаємо, звідки чекати удару! То їдьте звідти!
- Добре Пантагрюеле.
Тільки поїхати не вдалося, бо зник водій.
- Тільки-но був тут! – дивувався оператор. Жорж довго гукав, але водій так і не з'явився. Це було дивно, бо на роботу в "Життя по-справжньому!" брали тільки перевірених, надійних людей. Це стосувалося і операторів і водіїв, журналісти там взагалі були монстри.
- Чорт забирай! Та де ж він подівся? – не міг заспокоїтися Жорж. – Що це?
На іншому краю площі з'явився смолоскип, потім два-три, потім ціле море смолоскипів. Натовп зі смолоскипами, що йшов до них.
- Здається до нас. – каже оператор.
- В машину, поїхали! – кричить Жорж. Але водій забрав з собою ключ. Поки Жорж порається з проводками, натовп вже оточує їх. Нарешті машина заводиться, Жорж обережно рушає з місця, але натовп не розступається. Засмаглі люди у рваному одязі і зі смолоскипами, стоять навколо машини стіною.
- Знімай і відразу на Київ! – кричить Жорж. Починає газувати, щоб налякати, але люди не розходяться, хапають один одного за руки і роблять живим ланцюгом. Вони мовчать і дивляться.
- Це він! Ось це він! Він лаяв Овеса Соломовича! – натовп розступається, стає видно водія. Він тицяє у бік машини, вказує на Жоржа. – Він! Він лаяв Овеса Соломовича! – натовп починає тривожно гудіти. Жорж думає натиснути на газ. Але ж попереду десятків метрів людей.
- Знімай! – кричить Жорж. В "Житті по-справжньому!" діє залізний принцип: Сам пропадай, а відео дай.
До машини підходить богиня в білій сукні. За нею атлети у чорному. Жорж нервує, що як якесь галіфе кіно для затурбованих підлітків.
- Узяти їх! – говорить богиня. Атлети виламують заблоковані двері мікроавтобуса і витягають Жоржа з оператором. Зв'язують їх і уводять. Камера ще деякий час працює. Це ж "Життя по-справжньому!", тут працюють справжні професіонали.
Студія. В центрі Пантагрюель Ивченко.
- А поки життя Жоржа Бураченко опинилося в руках божевільної секти прихильників Мандрики, Владюша Бар-Кончалаба у своїй авторській рубриці розповість нам про ханатків, дивних, майже казкових істот, вухастих велетнів, що іноді трапляються в поліських лісах!
Студія вибухає оплесками. Показують Владюшу Бар-Кончалабу. Спочатку тільки обличчя, потім все нижче і нижче. Видно що він у лісі. Тільки якось високо, наче заліз на стрем'янку. Але коли камера опускається, то видно, що Владюша сидить на дивовижній істоті. Ця істота десь під чотири метри зросту. Кремезна, з широкими плечима, товстими руками і здоровезною головою, прикрашеною парою великих, як у слона вух. Обличчя, чи скоріше морда, у цієї істоти не менш дивне, аніж воно само. Великій ніс картоплею, що випинається з зарослих смухом щік. Жовті клики, які видно з-під губ, майже відсутнє чоло. Камера показує істоту у всіх подробицях, а Владюша сидить на ньому і тільки посміхається. Витримує паузу.
- Доброго дня! Мене звуть Владюша Бар-Кончалаба і сьогодні в суперпрограмі "Життя по-справжньому!" моя авторська рубрика "Сто чудовиськ України", в якій я розповім про ханатків, водночас страшних і смішних істот. А ну, друже, зроби вентиляцію, а то щось жарко.
Ханаток, а це саме він, починає махати своїми вухами-лопухами. Владюша посміхається.
- Ой як добре! Ну, це вже інша справа! Отже познайомтеся! Цей бугай, на якому я сиджу, - ханаток. Древня істота, абориген берегів річки Снов. Він здається тихим і спокійним, але насправді, він може бути зовсім іншим. Дивіться самі.
Зображення з дуже гучним звуком. Камера спочатку знімає землю, мабуть оператор кудись тікає, від страшенного рику, який лунає зовсім поруч.
- Попався! – кричить хтось і рик тільки ще більше посилюється. – Знімай!
