Я з’явився у храмі святого Миколая недавно. Перша моя Божественна літургія відбулася у неділю антипасхи, чи, як її ще називають, у неділю апостола Фоми, або поминальною. Жив я з іншого боку нашого міста і на їзду до храму витрачав цілу годину з гаком.
У храмі я не мав жодної треби , яка б могла якось поправити моє матеріальне становище, парафіянок приходило мало, грошей у храмі я отримував хіба що на проїзд до храму й назад та ще міг на ті гроші на один чи на два дні на тиждень купувати молоко й хліб для своєї сім’ї.
Діток моя мила дружина народила мені четверо. Від самого початку нашого знайомства ми по неділях і святах обов’язково разом ходили до храму Божого. А коли ми поженилися, моя люба вірна дружина справді понесла мої тягарі, розділила зі мною всі мої радощі й скорботи.
Важких клопотів і скорбот у священика дискримінованої владою Української православної церкви Київського патріархату дуже й дуже багато. Озираючись назад, бачачи той шлях, який довелося пройти, дивуюся, що ми взагалі змогли його пройти, дивуюся, що ми, люди, змогли пройти через те, про що й згадувати лячно. Увесь цей час впродовж цього великого клопоту, який зветься життям українського священика, біля мене була моя Олена. Була вона біля мене тихо, покірно молилася Богу за себе, за мене, за наших діточок. Нічим особливим вона не займалася. Просто вона любила мене, була відданою мені, слухала мою мову, мої роздуми, мої надії; приймала моє клопотання про себе, приймала моє, принаймні, бажання й мої надії змінити наш добробут, наше сімейне життя на краще. Вона раділа разом зі мною, і клопоталася про мене, коли бачила, що мені недобре. Жалувала мене й журилася разом зі мною. Ніхто, крім мене, не знає, що моя Олена значить для мене. Я вам скажу: моя Олена – це моя половина. Олена – це половина священика Григорія. У кожному моєму твердому кроці на цій землі, у поруху моєї руки, у моїй посмішці, у сяйві моїх очей, у моїй молитві, у моєму зітханні – скрізь вона є. Бо говорю вам: Олена справді моя половина. Без неї...? Не думайте і не уявляйте, що могло бути без неї. Було все тільки з нею, і без неї нічого не відбулося, і так не відбулося б, як відбулося, коли б її зі мною не було.
Завжди я намагався брати до храму Божого всю мою сім’ю. Моя Олена ходила зі мною і на вечірнє богослужіння, і на ранкову Божественну літургію тоді, коли була вагітною. Коли ж у нас народився наш первісток, ми відкинули суспільні стереотипи і швидко призвичаїлися ходити до храму разом з нашим Іванком. При тому знову ходили і на вечірнє і на ранкове богослужіння. І потім, коли Бог дарував нам нових діток, ми все водили їх до храму і самі ходили разом із ними. У час, коли я бачив поряд із собою на молитві мою жону, мене сповнювала радість і захоплення від того, що моя дружина християночка, що вона разом зі мною молиться Господеві. Я дякував Богові, що він дав мені таку вірну дружину. Найбільше, найкраще і найдостойніше зайняття, яке було для мене у цьому світі – це праця в ім’я Господнє, і молитва була невід’ємною частиною цієї праці. Єднання нашого шлюбу у молитві було найбільшим і найшляхетнішим, справді духовним єднанням, і після такого єднання мені було дуже мило і добре з моєю співпрацівницею, сестрою у Христі, помічницею і співподорожньою на шляху до Царства Господнього.
Ще коли мені старостиха церкви святого Миколая запропонувала очолити у них службу, для мене було неприємне те, що у таку далечінь я не зможу возити на службу свою сім’ю, яка на той час складалася вже із шести чоловік. Якихось матеріальних вигод місце священика у церкві святого Миколая не давало. Але я все ж прийняв старостову пропозицію. Маючи серйозну духовну освіту, мене зачіпало те, що я ніде не служив у храмі. Божественну літургію я служив у себе вдома. Це було добре, що я і моя сім’я були учасниками таїнства Євхаристії , але мені за таких умов все–таки бракувало виходу ”в люди”. У межах своєї найнятої квартири було занадто тісно. На облаштування хати як церкви на моїй садибі мені дуже бракувало грошей. Між тим вдома я вже прослужив було цілий рік і гадина–думка про те, що моєму служінню вдома не видно кінця, і що я можу так і залишитися „татом–священиком” тільки для своєї сім’ї, поволі починала підповзати до моєї свідомості. Тому я прийняв запрошення громади церкви святого Миколая. Зрештою, коли то на садибі я спроможуся зробити церкву і чи буде вона взагалі? На це питання не було однозначної відповіді. А тут запропонували прийти і служити до готової церкви. Я й пішов до того часу, доки у мене з’явиться щось реальне на тій садибі.
І що то був за храм? Що то була за громада?
Звичайна наша Христова громада і звичайний епохи Кучми храм Київського патріархату. Будиночок, начебто, не був культовою спорудою і не підлягав передачі Церкві. Місцева влада ретельно приховувала те, що на будиночку збереглася баня , яка була захована спеціально зведеним над нею дахом.
Будиночок був перегороджений на 4 квартири. Одну з них, торцеву, купила свято–Миколаївська парафія і облаштувала там храм Божий. Зовні храм нічим особливим не видавався. Лише на дверях про нього був напис. За те, що громада зробила на місці одного вікна двері, міськвиконком оштрафував старостиху.
А у храмі було дуже простеньке облаштування. Парафіяни зробили з трьох маленьких кімнаток квартири одну. І це приміщення не було великим. Звичайними дошками й розібраними паперовими ящиками було відгороджено вівтар. Таким був іконостас. На нього було повішено якісь літографічні ікони. Перед іконостасом, перед іконами Спасителя і Божої Матері були поставлені відкриті великі консервні бляшанки, наповнені піском. Такими були підсвічники. За Царські Ворота служили дві блакитні яскраві шторки.
Замість справжнього престолу у вівтарі стояв звичайнісінький квадратний стіл. Він був дещо низький, як для престолу, тому чотири його ніжки були поставлені на 4 снарядних гільзи.
Перед Царськими Воротами стояв тетрапод , на якому лежала храмова ікона святого Миколая. По стінах довкола висіли прості ікони, оздоблені рушниками.
Громада церкви святого Миколая нечисленна. Це переважно люди, причетні до національно–демократичних політичних чи громадських організацій.
На моїй першій відправі парафіян у церкві було близько 8–ми. Власне, не парафіян, а парафіянок. На перших порах я не бачив у храмі жодного чоловіка. Пізніше став з’являтися один дідуган.
Я був задоволений. Нарешті я міг відправляти справді суспільне богослужіння. Священик має насолоду від відправлення богослужіння. Насолоду не естетичну, а духовну, ні з чим незрівняну. Для мене було великим щастям і особливим торжеством виголошувати, роблячи знак хреста святим Євангелієм над престолом Господнім: „Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого Духа... на віки віків!”
