Неприємне відчуття — перехід із власної безодні в зовнішній оточуючий світ. Матеріалізація. Досить замудро, але вірно — реалізація в матерії, простіше — пробудження від сну. І, як зазвичай — не від доброго відпочинку, не по своїй волі, а злякано, мов із жахливого павутиння, що сплутало душу, вирвавшись. Так і прокинувся Андрій, неначе з крижаної ополонки вискочив, дихання забило, очі ще нічого не втямлять, не відокремлять, не вихоплять. На мить виокремилися незнайомі голоси, віддалена музика, лоскітлива та чужа, проте впевненості у реальності того не було, і вся звукова поліфонія злилася в знайомий шум у голові. Тільки завіконне бряжчання міста, по декількох роках так і не стало звичним, борсалося в кімнаті, нав’язливою мухою намагалося вскочити у вухо.
Застогнав, як від болю, завагітнівший мешканцями ліфт. Здивувало: учора він ще не працював, а сьогодні був вихідний день і полагодити його ніхто не міг.
«Локальні порушення причинно—наслідкових зв’язків континууму», — Андрій досить непоспіхом сів на ліжку, здалося, ніби він зробив послугу усім присутнім, хоча в кімнаті крім нього нікого не було і злякався, зрозумівши, що кімната тільки здалася своєю в першу хвилю пробудження, насправді це була досить вдала, коли не сказати більше, невідомо ким продумана в багатьох деталях, імітація. Так, безумовно імітація, але з дивним наміром, якщо не налякати, то приголомшити.
«Біда», — видавив із себе єдине — трагічно й спокійно, наче чекав цього все життя.
Певно, так і було — не вірив і приречено чекав. Саме приречено, не в змозі боротися зі своїм божевіллям — словами, які волали в ньому і просилися на волю, і відпускав їх у білий паперовий безмір чорними, мутованими від почерку птахами, і це ставало дедалі сильнішим та важливішим за все інше. Це ставало його долею, це ставало його болем і хрестом.
Пішки цей не по—літньому оголений парк можна перетнути за десять хвилин, Андрій розмірковував, чи дочекатися бодай—якого транспорту, це зайняло б трохи більше часу, та він любив статичне споглядання людей на зупинці, що врешті решт виявилося переконливим аргументом не на користь квапливого пішоходіння. На центральній площі мав зустріч із новою знайомою і, як це інколи буває, трохи нервував, до того ж конче потрібно було потрапити до Богдана, якого не бачив понад два тижні, а здавалося років двісті. Насправді останнє й було головною метою його подорожі, а не зустріч із дівчиною, привабливою зовні, і, як йому здалося при першій короткій зустрічі, зі змістовною невідповідністю приємній обгортці. Звісно, на цей раз потрібно кудись сходити — в кав’ярню чи що, грошей лишалось на декілька поїздок по місту, і він вирішив обійтися неввічливо, хай навіть образливо, та чкурнути до того з ким дійсно можна було поговорити.
Зупинка жила своїм очікувальним життям. Наблизившись до натовпу заклопотаних людей, Андрій за звичкою почав пильно придивлятися до цього калейдоскопічного оточення, намагаючись віднайти в кожному під нашаруваннями масок істинне обличчя. Захопившись своїм скульптурним відтинанням зайвого, він не відразу відчув лоскіт погляду, що крильцятами метелика шурхотів по його потилиці.
Своїми просоленими сітями очей спіймав винуватицю — молоду, незвичайну пильним задивлянням, жінку. Вона невловимо вималювала посмішку — органічну і невимушену.
— Доброго дня. Не думалось на вас натрапити.
Ситуація була трохи напруженою, і він, ховаючи зніяковіння, спробував посміхнутися у відповідь, хаотично борсаючись в глибинах пам’яті. Виходило не досить путяще — пригадати жінку не зміг. Для нього то було природнім, бо запам’ятовував не зовнішність, а поведінку і розмову.
— То як справи? — поцікавилася жінка без тої удаваності, яка завжди присутня в таких одвічно риторичних запитаннях, заради байдужної і порожньої ввічливості.
— Відносно непогано, — покривив душею Андрій. — Живу.
Лише тепер він розгледів її очі і подивувався — вони були різного кольору. Таке іноді трапляється — гра генів. Чи гра світлозаломлення? В іншому випадку це розвеселило б Андрія. Але зараз він стояв, дивлячись… задивляючись у ці відмінні одне від одного очі, і втрачав відчуття часу, відчуття людини, яка безперервно кудись поспішає, і розуміння приходило до нього, як сп’яніння — нагло і незворотньо. Андрій знав її давно, так давно, що вона стала частиною його спогадів — нечітких і болючих від неможливості вирізняти події і людей, від одночасності існування всього пережитого в несамовитій хвилі миттєвості, в якій вміщувалося його минуле — полиново гірке і вщерть наповнене невимовним сумом, як собачі очі. Він знав її по—особливому — як знають про день, як знають про ніч, як, укладаючись спати, знають про пробудження, — знають і… забувають, бо сприймають це знання своєю власністю, отже звичайним станом утримування зовнішнього світу, перетвореного на внутрішній.
— Вирішив провідати товариша, — Андрій рефлекторно, не думаючи, викинув соломинку нікому не потрібного пояснення, по—дитячому борсаючись в не людських очах жінки.