Оператор нарешті згадує про камеру, направляє її. Видно якесь величезне чудовисько, яке борсається у великій сітці з заліза.
- Натягуй! Вали його! – кричать люди, серед яких можна упізнати братів-тигроловів. Вони тягнуть залізні ланцюги, якими схопили за ноги чудовисько. Воно намагається вирватися, воно стогне і борсається. Нарешті його валять, великими рогатинами припинають до землі лапи, одягають на них товсті кайдани. Потім намордник на здоровезну пащу чудовиська. І воно вже не може навіть сіпнутися.
- Ось і все. – Владюша виходить з-за камери і йде до зв'язаного велетня. – наші друзі брати-тирголови спіймали для нас дикого ханатка. Істоту небезпечну і дуже сильну! Ви подивиться скільки вбивчої люті в його очах!
Камера показує очі і вони дійсно страшні. Чудовисько ледь не репається від бажання вбити своїх поневолювачів. Коли Владюша заплигує йому на груди, воно сіпається, рветься з усіх сил. Але воно припнуте і нічого не може зробити. Владюша балансує, наче серфінгіст на хвилі і таки втримується на істоті.
- Ханатки живуть тут з давніх-давен. – каже Владюша, стоячи на чудовиську. - Перше письмове згадування про них зустрічається у творах давньогрецького географа Посідія, який помилково вважав цих чудовиськ водоплавними, а їх вуха мав за плавники. Посідій казав, що чудовиська ці живуть у річках Гипербореї і нападають на будь-яких істот, що приходять на водопійло. А коли місяць стає повним, то в цих чудовиськах розпаляється хіть і вони вилазять з річок і повзуть до сел., щоб вкрасти жінок собі на поталу. Як не дивно, остання інформація виявляється правдивою, бо і досі трапляються випадки, коли ханатки викрадають самиць людини. Ось і цього бевзя ми спіймали саме на цю принаду.
Камера показує двох хвойдистого вигляду дівок, які звабливо посміхаються Владюші.
- Ну роздягайтеся, вже. – каже той і дівчата починають роздягатися. Все схоже на початок якогось банального порно. Але замість того, щоб порати дівчат, Владюша збирає їх трусики, чіпляє їх на довгий спис і йде до ліса. Там його чекають брати-тигролови Івко Тигра-Лучанський та Омелько Тигра-Річанський, у камуфляжі та при зброї. Планують операції.
- Дивися, Владюшо, ми бачили ханатка ось тут. – показує Івко пальцем на мапі. – Тобі треба пройти з принадою ось тут. Вітер знесе на ханатка і той почує. Вони зараз обережні, то не кинеться зразу, почне за тобою слідкувати. Роби вигляд, що нічого не помічаєш і йди по стежині ось до цієї галявинки.
- Ханатки люблять нападати на галявинах, бо в лісі їм тісно. – продовжує Омелько. - До того ж там ми поставимо дівчат і вентилятори. Запахи повинні збити ханатку дах і він кинеться. Тоді чимдуж швидше біжи до двох дубів. Біжи проміж них сміло, капкан розрахований на вагу Ханатка, то на тебе не зреагує.
- Я важу центнер.
- А ханаток півтонни. Біжи і все. ми зробимо усе інше.
Владюша йде лісовою стежкою, тримає спис з трусами. Вітер колише верхівки дерев і труси. Збоку чутно якийсь тріскіт. Владюша наче не помічає, удає, що розмовляє з кимось по телефону, потім рве малинку. Нарешті виходить на галявину. Йде, коли позаду стають чутні могутні кроки, від яких трясеться земля. Владюша починає бігти. З лісу виплигує ханаток, величезний і збуджений, його член, завтовшки з палку вареної ковбаси ледь не волочиться по землі. Владюша біжить, ханаток за ним, чудовисько переміщується дуже прудко, хоч виглядає таким незграбним! У одного з операторів не витримують нерви і він починає тікати. Але ханаток вже нічого не помічає, він поруч з Владюшею, який пробігає повз два старих дуба, ще мить і ханаток схопить його, та тут спрацьовує капкан!
І ось вже Владюша стоїть на зв'язаному чудовиську, яке не може нічого окрім виття у намордник.