Зі мною разом молився мій народ. Отой десяточок людей, які стали віднині моїм народом, народом Божим, якого доручив мені Господь. Віднині я мав провадити кожну людину з цієї парафії до Царства Господнього. Я мав всіляко подбати про те, щоб кожна парафіянка ухилялася і, зрештою, ухилилася злого, і набула великих, ні з чим незрівнянних скарбів Господніх, осель Небесних.
Втім про небесне, мабуть, і неможливо написати мовою земною – не вистачає слів.
* * *
Пані Марина приходила до храму ще до початку богослужіння. Часто вона стояла біля храму і вже чекала, коли я ще тільки йшов до нього. Храм я відкривав своїм ключем, і вона згодом заходила до нього, хрестилася, цілувала намісну ікону . Ця була побожна жінка. На богослужінні вона зосереджено молилася, не розводила балачки. Говорити вона могла тоді, коли богослужіння скінчилося.
Мій попередник був мало освіченою й незграбною людиною. Через це про освіченість, усвідомлену віру й ретельність у дотриманні обрядів і приписів церковних серед моїх парафіян важко було говорити. Мої парафіянки спочатку були зачудовані мною. Мій попередник навіть не говорив і не проповідував українською мовою: він говорив суржиком низької проби. Це був старий дідок, який прийняв священний сан у старечому віці, у час початку старечих маразмів. Важко було зрозуміти, як єпископ уділив йому благодать священства, якими міркуваннями він керувався. Скидалося на те, що єпископ ні до яких міркувань, коли рукополагав Якова на священика, не вдавався взагалі; і це зробив цілком безвідповідально та безглуздо.
Громада тривалий час, майже рік терпіла діда–попа Якова як необхідне зло, але зрештою здихалася його, і я для неї став неначе ковтком свіжого повітря, яке громада набула після виходу із темного, задушливого, вогкого й гнітючого підземелля, у якому пробула дуже тривалий час. Але я бачив, і як багато роботи було переді мною. Взагалі, я не ділив людей на поганих і на добрих. Коли я помічав у людини якісь негаразди, якісь недобрі вчинки, я сприймав це за знак того, що з цією людиною треба працювати. Мене не обходило скільки і як довго це прийдеться робити. Яка б робота не була, вона була моя. Господь приводив цю людину до мене, Господь доручав її мені. Об’єм роботи з людиною не мав значення, мало значення те, що я мав цю роботу робити.
Подивившись на мене, налюбувавшись моєю поставою, моєю мовою, моєю молодістю, завзята і вперта старостиха Олександра Василівна починала потихеньку зі мною сперечатися. Решта людей поводилися скромніше, але вони могли слухати і старостиху, і мене. Баба Шура мала великий авторитет. Вона була локомотивом цієї громади. Впертості ні їй, ні громаді було не позичати. Інакше й бути не могло. Адже тільки дуже вперті і дуже завзяті люди могли вистояти у десятирічному протистоянні з державною владою для того, щоб таки домогтися відкриття своєї церкви. Однак ці вперті люди були не проти повчити й попа, поставити усе на свій лад, навіть там, де їм належало слухати й виконувати, а не керувати.
У цих часом важких і непоступливих суперечках, пані Марина тримала мій бік. Не тому, що вона хотіла мені догодити, а тому, що вона справді знала, як правильно слід поводитися у православній церкві на богослужінні, знала православні звичаї. У ній я знаходив опору і свою вірну союзницю. Це була людина, яка дуже тривалий час регулярно й постійно ходила до церкви. Звичайно, до церкви Московського патріархату. І хоча ця церква, її клір були чужими нам по духу, однак обряди вони виконували правильно. Там і навчалася правильної поведінки у православному храмі пані Марина. І своєю підтримкою вона таки добре допомагала мені.
–Я ходжу до церкви вже 15 років. Ходила у московські церкви, але там як подивлюся на матушок, як вони увесь час наряди міняють, як батюшки на дорогих іномарках їздять, так, коли стою на службі, то не молюся, а увесь час про їхні машини та наряди думаю, – казала пані Марина, – а тут я молюся.
Пані Марина що далі, то більше здобувала мою прихильність. Вона приходила на вечірнє богослужіння і на Божественну літургію. Я радісно молився з нею. Коли я бачив, що вона стоїть у церкві, я бачив, що є з ким молитися, і що молитва ця буде добра. Інші парафіяни, звичайно, також молилися зі мною разом. Але мені здавалося, що вона молилася найкраще.
На вечірнє богослужіння приходило троє–четверо парафіянок. Дві перші з них були: Олександра Василівна та її рідна сестра Ірина. Олександра Василівна чи баба Шура (як її називали найчастіше поза очі у колах політичних та навколоцерковних) ходила, мені здавалося, з політичних міркувань. Вона ходила для того, щоб підтримувати українську церкву, щоб її утверджувати, щоб вона була, бо ж розвиток і поширення української церкви є запорукою відродження України. Її ж сестра Ірина – дуже слабка особа. Вона головний читець у церкві, але увесь час боїться, що у неї щось не вийде. І через свій страх вона справді часто губиться, і у неї справді часто щось не виходить правильно і до ладу прочитати. Здавалося, що більше всього на світі вона боїться саму себе. Постійно ходити до церкви на всі богослужіння вона навряд чи змогла б, – при тому, що на вечірнє богослужіння мало хто взагалі ходив – їй не вистачило б на те духу. Мені здавалося, що пані Ірина ходила через те, що її спонукала і навіть змушувала до того сестра – баба Шура.
Молитва цих двох сестер Василівен не давала глибини і величі суспільного богослужіння. Але на вечірню, окрім них, приходила Марина. Заради цієї особи я і їздив на вечірнє богослужіння, заради неї я ставав перед престолом Господнім, від спільної молитви з нею я мав задоволення. Не тільки заради неї, але якщо у церкві стояла Марина – хоч би крім неї нікого б і не було, я готовий був молитися скільки завгодно. Мені здавалося, що вона справді віддана церкві і Богу людина. Ходила вона до храму не заради політики чи чогось іншого, як тільки заради спасіння своєї душі.
Звичайно, у Марини були і свої негаразди, і деякі типові для людей з Московського патріархату церковні забобони, й неправильне розуміння богослужіння й обрядів. Але виправлення цього всього у неї я вважав справою часу. Я із задоволенням розмовляв з Мариною, давав їй духовні поради.
Якось вона залишилася після вечірньої і навмисно зачекала на мене:
–Давайте підемо разом, вже телефонуємо одне одному!
Марина розповідала мені трохи про своє попереднє церковне життя, про відвідування нею ще років десять тому церков, про стосунки її зі священиками. Розповідала, що баби чомусь увесь час приплітають їй любовний зв’язок з батюшками. Розповідала, як паніматка отця Євгенія, який служив колись у Покровській церкві, скоса поглядала на неї через ці балачки. Марина щиро кепкувала з цього й веселилася.
–Вони думають, що я молода. А я багато старша була за того отця Євгенія.
