Продовження.
* * *
Є такий вид транспорту, який називається „їздити на перекладних” або ще інакше „їздити автостопом”. І є на цьому „виду громадського транспорту” постійні клієнти. Це ми – сільське чи містечкове духівництво. Принаймні ті з нас, які служать на дуже бідних парафіях. Священики „на перекладних” мають пільги. Вони можуть їздити без оплати і цим широко користуються. Багато водіїв їх підвозитимуть цілком безплатно.
Для того, щоб скористатися своїми пільгами, священик одягає підрясник, чіпляє хрест, стає біля дороги і голосує. Не одразу біля нього зупиниться машина. Не всі вітають безплатний проїзд людей духовних. Часом священику поталанить, і він хвилин за п’ятнадцять вже сяде в автомобіль і поїде у потрібному йому напрямку. Буває, доведеться простояти годину й півтори. Дуже рідко, але інколи мені доводилося стояти і пів дня.
Це було тоді, коли я ще служив на сільській парафії. Добирався я якось з єпархіального центру до свого села, що було на межі області. Хвилин за сорок сів я до білих „жигулів”. При таких мандрівках нерідко буває цікава розмова. Цікаво буває водію. Священику теж охочий поговорити з водієм, відповісти на його питання. Приємно буває, якщо людина щиро хоче щось пізнати. Цього разу теж трапився дружній, щирий чоловік. Однак розмова була незвичайна.
– Я, – каже, – часто священиків підвозив. Я із задоволенням з ними спілкувався, багато чого слухав. У мене буде до Вас питання.
– Я Вас слухаю.
– Я працюю у моєму селі Піски в колгоспі. Разом зі мною працює і мій син.
– Ваш колгосп добре стоїть?
– Де там добре? Ледве–ледве тягнеться.
– А яке село Піски? Здорове чи ні?
– Село здорове.
– Скільки народу в ньому живе?
– Скільки людей, я не можу сказати, ну десь дворів так тисяч три буде. У нашому селі було раніше два колгоспи. Тепер лишився один.
– У Вас велике село?
– Так.
– А чим же живуть люди у Вашому селі?
– Як що на базар вивезуть, продадуть – тим і живуть. Та ще на пенсію.
– Це в кого є пенсія, а в кого нема?
– Так і живуть з того, що земля вродила і з того, що продали.
Водій далі продовжував. Власне, він розповідав про сучасну нам людську біду, про злидні, що обсіли весь український народ, і про себе:
– Отче, я кілька років працював на Далекому сході, повернувся до свого села. Доки там був, тут на місці все сільське господарство згинуло. У мене два сини. Я тепер працюю в консервному цеху, що лишився у нас. Я і мій старший син – працюємо удвох. Заробляємо по сто гривень. Молодший син ще ходить до школи, до дев’ятого класу. Нам ледве–ледве вистачає тих грошей. Власне, не вистачає. Невдовзі молодший син закінчить школу. Може, кудись би пішов вчитися, але куди він піде при наших грошах. Нещодавно мій батько хворів, лежав у лікарні. Так туди багато грошей пішло. Як привозимо батька, так лікар починає випитувати, звідки ми, де працюємо. Це вже він визначає, скільки з нас грошей запросити. Довелося дати. Бо як не даси, не буде добре лікувати.
– Це біда і вина нашого народу, – вставив я своє слово, – На чолі нашого народу стоять злодії. Але розгляньмо тих, що знаходяться внизу, тих, хто дуже потерпає і стогне від дій нашої верхівки. Візьмемо тих, що тепер торгують на базарах. Серед них дуже багато колишніх вчителів та медиків. Це якраз і були найбільш покривджені владою, ще починаючи від радянської, верстви нашого суспільства. Це разом із тим інтелігенти. Але зараз не знаю, чи взагалі можливо щось купити на базарі так, щоб не обважили. Є там хоч одні не підкручені ваги? І таке обдурювання відбувається не тільки на рівні тих продавців, що стоять за прилавком. Ті підприємства, які постачають крам на базар, пишуть на своїй упаковці вагу, яка більше, насправді, за те, що лежить у мішках або ящиках. Так, наприклад, у мішках із цукром має бути по п’ятдесят кілограмів. На них написано, що у кожному мішку по п’ятдесят кілограмів. Але це брехня. Роздрібній торговій організації цей мішок реалізується як п’ятдесят кілограмів цукру, і коли на базар приходить людина і купує мішок, вона вважає, що купила п’ятдесят кілограмів. Але, якщо цей мішок зважити, то можна побачити, що там не п’ятдесят, а сорок сім чи сорок вісім, чи, у кращому випадку, сорок дев’ять кілограм цукру. Наш народ стогне, страждає, коли з нього останню шкуру здирають. Але, мені здається, що наші люди були достойні таких керівників. У лікарів мала зарплата. Це, звичайно, погано. Їхня робота дуже важлива, вони мають бути висококваліфіковані. Вони часто такими і є, і їхня платня повинна забезпечити їм гідне життя. Кучма і його команда зробили їх бідними. Але вони тягнуть з таких же бідних, як і вони самі, або навіть зі ще бідніших. Вони не тягнуть з Кучми та його мафії, та й не можуть тягнути. Вони тягнуть з таких же злиднів, як і вони самі, з тих самих, з кого деруть шкуру ті самі бандити, що й з них деруть. У нашій державі не краде той, що не має можливості красти. Ну медсестра, може, не краде...
– Ця краде по-дрібному, – поправив мене мій співрозмовник. – Вона тягне бинти, вату.