- Про ханатків, як небезпечних і сильних чудовиськ згадують німецькі ранньосередньовічні хроністи. – розповідає Владюша. Його слова ілюструються картинками з давніх літописів, анімацієй і кадрами зловленого ханатка. - Вони пишуть, що вбити ханатка було великим подвигом і хто б це не зробив, він ставали дуже шанованим у своєму народові. Було, навіть, кілько богатирів, як, хоч походили з простих селян, але ставали князями, бо вбивали ханатка у поєдинку. Але, як пишуть, хроністи, перемоги над ханатками траплялися дуже рідко. З сотні боїв лише у двох-трьох перемагала людина. І той, хто раз переміг ханатка, ніколи не влаштовував другий бій, бо не хотів випробовувати долю, яке вже раз посміхнулася.
Вже з давньоруських літописів відомо, що князь Ярослав брав участь у загінній охоті на ханатка. Вона не вважалася такою шляхетною, як поєдинок, але теж була дуже небезпечною. Учасники охоти знаходили ханатка, оточували його і закидали стрілами, намагаючись влучити в око, щоб лишити чудовисько сліпим. Коли це вдавалося, то доля ханатка була вирішена і його забивали списами. Коли ж ні, то ханаток нападав і міг вбити багатьох тих, хто не встиг втекти від нього.
З плином часу, полювання на ханатків почало втрачати свою популярність, як дуже небезпечне. А після монголо-татарської навали ця забава і взагалі занепала. Хоча відомо, що один з ханів Золотої орди, почувши про небезпечних велетнів захотів полювати на них. Та коли з сотні славних воїнів ханської охорони залишилося лише четверо поранених, Великій хан заборонив охоту на ханатків, яких назвав слугами духів.
Далі про них не згадували кілька століть, аж до 1617 року, коли один з польських магнатів Ясневецький, що мав землі на Чернігівщині, вирішив використовувати ханатків, як тяглову силу. Зробити це він був вимушений, бо через татарські набіги землі його були спустошені і робочої сили геть не було. Перші спроби використання ханатків були геть не вдалі, аж поки один з гайдуків Ясневецького, сотник Тарапак не знайшов, як їх можна усмиряти.
Владюша сплигує з чудовиська і трохи відходить.
- Зараз брати-тигролови покажуть вам той старовинний метод заспокоєння ханатків, що винайшов сотник Тарапак. - каже Владюша. Камера показує братів. Вони перевіряють всі ланцюги, які тримають чудовисько. Деякі укріплюють новими. Потім повертають йому голову за допомогою дерев'яного важеля. Вивертають сильно, щоб була видна потилиця. Чудовисько пручається, але нічого не може вдіяти проти важеля і сили двох братів. Вони закріплюють деревину, ще раз перевіряють ланцюги.
- Він не повинен вирватися, інакше буде біда. – каже Івко.
- І краще прикрийте вуха, бо буде дуже шумно. – каже Омелько.
Івко дістає з-за пояса широкий ніж. Зненацька розмахується і всаджує його в потилицю ханатку. Той починає верещати і здригатися! Чутно, як скриплять ланцюги, стає страшно, бо не хочеться навіть уявити, що зробить чудовисько, якщо вирветься. Тим часом Івко ножем розчищає рану, а Омелько притискає голову чудовиська. Потім лізе рукою в середину, щось нишпорить в голові, мабуть знаходить, тягне на себе. Вириває, показує на камері. Чудовисько верещить, чудовисько, здається, ось-ось вирветься! Ну зробить же щось, ви ж загинете! Воно вб'є вас! – кричать багато хто з глядачів. Омелько бере вирвану кісточку пальцями, Івко теж бере і ламають її. У той же мент ханаток замовкає, напруга ланцюгів спадає, тиша.