Коли я тільки знайомився зі своїми парафіянами, мені здавалося, що Марина наймолодша з-поміж них. Але потім спостеріг, що Марина давно пенсіонерка. Однак, ця пізня квітка виглядала гарною зрілою жінкою і не в’янула. На вигляд їй давали ну може трохи більше сорока років. Вона була веселою і стрункою. У церкву і з церкви ходила у хустці. Звичайно носила вбрання із зеленим відтінком. Очі мала карі. Лице у неї було свіже й молоде. Косметикою Марина не користувалася. Стрижку мала коротку і природній темно–коричневий колір волосся.
–Ті, хто мене знають, знають, що я рідко коли щось обіцяю, і просто так ніколи нічого не кажу. Коли поїду до Італії, я 3–4 місяці попрацюю на Вас! – сказала Марина.
Я чув це від Марини вже третій раз. Я від початку не надавав цьому великого значення. Життя давно навчило мене не вважити за гроші обіцянки, незалежно від того, хто і як палко їх би давав. Але для мене важливо було інше. Після п’яти років поневірянь і злиднів, викликаних дискримінацією з боку владних структур, уперше стороння людина висловлювала бажання так допомогти і заопікуватися моєю долею, як ніхто з найближчих родичів не хотів про це думати. Мені захотілося відкрити їй усю свою душу, захотілося відпочити біля її серця.
* * *
Якось Марина перестала ходити на службу. Спочатку я не звернув на це уваги. Однак, наступної неділі її знову не було на службі. До свята я її чекав, і сподівався, що така церковна людина не пропустить великого і значного свята, тим більше, що вже тривалий час не відвідувала храму. Однак свято пройшло, і я знову не бачив Марини серед парафіян.
Де вона? Чому не ходить до храму? Вона була не з тих парафіянок, що частенько жаліються на своє здоров’я і через погане самопочуття частенько не відвідують богослужіння. Я затурбувався. Вона раніше тривалий час ходила до московської церкви і мала чимало знайомих, які ходили туди ж. Чи не відвернули її від нас московські супостати? Я розпитав людей, де вона живе, і коли наступного разу вона знову не прийшла, одразу після вечірнього богослужіння я поїхав до неї додому, сподіваючись застати її увечері вдома.
Я довго дзвонив у двері. За ними не було чути ніякого руху. Марини вдома не було. Я став спускатися сходами з її четвертого поверху. Йшов, на відміну від свого звичаю, неспішно, не був впевнений, що прийду сюди вдруге, а хотілося її побачити. І побачив... Вона піднімалася по тих сходах мені назустріч.
–Добрий вечір, пані Марино!
–Добрий вечір, отче! – вона з теплотою подивилася на мене. Мені здалося, що вона одразу спостерігла, чому я прийшов до неї. – Ходімо до хати.
Вона швиденько стала підніматися до свого поверху. Я пішов за нею.
Біля дверей її квартири вже чекав собачка. Зауваживши господиню, він легенько гавкнув і підійшов під самі двері. Марина відчинила, і собачка вбіг туди першим. Як ми зайшли до квартири, я побачив у ній ще й кицьку.
Ніщо у Марині не видавало якоїсь її переміни у ставленні до нашої церкви. Відчувалася прихована радість і задоволення з її боку від того, що я прийшов до неї.
– Вас давно вже немає на службі. Що з вами?
–Я хворіла.
–Так довго? Я звик, що Ви ходите до храму постійно. З вами дуже добре молитися! Я вже думав, чи не забрали Вас від нас москалі.
–Ні! У мене запалення слизової оболонки мозку. Хронічний енцефаліт. Зараз вже трохи попустило, а то було дуже погано. Багато таблеток пила й лежала. Голова дуже сильно боліла. Читала вдома потихеньку Псалтир.
–Звідки у Вас узялася ця хвороба? І що воно таке?
–Давно вже воно у мене. Час від часу доводиться лікуватися.
–Ну то хоч би зателефонували!? У вас є мій телефон? Я всім наче давав. Він зазначений на вивісці біля церкви... Зателефонували б... попросили за Вас помолитися... Я ж переживаю за Вас.
–Гаразд, отче Григорію. Я буду телефонувати надалі. Я невдовзі прийду до церкви. Мені вже легше.
–Нехай Господь допомагає! Дай Боже здоров’я! – на цьому я пішов.
* * *
Наступного тижня вона зателефонувала і сказала, що дуже погано себе почуває, питала про те, яку читати молитву, щоб отримати спокій. Я приїхав до неї, щоб посвятити їй квартиру.
Вона жила у двокімнатній "хрущовці". Ми сіли з нею у вітальні на кріслах, що стояли поруч. Вона сказала, що вже почувається краще. Пані Марина вважала за потрібне ще раз нагадати про свою обіцянку заробити для мене в Італії грошей. Вона говорила про це для того, щоб я справді повірив, що її наміри допомогти мені правдиві, що вона справді зробить це.
Мені ставало млосно, мені захотілося, щоб хтось нарешті потішив мене, як дитину. Та не хтось, а саме Марина. Я полюбив її, як матір. Моя матір давно померла ще тоді, коли я навчався в академії. Покійна не була мені духовно близькою. Моя мати – онучка священика, але уся наша сім’я – та, у якій я був молодшим сином, була вповні атеїстичною радянською сім’єю. У ній, як у багатьох радянських сім’ях, було багато сімейного лиха. Зі всієї цієї сім’ї я один таємно хрестився, коли мені вже виповнилося 16 років, і спочатку намагався приховувати свою віру. Потім моя релігійність поступово стала явною і я одразу ж зіткнувся з протидією рідних, у першу чергу батька, потім брата, який особливо завзятий і причепливий. Перша моя боротьба за свою віру була з найближчими родичами. Ця боротьба була довга і виснажлива. Найбільше мені запам’яталася реакція мого брата на мою відмову працювати у неділю. Батьки тягли мене у цей день працювати на дачу. Вони намагалися і зневагою, і погрозами, гриманням, грубим скандалом зламати мій опір, але, зрештою, самі туди поспішали і їхали без мене. Брат же нікуди не їхав, він залишався біля мене і намагався отруювати мені святий день своєю виховною бесідою, яка тривала геть до вечора, тобто до того часу, доки на дачу вже рушати не мало ніякого сенсу. Так тривало близько півроку, допоки рідні не переконалися, що нічого зі мною не зможуть вдіяти.
А між тим від самого раннього дитинства пам’ятаю добре постійні сварки, лайки, скандали. Скандали між батьками, скандали між мамою і моїм братом, скандали між мамою і моєю сестрою, скандали... скандали... скандали... Скандали між мною і матір’ю, до яких мама час від часу долучала батька, у разі його присутності. З батьком скандалів було у мене менше, бо він намагався менше часу проводити у сім’ї, загалом був байдужий до сімейних клопотів, казав мамі, що багато роботи має біля свого мотоцикла, який, начебто, постійно ремонтував, насправді ж просто їздив на ньому до коханки. Одне слово, не було у домі, у якому я виростав, спокою і затишку. Був він не тихим пристановищем, а ареною боротьби.
А потім пішов я на самостійне студентське життя до столиці, а потім я женився на вже знайомій вам Олені.