— Ви чимось стурбовані? — жінка відчула його стан та вдала ніби нічого не помітила, перевівши русло розмови в бік звичайного діалогу чужих одне одному, але взаємно ввічливих перехожих.
— Не зважайте.
— А ви не змінилися.
— Ви так думаєте? — і ніби пояснюючи, — Тренуюся.
Жінка усміхнулась, замислившись на мить:
—Я весь час пам’ятала ваші слова, поезії... Ось хоча б це... я втопився у тіні твоїй, і хустина ночі на твоїх плечах плакала за тим, що ми не встигли сказати...
Андрій закляк:
— Звідки ви... Я не розумію, де ви це чули?!
— А пригадуєте минулу осінь? Мені було дуже самотньо і залишатися в порожній квартирі... От і вийшла прогулятися. Було досить темно, освітлені вулиці тепер на пальцях можна порахувати. Цікаво, що людей для цієї пори часу натрапилося багато. Під ногами приємно шурхотіло листя, мені відразу стало якось тепло на душі, ви розумієте? Я знаю, розумієте, бо ви тоді так само все відчували — самотність, осінь, стоси жовтого листя встеляли алеї. Я не помітила як, замріявшись, потрапила на безлюдне місце і десь вдалечині, як зірочка, мерехтів ліхтар. А потім я почула: “Бджоли сонця влучили в храм ока, — прозріваю дзвоном самоти. Саме ти мета божевілля волі непоміченої словом висоти.” Спочатку це видалося божевіллям — ніч, напівтемрява і голос, що читав ці слова. Чомусь зовсім не було боязко чи навіть найменшого остраху не з’явилося, тому я наблизилася, щоб розгледіти цю людину. То виявилися ви, самотній, ображений, на зруйнованій лавочці. На вас була така страшенно стара куртка, такі носили... мабуть наші батьки, і вона в слабкому світлі надавала вам досить комічного вигляду. Це мене навіть розсмішило — такий собі застарілий П’єро, бо при слабкому освітленні ви здалися сорокарічним чоловіком.
Андрій здригнув плечима:
— То було близько до істини. Інколи відчуваєш себе навіть за сто. Та ще й пам’ять…
Жінка перехопила його погляд:
— Невже забули?! Але того вечора…
— Ні, ні, що ви, просто відразу не все… Не все відразу пригадується.
— Все ж згадали, — зраділа жінка, — темрява від густих тіней дерев, блиск ваших схвильованих очей. Ви говорили про людину, як вона падає із вищих світів у нижчі, занурюється в матерію і отримує тіло, відчуваючи біль народження. Як ми все життя, як мурахи будуємо величезні споруди, які легким порухом знищуються всевладними стихіями. Людина щось завжди шукає, намагаючись зрозуміти сенс життя, але їй ніколи це не вдається і тому вона має печальний, навіть жалюгідний вигляд. То є карою за її минулі гріхи.
— Дивно. Що я таке міг говорити незнайомій людині...
— Але у вас був такий стан...
— Просто скажіть — п’яний.
— Я не хотіла образити.
— Пусте. Я був не зовсім в собі — от і намолов сім мішків.
— Мені було дуже цікаво вас слухати, адже не від кожної людини можна почути про падіння всіх сутностей, опісля падіння Люципера. Ви його називали світлоносним, творінням Божим.
— Невже і це говорив?
— Здається ви не зовсім... Пробачте...
— Чому ж, це ви мене вибачте — я все, майже все пригадую...
Андрій силився вималювати на обличчі докази правдивості слів, але, як це іноді трапляється, виходило неправдоподібно, і ця жінка, з котрою він тоді розмовляв... А що було далі... Клята пам’ять!
Жінка пильно вдивлялася в нього, блукала поглядом у його спогадах, намагалася вихопити хоча б частинки т о г о вечора, де вона відчувала щось надлюдське, глибинний зв’язок з цією молодою людиною.
— Я сприйняла вас за містичну постать, ви були так несхожі на всіх моїх знайомих, у котрих на вустах лиш гроші, користь, якісь життєві і бездуховні проблеми, галас, існування невідомо для чого чи задля кого. Ми довго розмовляли, ви тоді сказали, що ніхто вас ще так не розумів...
Андрій лише мовчки кивав головою.
— Ми сиділи поруч і ви... Пригадуєте?...
Жінка зашарілася і її різнокольорові очі наповнилися теплом і радістю. Андрій здогадувався, але пригадати не міг. Її очі чекали, кричали, перемовлялися, благали і умовляли. Тільки безпорадне борсання у спогадах відбивалися у очах жінки. То малювалося сонячне занурення у вечір, занурення у темно—сірий світ, де інколи все здається занадто ідеальним.
Спалах... Очі... Андрій прокинувся на лавочці від холоду. Була осінь. Далеке світло вихопило легку позолоту не заметеної алеї, лавочка різко закінчувалася, вгризаючись у темряву зубами невідомого чудовиська. Андрій міцно стис голову обома руками, бо билися в берег його свідомості божевілля — слова. Вони, як дике вороння, кружляли над ним, інколи сплітаючись у речення. Андрій повільно піднявся і ніби навколишньому листю проказав:
— У товщу світу глибше й глибше нам пірнати, чи нас колись занурить темний бог?..