- Ось так, все просто. – каже Владюша, який вже сидить на ханатку. Камера заходить ззаду і на потилиці чудовиська видний шрам. Якщо видалити з мозку ханатка ту кісточку, яку брати-тигролови звуть характерною паличкою, то чудовисько перетворюється на миролюбну і слухняну істоту. Як ось ви бачите. Н-н-н-о, лебедику, поїхав! – наказує Владюша і ханаток везе його по лісовій доріжці. – Нажаль, ханатки потребують дуже великої кількості їжі, а в роботі швидко втомлюються, то їх використання в господарстві припинилося ще на початку двадцятого століття. Були деякі випадки, коли в повоєнні роки ханатків намагалися використовувати замість коней на оранці, але це виявилося занадто витратним. Зараз можливе їх використання, лише у туристичній індустрії. Ось цього ханатка ми відвеземо у парк чудовиськ, який "Життя-по-справжньому!" відкриває у Шостці. Ласкаво просимо! За вами був я, Владюша Бар-Кончалаба, у рубриці "Сто чудовиськ України" в програмі "Життя по-справжньому!" "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – про це будуть говорити усі! "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми знаходимо! "Життя по-справжньому!" – кров, сперма, сльози і їх сестра слинка! "Життя по-справжньому!" – ви буде розповідати про нас онукам!
- Дякую, Владюшо! Ну а тепер повертаємося в Кролевець, де божевільні і небезпечні прихильники лжесвятого Мандрики схопили Жоржа Бураченко і оператора "Життя по-справжньому!".
День. Центральна площа Кролевця, повна людей. Мабуть, зібралися трударі зі всього району, їх тут тисячі, десятки тисяч. Всі мовчать і дивляться на сцену, збиту з дощок. На сцені трон в якому сидить Мандрика. Поруч Настя і охоронці. Тиша. Сонце і тиша. Ледь помітний вітерець пробігає площею, та його ніхто не помічає.
- Привести їх! – наказує Мандрика. Кілька охоронців біжать до будівлі Храму прояснення і приводять Жоржа та оператора, зв’язаних і побитих. Ставлять їх на коліна перед Мандрикою, хоч Жорж і пручається. – Приведіть свідка! – наказує Мандрика.
Та не треба вести, водій виходить на сцену сам, вклоняється Мандриці, потім думає, що цього замало, стає на коліна і починає вклонятися, та так, що навіть б'ється головою об підлогу.
- Достатньо, брате. – каже Мандрика. – Скажи, чи дійсно сей чоловік казав про мене погані слова?
- Так, о великий Овес Соломович! Так, наш любимий батько! Цей покидьок, цей шматок бруду, він лаяв тебе! коли я думаю, як саме, в мене голова розривається від сорому, що я не вбив його у той самий момент, не припинив гріховний рух його губ! – верещить водій.
- Достатньо. – Мандрика робить рух рукою і водій відповзає у бік. Сам Овес Соломович прискіпливо дивиться в очі Жоржу. – То так ти відповів на мою доброту? Я прийняв тебе поза чергою, я розповів тобі про щастя, яке є тут встановилося, а потім піде далі, охоплюючи район за районом! Я відкрив тоді душу! Я! Я ж проводив експерименти з атомами! А ти мав нахабство лаяти мене? ображати не тільки мене, але й те щастя, яке я зробив! Так? – Мандрика підводиться з-за столу, а натовп починає тривожно гудіти. Видно як люди тягнуть руки до Жоржа, руки, що готові розірвати його на шматки, якщо накаже Мандрика. – Чого мовчиш, покидьку? Відповідай! Відповідай, поки в тебе є язик!
Жорж дивиться на Мандрику, потім на площу і думає, що які кадри пропадають. Одна надія, що Пантагрюель в Києві правильно зрозумів, чому знімальна група в Кролевці зникла зі зв'язку і послав нову. Добре б було, якби та група була вже на місці і знімала цей цирк.
- Чого ти посміхаєшся, злочинцю? – гримить Мандрика.
- Його треба просто вбити! – каже богиня у білій сукні. – Вбити, бо він не поважає щастя, а такого не можна вибачити.
- Вбити! Вбити! – верещить водій. І зненацька цей крик підхоплює уся площа.
- Вбити! Вбити! Вбити! – тисячі ротів повторюють це.
Жорж оглядається. Розуміє, що можливо ось зараз. Він займався ризикованою справою, то знав, що колись може не пощастити. Завжди був спокійний, бо знав, що чим більше нервуєш, тим швидше заспокоїшся назавжди. То ось зараз. Дурна смерть, від рук якихось затурканих фанатиків. Позаду починає плакати оператор. Крупний план його переляканого обличчя.