І звичайно... будні і свята священика Київського патріархату. Не було де служити, не було повноцінного харчування, була постійна матеріальна нужда. Живе такий священик не реальним життям – занадто воно у нього лихе і непривабливе, щоб ним жити. Живе такий священик надіями і мріями про вигадану ним самим перспективу, про "світле майбутнє". І не дуже переймається, наскільки це "світле" реальне і як довго йому доведеться його чекати, скільки підступів від інших священиків і свого єпископа йому ще доведеться стерпіти і пережити. Він живе, бо йому треба жити, треба чимось жити. І головна його надія і потіха ТАМ... , у Небі, біля його Бога. А разом із тим він усвідомлює, що ходить по землі, яка під ногами горить, і йому інколи хочеться не бачити цього, хочеться знайти спокій. Хоч трохи, всього декілька крапель спокою. Затишку... Тиші... Любові... Милості...
* * *
Вислухавши знову оповідь Марини про її наміри, я сказав:
– Якщо Ви справді це зробите, то Бог простить Вам багато гріхів. Марино! Ніхто так не опікувався мною. І рідні мої не думали нічим мені ... – я встав з крісла. – Можна я Вас обніму і поцілую в щічку?
Вона встала мені назустріч, і я міцно прилинув до неї.
– Так що Ваші рідні?
– Нічим не думали мені допомогти. Марино, я люблю Вас.
– Ви мене любите!? Я також Вас люблю.
– Можна, Марино...? Я б хотів називати Вас мамою!? Ну може на людях ні, але для себе, для Вас, я хотів би називати Вас мамою.
– Можна.
Я був щасливий. Мені було затишно і добре.
Я витягнув зі своєї господарської сумки підрясника, розгорнув, накинув на плечі, застібнув на тулубі одну застібку, потім другу, потім на кожному рукаві по три ґудзики, підперезався пояском, витягнув з кишені підрясника священичого хреста, підніс його до вуст, поцілував, повісив хреста на шию. Далі узяв священиче облачення , благословляв одне по одному усі його частини, одягав, молився, готувався до молитви за життя раби Божої Марини.
Спочатку намалював приблизно на чотири сторони світу (вийшло на чотири стіни) чотири хрестика, звелів Марині поставити під ними наготовані мною чотири свічки. Потім ми з нею підійшли до столика, застеленого білою скатертиною, на якому я розклав маленьке Євангеліє і требний хрест . Одну свічку ми одразу запалили і поставили перед іконами, яких у Марини було ціле невеличке зібрання.
Ми стали молитися. Марина вміла себе правильно поводити: вона стояла трохи позаду священика, хрестилася і кланялася за кожною молитвою. Вона молилася! Це хоча й може здатися читачеві звичайною річчю, однак при виконанні таких треб частіше немає товаришів у молитві, щастя молитися разом зі справжніми побожними християнами у наш час не завжди буває навіть тоді, коли людям щось святиш, а вони майже нічого не тямлять і тому не моляться, бо не вміють і не хотять.
На закінчення обряду я проспівав Марині многоліття.
– Тепер у Вашому домі оселиться мир і спокій. Господь приставив до Вашої квартири ангела-охоронителя, який буде допомагати й охороняти Вашу домівку. І від сьогодні Ви отримали добрий і надійний захист від злих сил, і Вам тепер нічого боятися. Цілуйте хреста.
Марина поцілувала розп’яття і мою руку.
Жила Марина сама. З першим чоловіком розлучилася. Другий помер вісім років тому. Мала одну дорослу дочку від першого чоловіка, яка жила окремо зі своїм сином – Марининим онуком. Дочка мала трохи більше 30-ти років, була вже розлученою. Матір чомусь не ладила з нею, казала, що у її дочки дуже кепський характер. Маринин онук мав уже 14 років.
Собі на життя Марина заробляла пиріжками. Напече пиріжків велику кількість, а потім сходить по "своїх" підприємствах і продасть там їх постійним покупцям. Це був суттєвий додаток до її пенсії. Через те вона трохи мала грошей. Хоч і не розкошувала, але мала що їсти, у що зодягнутися, не була аж геть бідною й пригнобленою. Мала веселу вдачу.
Я звернув увагу на її цікаву бібліотеку. Книги, які лежать у шафі на поличках, завжди говорять про своїх власників. Вони повідають мені коло їх інтересів, естетичний смак або його відсутність. Видно було, що господиня любила читати. Книги у неї були добрі, читала вона на протязі всього свого життя, і у своєму вже зрілому віці книги їй не набридли. Була там і розкрита книга, яку, видно, господиня читала зараз.
Наостанок Марина дала мені 10 гривень. Я спробував було заперечити, сказав, що вона зараз хвора, що не має можливості працювати і заробляти гроші.
– Зрештою, Ви мені й так дасте. Ви моя постійна парафіянка.
Вона все-таки наполягла, щоб я взяв гроші. Я не поспішав уходити. Ми ще посиділи поряд. Я брав у свої руки її руку, поводився з нею як із рідною, близькою людиною, щиро радів і тішився тим, що знайшов собі нову родичку, церковну, побожну людину, таку близьку мені по духу.
Нарешті я склав усі свої речі і зібрався уходити.
– Коли б я була молодша, хіба б я Вас пустила так? – заговорила вона.
– Як?
Ми з Мариною добре посиділи, вона смачно нагодувала мене, ще й грошей хай і не багато, але дала, хоч я радий був би відвідати її і без усяких грошей.
– Молодий, високий, гарний мужик! Коли б мені на десять років менше?.. – зітхнула вона.
– Марино! Що ти кажеш? Я жонатий.
– Ну то й що, що жонатий!?
– Не говори так. Це не добре!
– А як мені бути!? – посміхалася вона, – Я живу сама.
– Не можна так говорити. Це гріх.
– Мені одна знайома казала, – з усміхом стала оповідати Марина. – Вчинила перелюб і прийшла до церкви сповідатися до отця Євгенія. Каже отцю Євгенію: „Я вчинила перелюб.”
– Ну і що?
– Отець Євгеній відпустив їй цей гріх. Потім вона знову вчинила перелюб і прийшла знову на сповідь, і знову каже: „Я вчинила перелюб.” Він їй знову відпустив той гріх. Потім вона знову вчинила перелюб і приходить до отця Євгенія третій раз і знову каже втретє: „Я вчинила перелюб.” Він їй: „Людо! Ти давай вже виходь заміж, або що... Що ти, – каже, – як молодуха?”
Мені здалося, що вона поволі починає розпалятися. Я пішов до коридору, взувся. У самого всередині став набирати сили поки–що не сильний вогник, якого мені не хотілося. Однак, цей вогник швидко розростався і погрожував перерости у велике полум’я. Я поспішав покинути помешкання моєї нової, дорогої мені людини. Я поспіхом поцілував її у щічку і вийшов. Я боявся, що не зможу перед нею встояти, не зможу їй відмовити, якщо вона далі стане мене спокушати.
Доки спускався сходами, надворі пішов дощ. Тим часом полум’я у мені вже сильно запалало і рвалося назовні. Почастішало дихання і вже ладне було загупати серце. Дощ зупинив мене на ґанку. Я міг би повернутися і пересидіти дощ, однак не пішов. Здалося, що було занадто небезпечно повертатися назад. Я ще трохи постояв на ґанку, вагаючись. Тоді рішуче пішов під дощ, далі від Марини. Дощ допомагав опанувати себе, своїми водяними краплями притишував полум’я пристрасті.