– Для чого їй бинти й вата? – здивувався я.
– Потім комусь продасть. Чи комусь зі своїх чимось допоможе. За уколи гроші бере.
– Ну от Ви підтверджуєте мої слова. Ті злодії, які керують нашою державою, вийшли з поміж нашого народу, з–поміж тих, кого вони обкрадають. І ті, кого вони обкрадають, найчастіше по духу такі ж, як вони самі. Ці бідняки – потенційні злодії. Вони не крадуть, тому що у них немає можливості красти. А коли комусь із них пощастить вибратися трохи вище свого суспільного становища, коли хтось потрапить туди, де можна красти, він краде. Не так важливо, хто саме опинився на чолі нашої держави. Нам Бог дав таку владу, якої ми заслуговуємо. А щоб це припинилося, щоб ми вибралися з цього багна, потрібно кожному міняти самого себе. Реально у кожного у владі тільки одна людина – він сам. Кожна людина повинна ухилятися злого – триматися доброго. Кожен повинен відмовитися від злодійського способу життя, від злодійських нахилів. Як ми перестанемо красти один в одного, тоді ми матимемо жаданий добробут. Коли у людини всередині зацвіте мир і благодать, вона стане перетворювати на рай усе довкола себе. Лише змінюючи себе, ми реально зможемо змінювати щось довкола себе, у нашій бідній Україні.
– Батюшка, у священиків завжди є, що на стіл поставити. Бачив я, як вони живуть. Я все своє життя пропрацював. І я не знаю, як допомогти своїм дітям, як вивести їх у люди, як вивести їх з того села, у якому немає роботи, а якщо є, то платять за неї копійки. Ну що таке ті сто гривень, що я заробляю!?
Далі він замовк. Говорив він щиро, і він мені подобався. Він говорив, що у нього є якесь питання. Я питання не почув. Але він замовк – значить настав мій час говорити. Десь священики живуть добре? Слава Богу! Нехай так і живуть. Нехай їм буде добре. Я був би не проти так жити. Та хіба хтось був би проти? Хіба проти був би ось цей водій? Звичайно – ні. Він просто говорив те, що йому болить. Звідки він знає, що мені болить? І чи болить взагалі? Гаразд. Він задавав питання, і я почну на нього відповідати.
Водій далі мовчав. І тоді я став говорити. Я вирішив, що потрібно йому просто розповісти про себе.
– Я став священиком у 1998-му році. Повернувся у своє рідне місто Кривий Ріг. Коли я поступав до Києва вчитися, у Кривому Розі не було жодної парафії української церкви. Як повернувся, було їх тільки три. Це дуже мало для Кривого Рогу. Кривий Ріг має 800 тисяч населення. У ньому великі й багаті гірничовидобувні й металургійні підприємства. Державна влада, як центральна Київська, так і місцева чинить дискримінацію української церкви. Нам не реєструють парафії, не передають ні на яких умовах приміщень. Формально в Україні всі релігійні конфесії рівні, але наша країна ніколи не була країною закону. Практично всі церкви, які на виду будуються, у яких ідуть справи задовільно – це церкви московського патріархату. Якщо Київському патріархату стане допомагати якийсь підприємець, у нього почнуться проблеми з податковою інспекцією, з пожежниками, із санепідемстанцією і з чим там ще... Його постараються економічно знищити. Для церков же Московського патріархату владні структури дають підприємцям рознарядку, зобов’язують їх „добровільно” допомагати московським попам. Втім, я не чекав милості від влади, я знав, що вона вороже налаштована до України і, відповідно, до української церкви. Я став священиком для людей, які потребували опіки церкви. Я хотів працювати заради них у Кривому Розі. Я сподівався на те, що вони будуть працювати заради своєї церкви, що вони будуть робити для себе храм Божий.
– У Кривому Розі була така громада. Вона зорганізувалася за кілька років до того, як я вернувся до Кривого Рогу. Увесь цей час вона була незареєстрована. За рік свого перебування у Кривому Розі я цю громаду зареєстрував. Це був великий здобуток. До мене цією громадою опікувалося по черзі троє священиків. Я став четвертим. І тільки я довів справу реєстрації громади до кінця. Однак, коли я домігся того, щоб громада отримала статус юридичної особи, коли здавалося, що сама найбільша трудність вже позаду, от тут я і зазнав найдошкульнішого і несподіваного удару. Спочатку я звернувся до міської влади, яка вже й не мала права відмовляти. Ця влада незаконно відмовила з таким формулюванням: „Приміщення має площі спільного користування з іншими орендарями, що буде заважати проводити богослужіння. Тому, щоб вам не заважали, вказане приміщення передати не можемо.”
