У переповненому автобусі нестерпна спека. Повітря сперте й задушливе. Монотонно, навіваючи нудьгу, гуде двигун. По сапону пробирається стара, у подертій одежині жінка. Вона, здається, ні на кого не звертає уваги, а гугнявить щось собі під ніс. Від старої розходиться сморід давно немитого тіла. Арсен мимоволі лізе до кишені, дістає мідяка. "Дзень-дзень", - ліниво подзенькують монети по дну алюмінієвої кварти, яку тримає перед собою старчиха.
Як давно він не їздив цією, знайомою ще зі студентських років дорогою до батьківського дому? Та не до хати тягне, бо хата вже давно не його, а до того місця, де пройшло його дитинство. Там живуть: брат, невістка, ще живий батько. Не стало тільки матері. Не стало саме тієї об'єднуючої ланки, яка єднала їх в одну сім'ю. Ніби в тумані згадується той час, коли - усі вони ділили під тим дахом радість і горе, успіхи, і невдачі. Там пройшло його дитинство. Не повернути цього більше, і смутком віє від тієї, колись чепурної хати.
А перед очима завжди весела мати, яка, не дивлячись на свій вік і повноту, витанцьовувала, на подив усіх сусідів, з ним, і його молодою дружиною «шейк» посеред подвір'я.
- Чого пхаєшся, нахабо? Розвелось вас, як собак бездомних. Нащо тобі гроші? Всеодно проп'єш. «Шофер», вижени її геть! Смердить, що дихати не має чим. - Червонощока молодиця, обливаючись потом, задихалась від ярості. Її розігріте дорогою шкірянкою, і надмірно полите дезодорантом тіло, аж пашіло від напруги. Ще мить, і вона б луснула. Зло штовхнувши прохачку й виливши із себе трохи люті, дама ніби вгамувалась.
Далі брязкають монети. У кінці автобуса тихо перемовляються пасажири:
- Бач, як скаче, а не думає, що її завтра може гірше чекати.
Ще підйом, і двигун автобуса полегшено зітхає - починається спуск. Он за тим поворотом піднімається ліс. Усього чотири кілометри навпростець, і Арсен знову в рідних місцях.
П'яний вітер вривається крізь відчинені двері маршрутки. Так, тут усе пахне інакше - усе пахне дитинством. Озирнувшись довкола, - чи, бува, хто не підглядає - він починає підстрибувати то на одній, то на другій нозі. Вітерець його підхоплює, і літній чоловік уже летить, п'ятирічним хлопчиком по знайомій стежині.
Ох, як тут хороше! Груди розпирає лісове повітря. Кожна сосна, кожна берізка підставляє свій стовбур, щоб він доторкнувся до них рукою.
- Здрастуй, діброво! Здрастуй, дитинство!
Не втримався й копнув мухомора. Добре, що не треба думати, що йому за сорок - душа залишилась такою ж, як і багато років тому. Як давно все проминуло.
Сповільнює крок. Тут усе дороге: кожна травинка, кожен метелик, кожна жаба й
навіть настирливий комар дзижчить якось по-особливому. Подумалось: чи зможуть його діти отак радіти, повертаючись у дитинство? Хотілось би!
Попереду в канаві гукнула зелена жаба:
-„Кум, кум", - і різонув оркестр. З-під кожної осочини, надуваючись і лопаючи, відповіли їй свояки: "Кум, кум, кума-кума".
Арсен позираю на небо. Так і є. Хоч би встиг¬нути до грози дійти до села. Хмара суне неквапливо й поважно, а навколо все ніби завмерло. Тихо, тільки жаби не вгамовуються. Перші краплі наздогнали його вже на узліссі. Вони були великі, тверді й тяжкі, як перестиглі горошини. Ніби батогами вдарили по придорожній пилюці. Луна в лісі відповіла на перший удар грому.
За спиною в Арсена пройняло холодком. Він згадав: як тоді малим, злякавшись грози, гнав череду додому. Попереду темніла велика скирта. Хлопець кинувся під неї від дощу. Та не встиг добігти, як переді ним, ніби вогненне дерево виросло прямо із землі. Страшенний удар різонув барабанні перетинки. Худоба аж присіла на задні ноги. Він скам'янів і стояв, із широко відкритими очима. Із середини скирти, повільно, ніби, вибираючись з-під тяжкої ноші, вилазили язики полум'я. Мить - і поле освітив гігантський смолоскип. Де й поділись його корови, а він так і закляк, зачарований тим пострілом грому, ніби прибитий гвіздком до землі. Так і стояв, поки мати не прибігла, і не загорнула його, як мокре курча, у ряднинку. Довго тоді Арсенові перед очима стояло те вогняне дерево. Такої красивої й страшної блискавки він більше в житті не бачив. І зараз, як потрапляє в грозу, стає якось не по собі.