Я поспішав до тихого пристановища, до своєї любої Олени, до вірної подруги і помічниці.
– Я був у Марини, вона мене спокушала. Сонечко! Допоможи мені!
Олена присіла біля мене. Я обняв її і почав цілувати.
Олена знала про всі мої стосунки і надії, пов’язані з Мариною. Я мав дбати про її спасіння, я мав привести її до Христа і для цього мав спонукати її до покаяння, до зміни поведінки, до будь–чого, що буде потрібно. Марина – моя парафіянка, і я маю відповідати за неї перед Богом. І не має значення, якою вона до мене приходить. Має значення тільки те, якою вона буде після моєї праці, і що я зробив для її спасіння.
* * *
Марина, як звичайно, ходила собі до храму на церковні служби. Вона стала поводити себе зі мною аж надто легко, часто вдавалася до не зовсім доречних при церкві жартів, чіплялася до мого одягу, у якому я звичайно ходив. Їй все хотілося „надягнути” на мене у тридцятип’ятиградусну літню спеку сорочку й штани, я ж волів носити легку футболку й бриджі. Я віджартовувався, намагався щось їй пояснити, обережно і лагідно поставити її на належне місце. Часом мені здавалося, що вона просто заграє зі мною. А за заграванням інколи проглядалося її бажання зачепити, дорікнути чи навіть поступово розкрутити на щось, поступово підвести до чогось.
Її поведінка мені не подобалася. Я бачив, що потрібно було щось робити, але що? Як викликати на серйозну розмову п’ятдесятивосьмирічну жінку, яка веде себе як пустотливе дівчисько підліткового віку. Я вирішив, що найкраще буде викласти їй свої думки на папері.
...Я навмисно нікого не взяв на службу зі своїх діток. Коли Марина підійшла до хреста, я сказав їй, щоб вона лишилася, що я маю щось до неї. Десять парафіянок швидко звільнили храм. Я підійшов до Марини і віддав їй свого листа. Я хвилювався. Пішов до вівтаря, складав усе, що потрібно було скласти після служби і вслухався. Я турбувався, щоб Марина прочитала цього листа, щоб не зупинилася на половині, щоб не стала перечити, щоб не пішла й не „грюкнула дверима”... Я турбувався... але у храмі було тихо. Марина спокійно сиділа на лаві, напнувши окуляри, і уважно читала:
„Шановна пані Марино!
Епістолярний жанр дає такі переваги, що ним інколи можна висловити те, що неможливо обговорити у прямій живій мові через Ваш сором чи почуття незручності, Ваше небажання говорити про щось щиро і відкрито.
Пробачте мені таку відвертість і сміливість, мені здається, що цю тему бажано чи, навіть, потрібно повністю розкрити й обговорити, щоб повністю розставити всі крапки над і, позбутися, таким чином, цієї спокуси, щоб вона більше не турбувала Вас і не завдавала клопоту мені. Тоді наші стосунки опанує спокій, і вони будуть нормально розвиватися у бажаному, благочестивому напрямку.
Може відвертість мого листа видасться Вам за спробу Вас повністю роздягнути – нехай буде і так. Я сподіваюся, що Ви, як дочитаєте до кінця, мене зрозумієте й не будете ображатися. Я сподіваюся, що цей лист буде корисний Вам і нашим стосункам. Прошу Вас, майте терпіння його прочитати.
Марино, Маринко! Ви гарна, приваблива жінка. Ви висока, з доброю фігурою, зі зрілим, але не старим лицем. У Вас немає сивого волосся, а якщо є, то в очі воно зовсім не впадає, я його зовсім не помітив. Ви православна християнка. Якими цифрами позначаються Ваші роки – то багато не важить. Ви все одно прекрасна. Те, що Вам не 40, а 58 років говорить у Вашу користь, а не навпаки. Якщо Ви так виглядаєте у 58, то можна сподіватися, що Ви так прекрасно будете виглядати і надалі. Я щиро бажаю Вам, щоб Ви такою молодухою пробули ще хоча б років 30. Чому б сорокарічній не виглядати добре ще 30 років? Нехай це видасться можливим.
Ви, сонечку, прив’язалися до моєї особи своїм серцем. Я теж православний. Православний чоловік, на жаль, рідкість . Так, люба парафіянко, у мене все цілком може видатися Вам прекрасним, тобто і душа, і дух, і тіло.
Пожадання до мене у Вас виникло від потягу Вашого єства до прекрасного. Людям, що люблять, хочеться бути поближче. А найближче, як тільки можна... Якщо не має чіткого порядку, не розставлені всі акценти, легко під дією наших ворогів наша попсована гріхами природа збивається з правдивої дороги. Людина знаходить собі виправдання й обґрунтування ухилу від правди, засліпленим гріхом очам не видно погибелі й смертельної скверни.
Краще і привабливіше бути не просто близько, а зробити найсильніше й найвагоміше. Бути не близько коло мене, а впустити мене у глибину свого єства, довіритися мені до глибини свого тіла й увійти в тіло, єство моє, стати зі мною одним тілом, одним єством. Вам видається, що буде від того добре, добре буде і мені. Висока, гарна, струнка, благочестива, така ж побожна, як і я, жінка, розіп’є зі мною разом вологе жадання своїх губ, дасть цілувати свої гарні груди, свої вуста. Моя Марина подарує мені свої пестощі, запалить мене вогнем, я буду з Вами на вершині блаженства. І в цей момент інше не буде турбувати й завдавати клопоту. До чого тут інше, коли у мене є Ти, а Я у тебе.
Шановна пані Марино! Оце Вам висока поезія. Що я Вам можу на це сказати, як відповісти на Ваші почуття? Можу й хочу подякувати Вам за Ваше гаряче й палке бажання заволодіти мною й мені себе подарувати. Ви прекрасні і прекрасні Ваші почуття, прекрасна Ваша поезія. Даруйте, що я сам її озвучив. Мені здається, що я правий. А якщо ні, то Ви скажіть мені про це.
Людина прекрасна і Ви прекрасні, моя Маринко, як вінець творіння Божого, як саме краще з того, що сотворив Господь, Ви прекрасні навіть у своєму гріхопадінню.
Диявол обманює людину, і людина чинить гріх, часто вважаючи, що він корисний і потрібний, поживний людині. А щоб людину обманути, він напускає свого туману, за яким жертва диявола не бачить погибелі. Ота поезія тут недоречна, у нашій з Вами ситуації вона виконує роль диявольського туману, напущеного Вам і мені на погибель.
Не зліться, люба парафіянко, чадо моє, через те, що я лишаюся недосяжним для Вас. Ваші вислови про моє життя, як і попередній Ваш вислів у церкві, про те, що мені для інших шкода вина, що я його не дам, я відношу до Вашого тодішнього роздратування з приводу того, що я наче як егоїст, як скупий чи безсердечний не дам Вам статевого задоволення, не подарую Вам ночей любови.