– Можна було з ними посудитися, але якраз у цей час впала мені в око доволі велика приватна садиба, яку продавали. Садиба мені сподобалася, на ній була велика глиняна хата, сад сильно зарослий, як наче в лісі. Це вказувало на те, що ця садиба буде дешево коштувати. До неї тільки треба було докласти рук, і можна була зробити на ній церкву. Я дав завдаток за цю садибу, домовився, що повністю розплачуся за неї тоді, коли відкриємо церкву, коли люди стануть приходити і приносити гроші. Угоду про завдаток я зробив 15–го лютого. Тоді я думав, що добре було б до Пасхи церкву відкрити, але якщо не вдасться до Пасхи, то до Вознесіння відкриємо. Спочатку я нікого не запрошував на ту садибу. Були морози, лежав сніг. Я став сам пиляти там дерева. А як потепліло, як настала весна, розраховував на поміч громади. Однак люди не стали мені допомагати. Вони виявляли себе, коли мені потрібно було поставити підписи під якимось зверненням. А коли приміщення з’явилося, коли треба було тільки довести його до ладу, вони десь поділися, поховалися, позникали. Я продовжив працювати на тій садибі сам. Помічники, правда, були, але було їх дуже мало. Я намагався спочатку зорганізувати людей, але потім вирішив, що буде ефективніше, якщо я не гаятиму часу на залучення інших людей, а буду цей час працювати сам. Багато я там зробив, але не подужав я зробити всю ту роботу. Занадто її багато було. Звичайно, всі свята пройшли, прийшла й зима. Потім знову новий теплий рік. Потрібно було не тільки працювати на тій садибі, потрібно було ще до неї грошей. І не багато грошей, для початку потрібно було лише відкрити церкву у тій глиняній хаті. Люди стали б приходити, приносити гроші, потім на ті гроші з часом можна було б побудувати поряд інше, краще приміщення. Я звертався до підприємців – вони не стали мені допомагати, звертався навіть до кримінальних авторитетів – ці дали один раз 100 доларів. Важко було до них звертатися, але довелося. Я звертався до патріарха – він також не захотів мені допомогти. Цілий рік мене годувала обіцянками добродійна фундація – по старому фонд – при церкві. Я просив у них 600 доларів, вони мені казали, що для початку дадуть мені тисяч 50 гривень. Вони не допомагали, і я казав їм, що все покину й поїду на іншу єпархію. Вони ж мене запевняли, що ось за тиждень–другий у них будуть гроші для того, щоб мені допомогти. У таких обіцянках пройшов цілий рік. Зрештою вони дали мені 600 гривень та ще 200 додав той чоловік, з яким вони передавали ті гроші.
Я не хотів покидати своє місто, у якому дуже потрібна була моя праця. Але, крім того, що потрібно було дбати про церкву, треба було дбати про мою сім’ю. Я приїхав до Кривого Рогу вже з двома дітками. Одному тоді було трохи більше року, другій було всього чотири місяці. Я дуже захворів у Кривому Розі через усі ці церковні негаразди. Я ледве–ледве вибрався до Києва, можна сказати, що з останніх сил. Я прийшов до патріарха спробувати ще раз попросити його допомоги для того, щоб закінчити розпочате мною діло у Кривому Розі, або ж перевестися на його єпархію. Увесь цей час, що я провів у Кривому Розі, моя сім’я харчувалася дуже погано. У нас не завжди був вдома хліб, а молоко взагалі було рідкісним гостем. Ми харчувалися переважно кашами. Хоча коштів було дуже мало, і з того, що було, я тягнув щось для садиби, для того, щоб зробити церкву. Я сподівався, що наші проблеми з харчуванням і з усім іншим вирішаться, коли буде церква. Від такого харчування тяжко захворів мій синок. Йому було два роки, як він захворів. Це дуже сильно відбилося на його розвитку. Коли ми, дорослі, хворіємо, як би погано нам не було, нам неприємно, у нас щось болить, може щось дуже сильно боліти, не давати нам працювати. Але ми вже сформовані, ми вже відбулися. Щоб з нами не було, через хворобу ми тимчасово непрацездатні, ми перехворіємо, встанемо і підемо. І будемо займатися звичайними своїми клопотами, звичайною своєю роботою. Коли ж хворіє мала дитина, яка ще не стала вповні людиною, її хвороба гальмує її психофізичний розвиток. Мій Іванко до того, як у два роки захворів, був нормальною дитиною, він пісяв і какав на горщик, нормально грався, вчився говорити. А як захворів, знову почав робити в штани. Зараз йому чотири з половиною роки, і він тільки нещодавно став привчатися до горщика. Говорить він погано. Його наче щось шкрябає з середини. Його язик постійно покритий ранками. Скидається на те, що у нього дисбактеріоз. Не можна допускати, щоб він продовжував хворіти. Щоб його вилікувати, можливо, не так вже й багато грошей треба. Може всього гривень з п’ятдесят. Але у мене їх немає. Я не можу з нашого сімейного бюджету виділити для нього п’ятдесят гривень.
– Зрештою, я таки вибрався з Дніпропетровської єпархії і дійшов до патріарха. Патріарх сказав мені, що я тільки теплого місця шукаю. Розвернувся я від нього і тепер я тут. На моїй парафії два села. Всього 800 мешканців. Села відносно благополучні. Тут люди постійно отримували зарплату. Не було такого, що нічого не платили. І зараз платять, як для села, то добре. Водіям по 120 гривень, дояркам гривень по вісімдесят. Але ці селяни до церкви не ходять. Є в мене двоє парафіян, які ходять постійно. Одна парафіянка з одного села, друга з другого. Як я тільки з’явився на цій парафії, прийшло з початку 8 чоловік. Мені здалося, що це спочатку так, а потім буде більше, але виявилося навпаки.
– Так, це вони прийшли на нового батюшку подивитися, – сказав водій.
– Було б добре, щоб парафія була більша, щоб ходило хоча б 15 чи 10 людей стабільно. А у Вашому селі Піски є церква?
– Є.
Тим часом ми під’їхали до того перехрестя, на якому мені потрібно було виходити й пересідати до іншої машини, бо напрямки нашого руху з цим водієм розходилися. Водій мене зрозумів. Він отримав вичерпну відповідь на своє питання.