- Помилуйте! Овесе Соломовичу, помилуйте! – кричить оператор, але його не чути серед вигуків натовпу.
- Вбити! Вбити! Вбити!
Мандрика піднімає руку, його охоронці підходять до Жоржа, щоб скинути його зі сцени на поталу натовпу. Жорж дивиться на володаря Кролевця і плює йому в обличчя. Мандрика скрикує, натовп шаленіє у передчутті крові.
- Вбити! Вбити! Вбити!
Мандрика починає рух рукою, він не витер слину з обличчя, бо це йому здається принизливим, він кричить, що змиє слину кров'ю крамольника. І кров з'являється. У божевіллі натовпу навіть не чути пострілу, просто зненацька на лобі Мандрики розквітає червона троянда. Бризки на білій сукні богині, її крик, якого ніхто не чує. Мандрика падає на підлогу і площа зненацька замовкає. Потім стає чутно рев двигуна. Над площею з'являється гвинтокрил. Він робить коло над переляканими людьми і зависає над сценою. З гелікоптера спускається людина у яскравій сорочці і з мегафоном.
- Панта! – кричить радісний Жорж, що впізнав Пантагрюеля Ивченко. Гелікоптер, висадивши десант, улітає.
- Тиран мертвий! – кричить Пантагрюель в мегафон. Він вже на сцені, йде до трупа Мандрики. Богиня в білій сукні вказує на нього рукою і охоронці біжать, щоб схопити і заарештувати. Охоронці біжать і падають перед Пантагрюелем. Тепер вже добре чутно постріли. Жорж дивиться у бік будівлі храму прояснення і бачить на даху братів-тигроловів зі снайперськими гвинтівками. Ну так, ці хлопці не схиблять.
Пантагрюель проходить до Мандрики, піднімає мертве тіло, щоб показати натовпу. У цей момент богиня в білому кидається на нього. З ножем у руці. Постріл. І вона падає. Пантагрюель з жалем дивиться на неї. Він відомий поціновував жіночої краси, то аж завмирає на кілька секунд, щоб подивитися на жінку, прекрасну, навіть у смерті.
Потім Пантагрюель знову приступає до справи. Трясе тілом Мандрики.
- Він мертвий! Розійдіться! Мандрики більше немає! – кричить Пантагрюель у мегафон. Жорж дивиться на натовп. Боїться, що той зараз вибухне і кинеться на сцену, щоб убити їх. Проти цих тисяч не допоможуть брати-тигролови з гвинтівками та й навіть з кулеметами. Але натовп не вибухає. Люди стоять, а потім починають потроху розходитися. Як калюжа на сонці, натовп зменшується і зменшується, аж поки площа не пустіє. Пантагрюель підходить до Жоржа, допомагає тому підвестися.
- Ну як ти, друже?
- Вони так просто розійшлися? – дивується Жорж смирності натовпу.
- Не просто. – посміхається Жорж. Дістає з кишені якісь проводки. – Ось.
- Що це?
- Це проводки до блоки живлення випромінювача.
- Кого?
- Випромінювача, яким цей Мандрика тримав тут всіх в голову. Він знайшов хвилю на якій можна впливати на мозок. Ось чому він зміг тут скорити всіх і навіть ледь не заліз в голову тобі.
- Майже заліз. Але, Пантагрюеле, це ж страшний винахід! Якщо він попаде у руки поганих людей то...
Камера показує руки Пантагрюеля, він натискає на кнопку якогось пристрою. Десь далеко чутно вибух.
- Що це?
- Той пристрій не попаде більше ні в які руки, бо він висаджений у повітря. – каже Пантагрюель. – "Життя по-справжньому!" не потерпить інших володарів думок окрім себе!
Камера віддаляється, залишаючи на спустілій сцені Пантагрюеля і Жорж. Потім різкий перехід на студію, де глядачі шаленіють у оплесках.
- Це був черговий випуск "Життя по-справжньому!", найкращої програми країни! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – не бійтеся, це все правда! "Життя по-справжньому!" – такого ще не показували по телебаченню! "Життя по-справжньому!" – круче неможливо! До наступного випуску, дорогенькі наші!