Пані Марино! Гріх видається солодким і привабливим до того, як його вчинити. Диявол не дарує людині хоча б і примарного щастя. Диявол – це руйнівна сила. Він веде людину до гріха, засліпивши її, а потім кидає її і залишає біля розбитого корита плакати над понівеченою своєю долею.
Я не належу собі. Над моїм тілом і моїм єством влада моєї дружини. Мої ночі – це її ночі і тільки її, більше нікого. Я маю можливість зробити своє ложе Вашим, але тим самим я понівечу й знищу оте єство, яке зветься Григорій і Олена. Після великого й шаленого кохання з Вами, після задоволення пристрасті, що підкине мене й Вас на велику й не бачену висоту, з тої самої висоти ми швидко поринемо у глибину погибелі.
Моя дружина Олена може біля мене залишиться. Їй, власне, з чотирма моїми дітками ніде буде подітися. Але на що перетвориться моє сімейне життя (якщо після перелюбу його можна буде назвати „сімейним”)?
Якщо страху Божого і покаяння після перелюбу не буде, і я не віддамся смиренно на суд архієрейський і не прийму довічну заборону у священнослужінні, мені, мабуть, вдасться заробляти собі далі „священицьким промислом” гроші на прожиття, задовольняти статево свою Олену, задовольняти статево „свою” прекрасну Марину, можливо ще когось паралельно з Вами або після Вас. Але моє священнослужіння й мої молитви втратять щирість, сам утративши чистоту й благочестя, я не зможу по-справжньому комусь прищепити ці чесноти. Кінець мій і великої частини моїх парафіян (пишу частини, бо хочеться, щоб хтось, все-таки, всупереч лукавству пастиря зумів спастися) – вічні муки й погибель. Ваше духовне життя закінчиться на нашому ложі розпусти, на тому двоспальному ліжку, яке знаходиться у Вашій спальні. Кінець духовного життя, духовна смерть започатковує у людській голові ще при житті тут початок пекельних мук. Цей внутрішній неспокій гамуватимемо статевою насолодою, але не погамуємо. Тому безбожники й заперечують буття Боже, обряди, молитви і пекло для того, щоб не мати того неспокою. Вони убаюкують і присипляють себе, стають людьми неглибокими, несправжніми. Отак можемо приспати й ми себе, напившись вином розпусти. Нехай милостивий Господь боронить нас від цього гріха і від вічних пекельних мук.
Сонечко, не „надійтеся” і не „тіштеся” тим, що я ще молодий і що у мене ще „все попереду”. Якщо Ви знаєте, що багато священиків мають коханок, і те, що у мене ще такої немає, відносите до того, що я ще, так би мовити, не „освоївся” й не „розібрався”, моліться за мене, щоб Господь уберіг мене від такого гріха. Бо якщо Ви прийшли до мого храму, до моєї парафії, якщо Господь поставив мене за духовного пастиря для Вас, значить від мене і від моїх дій у значній мірі залежить Ваше спасіння.
І ще одне коротеньке прохання до Вас. Якщо будете мене пожадати, якщо будете надалі розпалятися до мене пристрастю. Говоріть мені про це. Я не буду це використовувати і не буду глумитися над Вами, а постараюся Вам допомогти. Я на те Ваш священик, щоб вирішувати Ваші проблеми.
З любов’ю у Христі священик Григорій.
А понад усім цим довгим розважанням стоїть коротке, премудре і владне Господнє: „Не чини перелюбу!”
– Я вже прочитала, – нарешті обізвалася вона, – Ну тепер... візьміть його та спаліть.
Я зрадів. Вдалося. Вона не перечила і не відступала. Здавалося, вона погоджувалася.
– Це Ваш лист. Візьміть його собі.
– Ну, тоді я його спалю.
– Навіщо? Може, він Вам ще знадобиться. Не поспішайте його палити!
– Я його вже прочитала!?
– Візьміть. Цей лист золотими буквами написаний. Може якось ще раз захочете перечитати його.
Вона покірно склала лист до сумочки.
Ми знову йшли вулицею разом. Не пригадаю, що ми тоді говорили. Пам’ятаю тільки, що мама Марина сіяла. Дорогою вона пробувала сказати, що ніякої пожадливості до мене у неї немає, що це мені так тільки здається, хоча не дуже на тому наполягала. Мабуть, сама не вірила у переконливість своїх слів. Я був задоволений. Хоч вона крутить, нещира, але здавалося, що впливу все–таки піддається. Добре, що, принаймні, слухає те, що я кажу.
* * *
А вдома, як завжди, чекали клопоти і клопоти, які потрібно було робити, і яким не було видно кінця-краю. Потрібно було щодня сортувати брудну білизну і щодня по 2, по 3 рази давати роботу пральній машині. Потрібно було багато часу й уваги приділяти діткам, моїм маленьким сонечкам, яких у мене було тоді четверо, і які взагалі були обділені моєю увагою.
Дітки, сім’я, родина, дружина. Скільки випробувань і лиха впало на них, через те, що їхній тато і чоловік – священик Української православної церкви Київського Патріархату.
Хто не знає, що таке лихо, нехай запитає у мого сина Іванка. Запитає і не почує, бо не розповість йому Іванко. Не знає він, як розповісти і що говорити. Я розумів мову його дитячого болю, мовчазну й тиху. Я розумів, коли його щось шкребло із середини. Ніхто не знав, ніхто не бачив цього Іванкового болю. Трирічний хлопчик лишався зі своїм болем сам на сам. Ніхто! У цілому світі НІХТО не знав і не чув його болю. А йому так хотілося, щоб хтось його пожалів. У свої три роки він не знав, що робити з цим болем, він не знав, як його вихлюпнути зовні, щоб усі побачили, щоб прийшли на допомогу, щоб порятували. Бо воно так болить. А що болить і чому? Хіба малий міг знати? Хіба він міг про це комусь сказати?
Мама любила його, дбала про нього. Годувала, перевдягала, розмовляла, гралася з ним. Грався з ним і тато, але часто тата не було вдома, а як був, то часто сидів чи за письмовим столом і щось писав, чи розмовляв по телефону, чи вішав випрану мокру білизну, чи знімав суху. Тато ходив по магазинах, приносив додому наповнені великі сумки, приносив і молоко... Іванко пив би молоко, коли б тато приносив його частіше. Але тато приносив його від випадку до випадку. І Іванко його не пив. Бо з того часу, як не стали знати про його біль, той самий, що його так сильно мучив, він перестав довіряти. Чи, краще сказати, він став до всього ставитися з упередженням. Ох, дорослі, ви всі занадто серйозні, ви знаєте такі страшенно дорослі й незрозумілі слова. Та не знав Іванко ані що таке недовіра, ані, тим більше, що таке упередження. Ну й слово ж ви придумали. Язик об нього можна зламати. Іванковий язик таки зламався. Він увесь був покритий ранами. Дорослі казали, що яка слизова оболонка в Іванка на язиці, така ж вона в Іванка й у всьому стравоході, ген аж до шлунку. Ці ранки не були стабільними. Їх кількість і вони самі то зменшувалися, то збільшувалися. Коли збільшувалися, тоді Іванкові було особливо погано: він кричав, засовував пальці обох рук до рота. А то якось навчився було битися своєю маленькою голівкою об стінку. Це, правда, було не відразу, а вже тоді, коли тато повіз було свою сім’ю пошукати щастя на сільській парафії. Тоді Іванкові було вже чотири з половиною роки. Він розмовляв не дуже, але коротенькі примітивні речення на той час вже навчився говорити. От, як було йому погано, він якось спробував ставати під стінку задом і злегка стукатися в ту стінку голівкою. Очима при тому стежив за батьками і водночас промовляв:
– Я собі голівку розіб’ю!