Він зупинив машину. Ми удвох підійшли до багажника. Водій відкрив багажника, я дістав з нього дві свої капронові сумки.
– Може Вам допомогу надати? – запитав мій співрозмовник.
– Не треба. У Вас 100 гривень зарплати, – відмахнувся я.
Але він швидким рухом вкинув мені до сумки декілька одногривневих купюр. Я подякував. Ми тепло попрощалися і роз’їхалися.
* * *
Я не сперечався, не ображався і не жалкував за тою парафією. Я збирався на ній працювати, бо я там був потрібен, там було з ким і як працювати, там був гарний пахучий ліс, там було чисте повітря, там була чудова природа. Але якщо її у мене забрали – я не заперечував, що позбувся такої бідної парафії. Я не проти був кращого хліба. У тому селі у мене не було ані власної оселі, ані господарства. „Зариєшся в землю – будеш мати, якщо ні – нічого не буде,” – казав мені тамтешній благочинний. На прибутки від церкви священики того благочиння не розраховували. Основне їх утримування і забезпечення було в їхньому особистому господарстві. Сам благочинний обробляв кілька гектарів землі, мав тракторець, близько десятка корів і стільки ж свиней. Я збирався якимось чудом, живучи у найманій хаті у селі, набувати собі господарство. Я тягнувся до того сільського зайняття, з дитинства любив землю, село, до якого часто влітку мене возила покійна мама до своїх дядьків і тіток. Але якщо архієрей забрав у мене ті злидні – так тому й бути. Лишилися мені від того села теплі спогади та ще навичка ходити по хатах і освячувати їх по йорданському чину. У моєму ж місті повно хат. Захочеш – усі ніяк не пересвятиш. Тільки ходи.
Господь сподобив мене бачити плоди моєї праці. Я обходив частину будинків, які обійшов, наступні роки знову. Наприклад, у перший рік свого обходу від одної людини мені довелося почути:
– Батюшка, я в етой квартірє нахадітса нє магу. Я всьо врємя где–то то на улице, то на огородє. Стараюсь побольше дома нє бивать. Я чуствую, что мєня что–то давіт в етой квартірє, я нє магу в нєй долго нахадітса. Я в церковь хажу, і Богу малюсь, а квартіра у мєня очєнь тяжолая. Муж мой помєр, я питалась сваю лічную жизнь устроіть. Прівєду чєлавєка, он полчаса посідіт, єму плохо станєт, он і уйдьот. Я траіх пріваділа, і всє гаварілі мнє: „Я нє магу в тваєй квартірє нахадітца”.
А це мені довелося почути від тієї ж самої людини за другим разом:
– Заходітє, батюшка!
– Ну як Вам тепер живеться? Чи добре Вам у Вашій хаті?
– Я тєпєрь постоянно дома сіжу. Я стала домосєдкой.
– Слава Богу, – радісно вимовляю я.
І такі розмови були для мене, як бальзам на мої рани. Господь подавав мені знак, що я ще не даремно ходжу по землі, що комусь є від мене користь, і то користь велика. Таке почути було дуже важливим для безпарафіяльного попа – людини, якої бути не може, але яка насправді є.
Я пішов по оселях. Пішов, бо у спину мені дихали мої дітки. Я більше не хотів тих жахливих злиднів, під час яких захворів мій старший синок Іванко. Я відчув повноту відповідальності, яка лежить на мені за долю моєї сім’ї. Я зрозумів, що на Страшному Суді Господньому я буду відповідати Господу за те, що моя сім’я у злиднях, у нестатках, що мої діти як слід не доглянуті. Цур їм, тим патріархам і архієреям. Я повинен протидіяти їхньому самодурству у вільний від основної роботи час. І що я тільки надумав про себе? Життя своє покласти за церкву, за Україну, за народ Божий? Кому, на кого я лишив свого Іванка? Який з мене священик, який християнин, якщо за клопотами про церкву, яку топчуть архієреї, я перестав приділяти належну увагу своїй сім’ї? Досить вже приділяти увагу далеким ближнім, які мене не чують, та й часто не хотять чути. Треба було подбати про тих ближніх, які тут, при мені. Вони твоя відповідальність перед Богом, вони твій суд, вони твої гріхи!
Вперед, Григорію! За долю твоїх дітей! За молоко, за хліб на твоєму столі.
Ось так я пішов по Кривому Рогу. Пішов, і багато служив людям. Багато людей отримали спокійний сон у своїх оселях. Багатьох я послухав, багатьом дав якісь поради, щось їм прояснив з того, що було їм незрозуміло. Поради мої були прості і, навіть, дуже прості. Але часом саме такого простого розуміння чи якоїсь простенької дії і бракувало людям.
* * *
Було місце, на якому потрібно було збудувати церкву. Були люди, які бажали до неї ходити, коли б вона стояла. Але на місці, на якому мала будуватися церква, стояв великий і дуже важкий хрест. Той хрест був залізобетонний і великий, аж до неба. І не було того, хто взявся б убрати той хрест, бо хрест той був дуже важкий. І став я молитися до Богородиці. І підійшов я до того хреста. І взяв я того хреста і поніс. І приємно було мені нести того хреста. Богородиця ж увесь час допомагала мені. Цей сон я бачив давно. Тоді я не збирався ще бути священиком. Тоді я тільки закінчував школу.
А сьогодні я священик. І втомлений, після походів по селищу приїхав до своєї нової мами. Я розповів їй цей сон.
– А тепер поглянь на цей хрест, – я витягнув зі своєї сумки свій требний хрест і показав його мамі Марині.
