Для згоди досить одного слова – «Так». Всі інші придумані, щоб сказати «Ні». Однак, іноді навіть «так» мало б бути «ні»…
Як же легко, прагнучи вберегти когось від болю, потрапити у пастку, сплетену з власних жалощів та докорів сумління!
Але ж чи винні ми, що когось не любимо?
Чи маємо жаліти когось через те, що йому не під силу пробудити у нашому серці сильніші почуття?
Жаліючи, ми принижуємо іншого. Ображаємо його, маскуючи жалість під симпатію, і врешті-решт будемо за те покарані. Сподіваєшся, хтось відчуватиме до тебе вдячність за те, що ти його пожалів? Ні, все з точністю до навпаки: саме жалості не пробачають.
Жалість – дуже підступне почуття. Ти думаєш, що ти згори, але це оманливе враження. Щойно сіті, сплетені з почуття провини, зміцніють, щойно упіймаєшся – сам будеш жертвою.
Нашою готовністю до самопожертви так легко скористатися! Адже жертвувати собою – жест благородний. Хай краще я два роки промучусь поряд з тою, яку не люблю, головне, щоб їй не було боляче. Жертвуючи собою, залишаєшся «хорошим», а відмовляючи, відштовхуючи від себе, - стаєш «поганим»…
Та чи правильно, чи добре чинимо, коли, не бажаючи видаватись поганими, вводимо інших в оману? Подаємо надії, видаючи фальшиві почуття за справжні…
Відмовляти складно. Ой, як складно! Особливо тоді, коли бачиш такі добрі, закохані очі навпроти. Як наважитись погасити це сяйво в очах? Почуваєшся злочинцем, бездушною твариною…
Проте іноді єдиний шлях до свободи лежить через біль.
Біль і робить нас людьми.
І взагалі, скільки можна вдавати з себе Бога?! Може, час би вже навчитись вирішувати все за себе, а не за інших? Може, час перестати думати про жалість?
Так чи інакше, я поганий. Бо я тебе не люблю.. Але якщо я поганий, може, тобі легше буде пережити втрату?...