Ефект був дуже разючий. Іванкові всередині шкребло. І шкребло вже, може, й не так боляче, як обридливо, нудно, нескінченно. Час вже було, щоб цьому болю було покладено край. Іванко гнівався. Він гнівався на маму, на тата. Іванкові було погано. Але раніше було погано тільки Іванкові і більше нікому. Тепер? Ви б тільки бачили, що було тепер. Іванко бачив. А ви прочитаєте? Це може добре, що ви вмієте читати, може, коли ви не бачили, то хоч прочитаєте? Але Іванко бачив. Ви знаєте, який був ефект від цієї його вигадки? Та звідки вам знати? Вони були самі не свої. Вони були зовсім безпорадні. Вони не знали, що робити. Вони місця собі не знаходили. І Іванкові того тільки й треба було. Уявіть собі, що й тато, високий, міцний тато, якого багато чого в житті ламало, гнуло, але ніщо так і не зламало і не зігнуло, навіть цей священик, який, здавалося, дуже твердо стояв на землі, і, здавалося, він не затрусився б на тій землі, навіть коли б вона сама затрусилася у нього під ногами; цей тато був цілком безпорадний. Це був просто клас. Це був вищий пілотаж шкодливої дитячої вигадки. Іванка намагалися вмовити, заспокоїти, за нього бралися молитися. Іванко знав собі своє. Як тільки в нього пропадало бажання страждати самому, він одразу ввергав у страждання, принаймні, своїх батьків. І так було доти, доки тато... Тато все-таки крутий і дещо різкий чоловік. І виявився він не таким безпорадним, яким виглядав спочатку. Взагалі, коли Іванко ще тільки з’явився на світ, тато тоді вже був, при тім був дуже серйозно і дуже давно. Можна було навіть подумати, що тато був завжди. Так, цей тато Іванка заставив відмовитися від свого фокусу. Він, знаєте, вирішив – це ж треба до такого додуматися, – що Іванко справді хоче розбити свою голівку. І у той час, коли Іванко починав було свій коронний номер, тато відсторонював маму від нього, нахилявся до Іванка, говорив йому:
– Давай я тобі допоможу голівку розбити, бо у тебе щось не дуже виходить, – при цих словах він починав бити Іванковою головою об ту ж стінку, що й щойно бив сам Іванко, але тато робив це трохи сильніше, як сам Іванко й Іванкові ставало трохи боляче.
Іванко починав противитися такій „помочі”, висловлював невдоволення. На що тато відповідав здивовано:
– Ти ж хочеш її розбити. Я тобі допомагаю.
Що, ви думаєте, він робив? При цих словах він знову стукав тією маленькою голівкою по тій самій стіні, тільки знову ж таки трохи сильніше, як то робив Іванко сам. Нарешті Іванко починав ревти і закінчував свій номер, який через дії того тата, який був дуже давно, невідомо було звідки взявся, і міг нізвідки й не братися, а бути завжди; через дії того тата Іванковий номер втрачав усяку принаду. Швидко десь поділася вся Іванкова влада. Іванко ще кілька разів спробував було застосувати свій вищий пілотаж, але усі ці рази до пілотованого ним літака підсідав штурманом тато і зводив нанівець усю таку Іванкову шкоду. Нічого було робити – довелося Іванкові відмовитися від такої шкоди назавжди і забути її.
А молоко? Так от Іванко молока не пив. Через те, що тато приносив його рідко, а Іванко до всього нового ставився з недовірою чи з переляком, чи у... упе... упередженням. Він довіряв лише тим харчам, які споживав більш менш постійно й стабільно. І якщо чогось раніше не було, коштувало мамі певних зусиль, щоб Іванка до нового харчу привчити, при тому це не завжди вдавалося. Так було з молоком, яке з’являлося рідко, а значить увесь час Іванкові було новим.
Татові увесь час чогось бракувало. Він усе намагався зробити щось важке, велике, що йому ніяк не вдавалося зробити, але тато дбав про те зо дня в день. Або не дбав і розвіював свій час у читанні книжок. Чи втуплювався в екран телевізора і проводив свій час у ньому. Так було тоді, коли татові для його роботи бракувало грошей, коли він не міг робити щось дуже важливе для нього... Та чи тільки для нього? Він вважав, що це потрібно людям.
Що там думав тато?.. Чогось він прагнув. Чогось він хотів. А Іванко ріс, без огляду на те, приділяє йому тато достатньо уваги, чи ні; годує його тато задовільно, чи ні; хворіє татовий Іванко через кепське харчування, чи ні. Іванко ріс, бо мусив рости. Він не питав тата, рости йому чи ні. Та і його самого ніхто не питав. Просто всі діти ростуть і розвиваються. Усі спочатку невпевнено стоять на хитких ніжках біля дзиґлика , тримаючись за нього однією рукою. Потім вони з трудом дотягуються до поверхні столу і намагаються щось з того столу дістати. Потім вони ходять вже зовсім упевнено. І стілець, і столи, двері, будинки стають дедалі меншими й меншими. Не такими великими, як були. А мама вдягає все нові і нові речі на Іванка. А ті штанці, які Іванкові вдягали раніше, чомусь вже стали меншими, як були, чомусь вони вже не налазять повністю на ноги. Ну то мамин, може ще татовий клопіт.
А тим часом якась невідома, але страшна гадина гризла Іванка з середини. Він не знав, що з тією гризотою робити. І він узяв якось надворі дві жменьки землі і засунув їх до свого рота.
– Ґвалт! – скрикнула тітка і повела Іванка до мами. Та дарма. Він вже встиг з’їсти ту землю.
Нарешті уряд став платити соціальну допомогу. Прийшла вона й до нас. І перше, що ми зробили, це, нарешті, зайнялися лікуванням Іванка. Однак, лікувати його довелося довго. І не тільки лікувати, але ще й робити психологічну реабілітацію. І до кінця це зробити так і не вдалося.
* * *
– Покропити Вам хату святою водою?
– Заходьте, батюшка!