Це був невеличкий простенький хрест з розп’яттям, зроблений з дюралюмінію, трохи прикрашений бірюзовою емаллю. Хрест був потемнілий від часу.
– А чому на ньому череп і кістки? – запитала Марина.
– Я хотів показати тобі зворотну сторону. Я поясню тобі, що значать череп і кістки.
Я перевернув хреста. На зворотній стороні по краям на хресті було витиснено простенькі візерунки. Місцями ці візерунки були витиснені не чітко. А посередині навхрест було видно чіткий напис: „КРЄСТУ ТВОЄМУ ПОКЛОНЯЄМСЯ ВЛАДЫКО.”
– Зараз на цьому хресті такий напис, як має бути. Але на ньому не було цього напису. Він був зроблений нечітко. Його неможливо було прочитати. Я знаю це, бо я через цей ґандж купив його дешевше, як його звичайно продавали. Продавець сам вказав мені на цей ґандж і запропонував за нього меншу ціну. А потім я якось після свого повернення з села подивився на свій хрест, і побачив це знамення. Господь підкріпляє мене. Господь приймає мою службу.
Я перевернув хреста знову.
– А череп і кістки – це череп і кістки Адама. Христос був за переданням розп’ятий на могилі Адама. Зображення кісток під ногами Господніми символізує Господню перемогу над смертю. На хресті Господь переміг смерть і дарував нам життя вічне.
Я привіз показати мамі Марині давно написаний рукопис. Це було звернення до патріарха. Не так важливо, кому воно було написане. Патріарху його принесли, але він не став його читати, бо було воно дуже довгим, на 28 рукописних сторінок. Але у ньому була описана уся історія мого перебування у Кривому Розі, рідному місті, яке входило до єпархії, якою керував архієпископ Андроник. Наводив я у тому зверненні усі духовні жахіття, які наробив Андроник, із тих, що мені довелося бачити своїми очима. Я був далекий від думки, що мені вдасться посунути Андроника, але я хотів, щоб патріарх унезалежнив мене від нього і зробив мене залежним від себе, себто дарував би мені ставропігію . Мені здавалося, що таке прохання потрібно було добре обґрунтувати. Та чого мені тоді тільки не здавалося. Я тішив тоді себе надією, що я комусь серед вищого духівництва потрібен.
Цей документ патріарх не прочитав, але його прочитала Марина. Я привіз його їй для того, щоб ближче познайомити її зі своїм життям. Речі, які там були написані, я не люблю розповідати, бо у слухача може скластися неправильне уявлення про мене та мій світогляд.
Я люблю життя і я ним задоволений. Я дякую Богові за своє життя. Коли хтось буде придивлятися до мого життя збоку, воно може здатися йому важким і дуже важким. Але між мною і стороннім глядачем є дуже й дуже велика різниця. Я не спостерігаю за своїм життям збоку – я живу ним. І, мені здається, що життя вимірюється не якимись фізичними мірами ваги, не квадратами й довжиною, а серцем пана життя. Моє життя таке, яким я ношу його у своїм серці. А в моєму серці Господь. І з Ним немає нічого важкого. З ним усе легко.
Моя люба Олена жила спільним життям зі мною. Мій тягар був її тягарем. Бачачи негаразди, великий клопіт і нужду своєї сім’ї, я усвідомлював, що це сімейне лихо було пов’язане з моєю особою. Я усвідомлював, що це я мав забезпечити свою сім’ю, що це я мав створити задовільні умови для життя і розвитку моїх дітей, яких я так бажав, так любив, і для яких, здавалося, зробив дуже мало. Тільки з Господом можна було нести цей тягар. Але коли в моєму житті з’явилася Марина, мені захотілося її. Захотілося няньки. Захотілося двадцятидев’ятилітньому православному священику, щоб його хтось пожалів, щоб хтось приголубив, щоб хтось поняньчив. Ці свої бажання я усвідомив пізніше, а тоді..
Тоді я дав Марині своє довге звернення до патріарха. Сам я був втомлений, хотів відпочити. Хотілося до мами, до її тихого серця. Я поклав свою голову їй на коліна. Вона прийняла мене.
Мама прочитала моє послання, тоді відклала ті папери вбік і стала мене голубити. Все було так, як я хотів .
– Натерпілися Ви! – сказала вона.
Згодом вона пішла на кухню. Я прикрив очі й трохи задрімав. Мама Марина прийшла і стала цілувати мене в губи. Я був настільки втомлений, що не звернув на це уваги. Зрештою, чому б і ні. У сім’ї, в якій я виростав, було не прийнято цілуватися з близькими родичами в губи. Але є такі родичі, які це роблять. Якщо мама так хоче, нехай. Значить, вона звикла до таких родинних стосунків. Я ж хочу тільки відпочинку. От трохи у неї подрімаю, почекаю, доки вона щось там зготує, і буду рушати додому.
Марина не давала мені дрімати. Я мав їй відповідати. І хоч я до такого не звик, але треба якось пристосовуватися до звичаїв інших людей. Я був їй вдячний за те, що вона мені співчувала, що вона стала близькою людиною. Я був вдячний за те, що їй було цікаве моє життя, мій клопіт, який до зустрічі з нею я ніс сам один. Я був вдячний за те, що вона у мене тепер є.
Марина стояла наді мною, незручно нахилившись до мого лиця. Я обійняв її і рвучко потягнув до себе, хотів посадити собі на коліна, однак мама видалася заважкою і я тільки різко смикнув її. Вона похилилася і вперлася колінами в диван. При тому не випускала мене. Вона наче впивалася моїми устами.
