Ні-ні, ви не подумайте, я не жаліюсь. Просто цей дощ, розумієте? Я не песиміст і не невротик. Хоча у них є звіт, що обґрунтовано вам доведе протилежне. З висновками експертів. З аналізами. З печатками. Там три печатки. Цілих три.
А цей дощ. Він йде. Постійно. Розумієте? І чого йому від мене треба?
Лише не кажіть лікарям про дощ. Мені знову дадуть білі пігулки і я втрачу ще місяць свого життя. А я не хочу, бо й так не пам’ятаю скільки я тут років. Три? П’ять? Не знаю.
А цей дощ... Саме зараз, коли мені й так зле. Не зупиняється – сміється. Я вже не сплю, хоча роблю вигляд. Якщо вони помітять. Знову уколи. Краще, щоб не помітили.
Скоріш за все я не вийду. Є спеціальні норми. Мені вже казали. Та я не жаліюся – просто хочеться піти. Ви не кажіть їм – ізолюють, назначать уколи чи струм. Не знаю, що гірше.
А ще цей дощ. Зупиніться, заждіть. Я вже місяць не спілкувався з жодною людиною. Ви помітили? Я сказав Людиною.
Не відпустять. Я просив. Кажу, поїду кудись далеко-далеко, щоб людей поменше. Та вони твердять – не можна. В них там звіт – небезпечний я. І ще той дощ.
Я кажу їм, дайте мені нормально жити. Мені хочеться волі. Та вони посилаються на норми і вказівки керівництва. Ні, все правильно. Якщо всіх випускати, то Там буде як Тут.
Та я б просто хотів нормально жити. Як колись.
А ще цей дощ. Я не жаліюсь. Не йдіть. Главний коллектор Украины читать тут