Я з задоволенням заходжу до двору садиби. Колись в Україні був звичай: після Водохреща священик обходив з кропилом і йорданською водою усі обійстя своєї парафії. Окропляв усі оселі святою водою зі співом тропаря Богоявлення, окропляв і двір, і хлів, усю худобу, закликав благословення Господнє на людей, їх оселю, господарство. Це було колись... тоді... давно... Тоді Україна була побожною, і старе й мале ходило до храму Божого. Тоді можна було й потрібно було це робити. Але навчили мене робити це й тепер. Ось так. Якось опинився я у селі на парафії після того, як там вже попрацювали інші священики. Село було звичайне. Народ до церкви не ходив. Мав я у тому селі дві вірних парафіянки, які ходили постійно. Решта ходила від випадку до випадку. „Нащо у такому селі, у якому народ до церкви не ходить, окропляти усі хати святою водою?” – подумає багато–хто. Так і я вважав. Але мусив я піти після Йордану по хатах. Мусив, бо мої попередники робили так, мусив, щоб народ на мене не образився. Важко це спочатку давалося. Треба було ламати себе, заставляти. Але люди сприймали це добре. Майже всі. Дехто назвався атеїстом і відмовився від йорданського посвячення своєї оселі. На те і є свобода волі, і кожна людина повинна робити те, у що щиро вірить. До таких я ставився з повагою. Зате, обходячи своїх людей, я трішечки познайомився з ними, довідався, хто чим дихає, хто як живе. Зрештою, мені це діло сподобалося. Знайшов я і людей, у яких у хаті злі духи не давали спокійно жити, яким дуже потрібна була допомога. Посвятив їм будинки, наполіг на тому, що їм обов’язково потрібно ходити до храму Божого, більше, як іншим. І лишився задоволеним, бо комусь допоміг, комусь я був потрібен. І назбирав тоді деяку частину грошей, хоч і невелику, але суттєву, як для підтримки сільського убогого попа. Дуже суттєву.
Є таке явище – безпарафіяльне духівництво. Священик не мислимий без парафії, так як і жонатий чоловік без сім’ї. Як чоловік стає жонатим у момент створення його шлюбу, так і чоловік стає священиком у той момент, коли його висвячують для конкретної парафії. Священик без парафії – не священик. Але якщо він правильно рукоположений, він священик, хоч би він і був у тюрмі, концтаборі; хоч би він і не міг виконувати священнодійство через тяжку довготривалу хворобу або каліцтво. А як бути зі священиком, який здоровий і здатний до звершення священнослужіння і пастирської діяльності, але не робить цього, бо правлячий архієрей навмисно створив для нього такі умови, щоб він не міг ніяк себе проявити. Диявол ходить за таким священиком і нашіптує йому: „Даремно ти вчився. Даремно ти став священиком. Краще ти пішов би на українську філологію або ще кудись. Немає тобі ніякого толку від священства. Ти самий освічений священик у місті, а може і в єпархії, а тобі не дають ніде служити, бо якраз таких архієпископу Андронику непотрібно. Стратив ти своє життя, стратив свій час.” „Ні! Не стратив! Священство – великий дар Божий. І з Божою поміччю я пронесу його через усе своє життя. Зовнішні обставини можуть бути різними, але мою долю визначатимуть не вони, а те, як я буду їх сприймати.”
– Покропити вам хату святою водою?
– Щас, я жінку спитаю. Валя! Іди сюди!
– Шо таке?
– Прийшов батюшка, пропонує покропить хату.
– Не нада.
– У нас зараз в хаті таке робиться. Ви приходьте якось іншим разом.
Священик без парафії – це аномалія. Священик не буває без парафії. Але я священик без парафії. І я священик. Хоча інколи доводиться самому у цьому переконуватися. Господь милостивий, Він допомагає. Господь полегшує не тільки якісь зовнішні тягарі – Він полегшує і тягарі психологічного характеру, полегшує внутрішню боротьбу, дає мир душі обтяженого важкими думами свого чоловіка.
– Покропити вам хату святою водою?
– У мене немає грошей. Жду пенсію.
– Я без грошей покроплю.
– Як?
– Господь дає свою благодать не за гроші. Якщо у людини є гроші, і вона може пожертвувати, нехай жертвує, якщо ж нема, Господь і такій людині допоможе, аби тільки вона щиро вдавалася до нього.
– Та якось невдобно...
– Чого там невдобно? Як у вас будуть гроші іншим разом, тоді й дасте. На Пасху я приїду паски святити – можете тоді.
– Ну, коли так, батюшка, тоді заходьте.
З того села я через деякий час вибрався. Точніше сказати, цю парафію забрав у мене архієрей. При чому забрав тоді, коли у мене ледве–ледве почало налагоджуватися парафіяльне життя. Можливо, й занадто сильно сказано: почало налагоджуватися, але, принаймні, я залучив першу нову парафіяночку. Це була чотирнадцятирічна дівчина, яка навчилася гарно читати на кліросі і тягнулася до церкви щиро. Це був початок нових людей у храмі. Саме у цей момент місцевий архієрей вирішив забрати у мене цю сільську парафію і дати на неї іншого священика.
Кінець першої частини
1.Треби – це загальна назва таких обрядів і священнодійств, як похорон, хрещення, вінчання, панахида, молебень, освячення квартири, будинку, машини тощо. При їх виконанні священики звичайно отримують кошти.
2.Найважливіше богослужіння Православної церкви.
3.У часи Кучми священики українських церков часто робили церкви на приватних садибах у приватних будиночках. Часто такий спосіб відкрити храм був єдиною можливістю при політиці дискримінації українських церков, яку негласно проводила державна влада в Україні.
4.Баня(укр.) – купол(рос.).
5.Самий простий і самий дешевий спосіб зробити місце для тримання свічок – це насипати до якоїсь ємності піску або якогось іншого негорючого, сипучого матеріалу. У нього потім вставляють свічки і запалюють їх. Коли свічки догорають до рівня піску, вони гаснуть. При освяченні осель звичайно для свічок використовується будь–яка крупа, яку господарі насипають у декілька склянок чи чашок. При здійсненні таїнства єлеопомазання (маслосвяття або соборування) над тяжко хворою людиною сім свічок ставиться в одну велику тарілку або миску з крупою чи пшеницею. Царські ворота–головний, центральний вхід до вівтаря через іконостас, через який входять тільки священики і тільки у певні моменти богослужінь.
6.Вівтар – головна частина храму у православній церкві, відгороджена іконостасом. Її ще називають Святеє святих.
7.Невелика підставка для ікони, яка лежить посеред церкви.
8.Намісна ікона лежить на тетраподі для прикладання до неї вірних.
9.Серед загалу християн розповсюджена думка, що виконання четвертої заповіді Божої полягає у тому, що не можна працювати у неділю.
10.Священиче облачення – спеціальне вбрання священика, у якому священик відправляє богослужіння.
11.Требний хрест – хрест, який використовують священики для здійснення треб, себто молебнів, хрещень, освячень приміщень, сповідей на дому тощо. Требний хрест невеликий за розміром у порівнянні з напрестольним хрестом, який лежить у церкві на престолі.
12.У переважній більшості до церкви ходять жінки. У невеликому храмі чоловіків часто нараховується одиниці, або взагалі немає.
13.Дзиґлик (укр.) – табуретка (рос.).
14. Це свято ще називається Хрещенням Господнім і Богоявленням. Усі три назви свята рівнозначні.
15.Парафія (укр.) – приход (рос.). Під цим словом розуміємо не тільки людей, які ходять до конкретної церкви, але й місце, населений пункт чи його частина, де церква розташована.
16.Таїнство рукоположення або хіротонії – висвячення на священика у православній церкві, яке виконує єпископ під час Божественної літургії через покладення руки на голову ставленика на священство.