– Мені цікаво, як ото батюшки з матушками цілуються. Вони ж з бородою. Не коляться? – сказала вона і знову впилася в мої вуста.
– Ну досить вже, досить, – запротестував я, – Це вже занадто.
Ми пішли на кухню.
– У дворі тебе помітили. Баби все язиками перемелюють. А найбільше є тут мужик такий, Коля – той найбільше язиком плеще. Вчора йду по двору, а він мені: „Що то до тебе піп внадився?” „А тобі яке діло?” – питаю. „Дивись, – каже, – бо ще тебе ізнасілує.” „Та що ти кажеш?” „От побачиш!” – каже. „Не буде він мене насіловать – я йому сама дам!” – відповідаю. Що вони мені тільки не приплетуть – ці пліткарі.
– Не переймайтеся, мамо! Ви не знаєте, що про мене говорять.
– Так обідно ж.
– Хіба ти ще не звикла? Про мене плітки поширювала моя теща. Добре, що між мною і нею все–таки 500 кілометрів. Але вона й з такої відстані дістає. Раз якось приїхала, сіла з бабами на лаві біля під’їзду, і давай їм сама себе розхвалювати. Як вона своїм дітям і онукам і речі, і консервацію, і гроші возить.
– А що, возить?
– Та возить. Купить у Житомирі цукерок, яблук, м’яса; у секондхенді одягу дітям накупить і пре з того Житомира, трудиться. Воно то все це можна тут, у Кривому Розі купити і не тягнути через усю Україну, але тоді буде ефект не той, а їй зарисуваться хочеться. І як нарозказує бабам про себе, що бабам здається, що тільки нею ми й живемо на світі. Так їй якось баби повідали, що у мене коханка є, і вказали навіть, у якому будинку і якому під’їзді вона живе. Вона знітилася, розпереживалася і бабам у відповідь: „Грицько така погана людина, така погана людина...” Вже не пам’ятаю, що саме вона там казала. І того ж дня вшилася в свій Житомир. Нам пізніше наша добра знайома цю історію переповіла, до якої одна з тих пліткарок, власне, перша активістка, прийшла було новинами ділитися. Баби цю плітку до приїзду тещі, звичайно, склали, але теща дала їм на неї „добро.”
– Чого ж вона так Вас не любить?
– Вона не може мені простити те, що я увів у неї дочку.
– Так що ж вона хотіла, щоб Олена заміж не виходила? Чи вона не хотіла, щоб Олена виходила саме за Вас?
– Вона хотіла, щоб її доця була при ній. Це була її улюблена іграшка. Взагалі вона сама навряд чи зможе сказати, чого ж вона хотіла.
Марина знизала плечима.
– А „коханка” у мене та, на яку баби тещі вказали, справді була. Вона, правда, шиє людям на замовлення, і я ходив до неї для того, щоб вона мені облачення пошила. Та в неї ще проблеми із сином були, то я приходив трохи допомагати їй навести лад у сім’ї. Ну баби цьому надали свого толкування. Син, до речі, у цієї Валентини, позашлюбний. Але що ж? Хіба я через ті дурні плітки перестану ходити до людини, яка потребує моєї священицької допомоги?
Я трохи перевів подих.
– Теща, звичайно, сильно нашкодила. До її „роботи” усіх покійників з мого двору ховав я. Відтоді мене стали запрошувати від випадку до випадку. Ну та годі про це, Марино. Посміхніться і не бійтеся бути моєю „коханкою”. Черговою.
Ми закінчили вечір на кухні за гостинним Марининим столом. За вечерею мама весело щебетала, сміялася разом зі мною.
– Мені час вже рушати. А то так можна у Вас і ночувати лишитися, – пожартував я.
– Залишайся. Я тебе покладу на другій половині ліжка в спальні, відвернуся від тебе, і виспишся.
– Гаразд, дякую, – я був задоволений з такого запрошення, – Але сьогодні мене чекають удома. Забереш мене з вечірньої. Мені було б зручно, мабуть, інколи не їздити після вечірньої додому, а ночувати в тебе. Це не завжди, бо я намагаюся брати своїх діток на літургію. Для того, щоб їх взяти, мені потрібно їздити додому. Але інколи я після служби ще маю якісь справи у цих краях. Тоді я їх не беру.
– Будь ласка, Грицю. У мене ліжко для Вас завжди готове. Тільки наперед зателефонуйте, бо до мене інколи онук приходить ночувати.
– Ми обговоримо це в церкві. Ви ж, сподіваюся, будете ходити на вечірню!?
– Буду.
* * *
Якось я був у справах недалечко від місця мешкання Марини, і вирішив до неї зайти. Не став чекати тролейбуса, на маршрутку ж було шкода грошей, і я вирішив пройти пішки. Накрапав легкий дощ. Була рання осінь.
Я почував себе не вповні здоровим. Старі, ще семінарські хвороби давалися взнаки. Тому я, власне, і вирішив поїхати у цей день далеко від своєї домівки в БТІ, бо ця робота потребувала тільки того, щоб я тривалий час посидів на сидінні в транспорті, і трохи походив. Однак, зробивши свою роботу, я почувався кепсько, а коли дійшов до Марини, почував себе зовсім погано.
Прийшов до неї її відвідати, але одразу сів на крісло в її вітальні і пожалівся на своє здоров’я.