Чоловік скидає сорочку, і віддається на милість грози. А вона лунка, літня, натішилась й зникла райдугою за лісом. Мокро, проте здорово.
Ось і хутір діда Санька. Ох і сад же був у нього! Яблука та груші спіли перші в селі. А смачні! Та завжди сердитий і похмурий був дід. І як вони із хлопчаками не ховались, щоб добратись до тих омріяних плодів, усеодно замітить, а як не може наздогнати, то палицею вцілить. Та нічого не спиняло їхню ватагу. Вони , як зграя горобців, обсипали яблуні й груші. А вони, аж виблискували бурштином на сонці, соковиті, запашн і- бо ж перші.
Нема вже діда. Немає і його саду. На місті садка стоїть чийсь хлів, і свині риються на тому місті, де квітували яблуні. Ніби нічого й не було, а був міраж. І він - Арсен, напевно, так зникне. А життя буде йти своєю дорогою, ніби нічого не сталося. Хоч би спогад лишився, як про діда і його сад. Тільки б не порох. А то, як у Біблії: з пороху прийшов і порохом став. Страшно... Для чого ж тоді життя, щоб пересипати цей порох?
Уже видніється його хата. Не впізнає. Це інша хата. Сіра якась, немає тієї веселості. Хата ніби сумує за своєю господинею й не може змиритися з іншою. Арсен, для себе, уже давно помітив , що люди діляться на тих, які можуть і в сімдесят бути молодими, і таких, що народжуються старими. Мати його була з першої половини, напевне, тому що вона була його мати.
На порозі натикається на невістку.
- Добридень! - вітається.
- Добрий день. Батько в себе... - бурк¬нула й пішла в справах.
Переступає поріг. У хаті все по-іншому - нова господиня.
Батько відкриває закислі очі, він уже добряче хильнув.
- Це ти, синок, приїхав? Хочеш випити? У мене ще є. – Дістає зі старої тумбочки недопиту півлітра.
- Наливайте, я добряче промок.
- Закусити, то немає чим. Хіба консерва вчорашня.
- У мене хліб і ковбаса.
Мовчки п'ють. Батько щось запитує. Арсен жує й мляво відповідає.
Шкода йому старого. Осунувся, заріс, постарів, костюм заяложений, аж блищить. Скільки не запрошував його до себе: і коли народився син, і коли у свою хату поселився - не приїхав. На життя кликав - теж відмовився. Недолюблював, здається, він Арсена? Та й маму теж. Жаліється йому на невістку, на молодшого сина. Арсен, ніби слухає, а перед очима...
Він п'ятрічний, вчепився в батьківську ногу й намагається не дати йому вдарити. Той із силою відриває його й штовхає в сторону.
- Собаченя, відчепись!
Хлопець знову кидається, плачучи, хапається за штани, та від сильного поштовху летить шкереберть.
"Бум, бум", - тупі удари й тяжкі зойки матері долітають до нього напівпритомного.
- Мамо, мамочко! Киньмо його, підемо в ліс, підемо до баби! Мамо, мамочко!!!
Він обливається слізьми, намагаюсь підняти непритомну маму. Як боляче їй і йому.
Усе ніби забулось. Та не стерлось з пам'яті повністю, а сидить десь у її глибокому куточку й чекає свого часу, як тепер.
Постарів батько, постарів. Брат теж дуже змінився, і не тільки зовнішньо. А може це він змінився? Не відчуває вже тих сердечних відносин, що були між нами в дитинстві. Усе якось натягнуто й нудно. Розмовляють, та немає їм про що говорити - як на дипломатичному прийомі. А колись не могли наговоритись, були нерозлучні. Боїться брат, що батькову хату буде ділити. Душно тут, хочеться звідси на волю.
Арсен виходить на двір - тут набагато легше. Там, за хлівом – його поле, де ганяв м'яча, де збирав бабки й сироїжки.
Одягає ще не зовсім суху сорочку й - навпростець. Ось тут його дитинство. Кожна сосна, кожна вільха, кожна осика – усі його пам'ятають - разом росли.
Впихається в переповнену маршрутку. Тут нічим і дихнуть. Автобус насилу повзе під гору. Прислухається. Знову гугнявий голос, у кінці автобуса.
Виймає з кармана мідяки.
- Помолись, бабцю, за всіх нас грішних. Хай простить нас Господь.
"Дзень-дзень", - ліниво подзенькують монети по алюмінієвій кварті.
