Ферне презирливо розглядала дитячий силует, що ледь виднівся у в’язовому присмерку. Будь-який не-люд уже давно відчув би на собі чужий погляд, але люди такі товстошкірі! Жінка з силою гупнула кошиком об землю.
Дитя злякано зойкнуло, підвело голову й на Ферне глянули величезні не-людські очі наповнені жахом. “Невже?!” Серце жінки пропустило удар.
- Ти хто? – Ледь видушила з себе.
Дівчинка мовчала.
- Хто ти така? – Повторила Ферне мовою людей.
- Виродок.
Від несподіванки жінка розгубилася: як реагувати?
- Скільки тобі років?
- Скоро шість.
- А як тебе звати?
- Калуна.
Дитина не виказувала цікавості до навколишнього: відсутній погляд, відповіді через силу, тому несміле запитання дівчинки “А… ви… хто?” порадувало Ферне.
- Лаума. – Відповіла, присідаючи.
- Значить і ви виродок.
Ферне сіла.
- Чому ж я… виродок?
- Бо ви нечисті, - стенула плечима дівчинка й подивилася на жінку.
- Як це?!
- Нуу, суміш.
Звичайно, жодна раса не вітає поєднань з іншими й ставиться до… продукту як до чужаків, та нечистими їх вважають лише люди. “Тварюки! Ні,” – одразу ж заперечила собі, - “зайці. Плодовиті боягузи!”
Ферне нишком роздивлялася дитину. Ельфійські очі та вуха різко контрастували із людськими рисами, та пройде час, контраст щезне і з’явиться нова істота. “Яку люди крім “виродок” ніяк інакше не назвуть”, - подумала з гіркотою.
- Куди вона пливе? – Раптом промовила Калуна й тицьнула пальчиком у бік.
До білого імортелю, що висипався з кошика, скрадалася примара.
- Кожна примара-у-в’язі любить білий імортель, - пояснила лаума, - та цій я сьогодні вже поклала жмуток.
- Виходить, вона його краде? – Засміялася дівчинка.
- Виходить так.
Сполохана сміхом примара завібрувала й живих обдало холодком страху. Дівчинка посумнішала.
У душі Ферне вирували збурені почуття, заздрість змагалася з ніжністю, незнайомі бажання розпушувалися в чеканні легкого вітерця, аби полетіти й обернутися на дійсність. Одне з бажань, забрати дівчинку з собою, стало колючкою і його довелося вирвати – добре й те, що вона знайшла дитя Офіона, адже могла б так і не дізнатися про існування Калуни. “Дитя мого серця”, - гмикнула.
- Будьте здорові.
- Що?
- Я вам побажала здоров’я.
- Дякую, я не чхала.
- Ааааа.
- Ти давно вже тут?
Дівчинка роззирнулася.
- Не зна-аю.
- Дійсно, у Гаю завжди присмерк, ходімо на узлісся.
Калуна не зрушила з місця, тільки носика наморщила:
- Чому “гай”? Це ж Стр-рашний Ліс!
Ферне зітхнула. Як пояснити п’ятирічній дитині, що, так званий, Страшний ліс складається з багатьох гаїв та лісочків? І, що, зрештою, це ліс таки, але з давніх давен називається Гаєм. Сказала так:
- Це – В’язовий Гай, повір мені.
На що трохи спантеличена Калуна відказала:
- Я вірю.
- Ви маєте ім’я? Адже лаума – це не ім’я? – Щебетала дівчинка дорогою.
- Так. Ні. Мене звати Ферне.
- Що так, ні?
- Так – я маю ім’я. Ні, лаума не ім’я.
Калуна замовкла, усвідомлюючи почуте.
- Чуєш, не кажи більше нікому своє ім’я так-просто.
- А чому? А за що? – Стрепенулася дитина.
- Ох! Виростай і приходь до мене, я тебе навчу.
- Добре, - погодилася Калуна, й додала, - якщо мама відпустить. А про що ви мене вчити будете? Про ім’я?
- Ми вже прийшли, - Ферне навмисне проігнорувала запитання. – Йтимеш цією стежкою. Коли надумаєш повернутися, не забудь імортель для примар.
І легенько підштовхнула дівчинку.