Мама Марина мала таку ж хворобу, як я. Вона добре розумілася на холециститі. У мене вже нестерпно болів живіт. Я сидів і тримав руку на хворому місці. Почував, що з мене зараз невеселий гість, і що я вибрав не дуже зручний момент на гостину, але й боявся у такому стані рушати додому, і сидів собі й чекав. Я був блідий і, певно, не схожий на звичайного життєрадісного священика Григорія. Марина сиділа у сусідньому кріслі.
– Отче! Що мені зробити, щоб Вам стало легше? Чим я можу Вам допомогти? – в її голосі відчувалася готовність зробити усе, без будь–яких обмежень і вагань.
Коли мені вдома так боліло, я інколи просив Олену допомогти погамувати цей нестерпний біль. Я посміхнувся і спокійно і просто відповів Марині:
– Нічим.
– Справді, коли загострення хронічного холециститу, ніщо не миле! – вона підхопила мій тон і сказала це зі знанням діла і вже без таємничої всеготовності.
– Давайте я Вас нагодую!
– Ні!
– Давайте! –лагідно мовила вона, – У мене, правда, харчів негусто. Але є трохи сала.
– Ну давайте.
Марина пішла на кухню. За нею поплентався я. Прийшов і швиденько сів на дзиґлика9 біля столу. І став наминати порізане шматками сало.
– Я без хліба.
– Дурне сало без хліба, – посміхнулася Марина.
Я спробував з’їсти шматок без хліба. Однак він видався мені занадто жирним і не дуже приємним.
– Та дурне сало без хліба, – знову посміхнулася Марина.
Я взяв хліб до сала і тоді пішло.
Трохи поївши, пішов разом з Мариною до вітальні. Ще з півгодини проговорили. Я відчув полегшення і похвалився цим Марині.
– От я Вас і полікувала, – зраділа вона.
Я ще трохи посидів і пішов додому.
* * *
– Я в сімнадцять років перший раз вийшла заміж. Я тоді ще мало що розуміла. Дочка у мене від першого чоловіка. Я працювала разом зі своїм чоловіком в цеху. Прожила я з ним 7 років. Потім поїхала у Прибалтику.
– Як, ви поїхали без чоловіка в Прибалтику і потім розлучилися?
– Ні. Ми розлучилися тут. Я потім зустріла іншого. Він був литовець. Він і увіз мене туди.
– А хто був ініціатором розлучення?
– Я... Я!
Іншим разом я запитав її:
– А чому Ви розлучилися з чоловіком?
– Я казала Вам, що вийшла заміж у 17 років. Чоловік був на 8 років старший за мене. Він мене дуже любив, дуже оберігав. Навіть пізніше, коли я вже вернулася сюди, після смерті другого мого чоловіка, приїздив до мене сюди, в цю квартиру, хотів зі мною знову зійтися.
– І що ви?
– Я йому відмовила. Він казав, що тільки мене одну любить, але я тепер не захотіла.
– І де він зараз?
– Він працює далі у тому ж цеху, де і я колись працювала, тільки тепер вже начальником цеху.
– Так він що... Так після Вас і лишився один?
– Ні. У нього є жінка і троє дітей від неї.
– Він збирався їх покинути заради Вас?
– Ні, звичайно. Він хотів бути моїм коханцем.
– Чого ж ви розлучилися в молодості?
– Якось я почула в себе на роботі – жінки між собою говорили: „Одна хвилина, за яку все життя б віддала.” Я один раз попробувала, і розлучилася з чоловіком.
– Про що Ви говорите? Що за хвилина?
– Який недотепний? – Ну що жінки з чоловіками...
– Як?.. Ви що, про статеве єднання?
Марина кивнула.
– Але ж у Вас чоловік був!?..
– Я жила з ним... – вона на мить зам’ялася, – як з братом.
– Стривайте, він що, з Вами разом не спав?
– Та спав. Але мені це не подобалося. Мені було противно.
– Як так може бути? Ви що, ні разу з ним не відчували оргазм?
– Ні. З другим відчула. Мені так сподобалося, що я одразу вирішила розлучитися з чоловіком.
– Той другий і був той литовець?
– Ні. Я з цим чоловіком більше не зустрічалася.
– Але ж можна було зі своїм чоловіком якось спробувати налагодити життя, щось змінити, поговорити з ним.
– Я сама йому все розповіла. Він мені простив. Сказав, що у цьому є і його вина. Сказав: давай будемо будувати життя разом по–новому. Але я не захотіла. Я від нього пішла.
– А з другим чоловіком у Вас усе гаразд було?
– Так. З цим ми прожили разом дружно і щасливо. Він дуже любив мою дочку. Знаходив з нею спільну мову. Я не могла знайти з нею спільну мову, а він знаходив, хоч вона не була йому рідна. І як їй щось треба було купити, то вона не до мене зверталася, а до нього.
– Чому ж ви сюди переїхали? У Прибалтиці ж добре. Зараз би жили у багатих країнах і не треба б Вам була та Італія.
– Так, я там і в церкву навчилася ходити. Там усі ходять до церкви.
– І взагалі народ добрий. Вони відносно недовго побули під радянською владою. Тільки після війни стали радянськими. Тому там збереглося все багато краще, як у нас.
– Я тут народилася й виросла. Потягнуло в рідні місця. Тут моя мама, мої родичі, мої знайомі, – згодом Марина додала. – Я поїду до Італії, а як повернуся, продам свою квартиру. Тоді куплю собі квартиру десь біля Вас, там, де буде Ваша церква, і буду ходити до неї.
– У Вас же є дочка, може, вона хотіла б жити у цій квартирі?
– Ні! Вона не любить цієї квартири! І взагалі вона ні з ким не може жити, вона занадто горда, тому й живе на найманій квартирі! Тому вона і з чоловіком розлучилася.
–Ви ж її мама. Треба ж дбати про її спасіння, треба за неї молитися.
– Я за неї молюся. А сама вона до церкви не ходить і не може ходити. Вона сама усвідомлює, що не може ні з ким жити.
– То Ви її звідси вигнали?
– Ні. Вона сама сюди не хоче. Спочатку вона жила у свекрухи. І як розлучилася, також там жила ще цілих півроку. Ніхто її не виганяв. Я як дізналася про це, сказала їй: ”Як це ти будеш там жити, коли ти вже розлучилася з Ігорем. Яке ти маєш право?” У неї була дуже добра свекруха, і вона дуже не хотіла звідти уходити, але таки пішла, бо я їй так сказала:: „Раз ти з чоловіком вже не живеш, нічого тобі там бути.”
* * *
Проходили неділі за неділями, тижні за тижнями. Марини не було у храмі.
„Чому? Де вона поділася? Чому не ходить? Чому не молиться разом із нами?” Мені бракувало моєї найпобожнішої, найкращої парафіянки. І я став молитися за неї на службі, виголошував за неї прохання на Божественній літургії. Я говорив Богові про свою духовну дитину. І Бог слухав мене. І ми разом намагалися подбати за нашу Марину:
„Господи Боже наш, Ти, Всемогутній, правиш небом і землею, та пам’ятаєш і про найменше створіння Твоє. З вірою і любов’ю благаємо Тебе: обдаруй милістю Твоєю рабу Твою, постав коло неї охоронителя ангела Твого і направ дні життя її на стежку сповнення Закону Твого; просвіти розум її пізнанням заповідей Твоїх; зміцни силу волі її бажанням усього доброго і справедливого; огрій серце її Твоєю святою любов’ю і співчутливістю до ближніх своїх; прости усі гріхи її. Збережи від усякої недуги. Заспокой у смутку, пошли все добре і корисне в житті її. А найбільше – Твою небесну милість, молимось Тобі, Всемилостивий, вислухай нас і помилуй,” – я додавав це прохання до єктенії на літургії.
Я нікому не казав, за кого і чому я збираюся молитися, однак мої парафіяни швидко зрозуміли, кого мені не вистачає. Довідалася й Марина про мої молитви. Згодом прийшла вона до храму. Сказала, що хворіла, що має запалення слизової оболонки мозку, і ця хвороба час від часу не дає їй спокійного життя, доволі сильно мучить. Я затурбувався. Марина сказала, що як вона пройде курс лікування – проп’є таблетки, – хвороба ця попускає.
Вона була вдячна мені. Здавалося, вона ставала все ближче.
Наші стосунки впадали в око парафіянам. Вони стали предметом їх уваги.
Я молився за Марину просто тому, що хотів про неї особливо поклопотатися перед Господом. Мені не потрібно було, щоб хтось про це знав, чи звертав на це увагу. Я молився Богу – і це і був Той Єдиний, Кому потрібно було знати про мої молитви. Так само я молився і за сестру баби Шури, яка на старість скотилася по сходах і зламала собі ногу, лежала у лікарні на витяжці. Ніхто не просив мене за неї молитися. Я довідався про лихо, яке спіткало бабу Катерину, подумав, як кепсько на старість мати людині такий клопіт, як погано старі люди видужують після травм, як погано зростаються у них кістки. І став молитися за здоров’я доброї християнки, матері, яка втратила раніше свого єдиного сина, і про яку міг тепер подбати лише один її чоловік, такий старий, як і вона, та ще дві її сестри, які мали доволі клопоту і у своїх родинах.
Кінець другої частини
1.Хоча колгоспи по селам було розпущено, селяни не бачили різниці поміж старим колгоспом і виниклою пізніше на його базі чи то приватною агрофірмою, чи фермерським господарством на чолі з колишнім головою колгоспу. Працівники цих новоутворень називали по старому ці підприємства колгоспами. Так їм було звично і зручно.
2.Єпархія – церковно-адміністративна одниниця, територіально найчастіше відповідає області. На чолі єпархії стоїть архієрей. Його ще називають єпископом.
3.Благочинний – нижчий адміністративний керівник, відповідає перед правлячим архієреєм за благочиння – церковний округ, який часто співпадає з адміністративним районом. Благочинний не має великої влади. Він допомагає архієрею на рівні благочиння (району).
4.Ставропігія – привілейований стан деяких церковно–адміністративних одиниць, таких як парафії, монастирі, братства. При ставропігії вказані організації є незалежними від місцевих архієреїв і підлягають безпосередньо патріархові.
5.При загостренні хронічного холециститу хворому харчування викликає зайве навантаження і погіршення самопочуття. Однак потроху їсти все таки потрібно, бо харчування маленькими порціями сприяє видужанню. При цьому потрібно строго дотримуватися дієти.
6.Свіже несолене сало при такій хворобі допомагає.
7.У такому хворобливому стані стояти не можна. Стояння викликає подальше погіршення самопочуття.
8.При гострому запаленні холециститу хліб вживати протипоказано.
9.Літургія – головне богослужіння у Православній церкві. Єктенія – частина богослужінь, яка складається з прохань до Бога, які виголошує диякон або священик, а хор від імені народу за кожним проханням співає: „Господи помилуй” або „Подай, Господи”.
