Сьогодні в "Житті по-справжньому": історія про людину, що самовільно захопила владу над цілим районом. Наукові винаходи на службі у злочинця! Тримання в голову тисяч людей, з правоохоронними органами включно! Ніхто не міг протистояти правителю Кролевця, грізному пану Мандрикі, якого ми будемо називати Кролевецький головотримач! Він ледь не підкорив Жоржа Бураченко і Владюшу Бар-Кончалабу, він мріяв тримати в голову всю Україну і тільки завдяки "Життю по-справжньому!" його злочинні плани були зруйновані! Дивіться в спеціальному сюжеті про страшні і захоплюючи справи Кролевецького головотримача! Також в програмі Ярослав Нескінчений в рубриці "Катастрофи людського тіла" розповість про людину з борошна і води, про Хлібну людину, якій ох як важко було жити серед звичайних м'ясних людей! Зроблений рабом він так і не зміг добитися власної долі! Хліб всьому голова, але тільки в прислів'ях, насправді хлібу все заважає. Дивіться про страждання Хлібної людини у сюжеті Ярослава Нескінченого. А Жорж Бураченко розплутав стару справу про криваві вбивства на виборах 2002 року, коли більше десятка членів дільничних виборчих комісій від опозиції хтось перегриз горлянку. Жорж Бураченко знайшов того "Хтося" і домігся від нього зізнання! Справа розкрита, як це завжди і буває в "Житті по-справжньому!". Владюша Бар-Кончалаба в рубриці "Сто чудовиськ України" розповість про Ханатків, примітивних істот величезної сили, які можуть бути небезпечні для людини! Одного Ханатка спіймали і закували у кайдани брати-тигролови Івко Тигра-Лучанський та Омелько Тигра-Річанський! Все це у черговому випуску "Життя по-справжньому!", найпопулярнішої програми Східної Європи! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми розкопуємо! "Життя по-справжньому!" – захват і тріпотіння! "Життя по-справжньому!" – таке буває раз в житті!
Реклама
Доброго дня! Ви дивитеся авторську програму Пантагрюеля Ивченко "Життя по-справжньому!". Те, чого ви ще не бачили! Те, що ніколи не показували по телебаченню! Справжнє життя без будь-яких обмежень! Криваві вбивства, жахливі чудовиська, страхітливі потвори! Кров, сперма, сльози і донька їх – слинка! Дивіться і насолоджуйтеся! Прохання прибрати від телеекранів дітей, людей зі слабкою психікою та хворою уявою! Бо не всякий витримає правду життя! "Життя по-справжньому!" – справжній шок! Шок без спецефектів! Ми не вигадуємо! Ми знаходимо! "Життя по-справжньому!" – про це буде говорити вся країна і ще з десяток сусідніх! "Життя по-справжньому!" – Ивченко знайде для вас що завгодно! Дивіться найсенсаційнішу програму року "Життя по-справжньому!". Такого життя ви ще не бачили! Про це ви будете розповідати своїм онукам! Тільки не умріть від захвату!
Пантагрюель кричить в мікрофон і переповнена студія божеволіє. Люди кричать, аплодують, тупотять ногами. Пантагрюель в квітчастій сорочці піднімає руки і наче пірнає в цьому божевіллі. Потім робить знак і всі замовкають, глядачі, як дресировані, підкоряються його рухам.
- Отже сьогодні ми розповімо вам історію про Кролевецького головотримача. Кролевець, то невеличкий райцентр на Сумщині, краю чудовиськ і бунтівників. Той Кролевець був відомий тільки Юрком Ніколовим, найвеличнішим режисером порнофільмів, засновником і директором кінокомпанії "Вперто!". Більше про Кролевець нічого не було відомо, як ось до нас прийшла людина, нервова і стривожена.
Відео. Якийсь чоловік на вході в офіс "Життя по-справжньому!" щось пояснює охороні. Цей чоловік, він високий, худий та нервовий. Він щось швидко говорить, втирає піт, час від часу торкається своєї потилиці, показує на голову, щось пояснює. Він виглядає цілком підозріло, то люди у формі кивають головою, що не пропустять його в середину. Чоловік все щось говорить, потім стає на коліна, просить, але охорона незворушна. Тоді людина підхоплюється, зненацька переплигує через турнікети і біжить до ліфту. Охоронці за ним, але людина встигає поїхати на гору.
- В офісі "Життя по-справжньому!" міцна охорона. – каже Пантагрюель. – То коли цей чоловік приїхав на дванадцятий поверх, де знаходиться мій кабінет, то там його вже чекали троє охоронців, які схопили його і поклали на підлогу. Але людина почала так кричати, що її почув я.
Відео з камер спостереження. Хлопця притиснули до підлоги, але він кричить, як несамовитий: - Я повинен розповісти Пантагрюелю! Мене тримають в голову! Так не можна! він підкорив усіх! Врятуйте мене! Він проводив експерименти з атомами! Зробіть хоч щось! Пантагрюеле! Це тебе зацікавить!
- І мене це зацікавило, то я запросив цього хлопця у свій кабінет. – каже Пантагрюель. – Його можна було легко вважати за божевільного, такі часто приходили до нас, але в його голосі був якийсь великий жах, якого я ніколи не відчував у божевільних. То я вирішив його вислухати.
Кабінет Пантагрюєля. Гість сидить на кінці довгого столу, на чолі якого Пантагрюель.
- Кажи, що ти хотів розповісти мені. Тільки швидко. Мій час багато коштує.
Чоловік киває головою, він нервує і він боїться. Здається, що він зараз розплачеться від напруження.
- Кажи!
- Я поїхав до тещі. В мене жінка з Кролевця. Ліміта. Ну, як і багато хто в Києві. Я теж з...
- Кажи про справу.
- Ага, то поїхали. Жінка дуже просила, бо скучила за мамою. Приїхали, поїли з дороги, випили і спати. А на другий день пішли в місто. Там того міста – опуцьок. Не поймеш до воно і є, те місто. Село якесь. Зайшли в якійсь бар, сіли на площадці, пива замовили. В мене похмілля було, ну, теща добре з дороги пригостила. В неї самогон хороший. Після нього голова не болить, тільки сушить. То я один бокал, другий, як в пісок, на третьому тільки смак відчув. Ага, то сиджу, попиваю, теща про врожай балакає, вони там всі картоплю вирощують, потім продають. Коли бачу на вулиці якесь диво. я такого у житті не бачив, тільки в кіно. Ото про Африку. Що ось шестеро хлопців дебелих, тягнуть ноші, а в них чоловік сидить. Такий вже підтоптаний досить, років за п'ятдесят, у вбранні такому, ну як підор якийсь. Питаю у тещі, що це за біда, а вона мене і не чує, дивиться на того дядю, аж сльози біжать. Я ї сіпнув, кажу, що це за одоробло. А вона на мене як напуститься! Каже що це сам Овес Соломович Мандрика, великий вчений і людина від бога. Я на жінку дивлюся, очами запитую, що це з мамою її стало, а вона мене і не помічає, все дивиться на того хуя.
А його піднесли до закладу, де ми сиділи, це мабуть, єдиний більш-менш нормальний у тому сраному Кролевці заклад. Вибіг господар, вклоняється до того Мандрики, руку йому цілує, веде до кращого столика. За нього я хотів сісти, але нам сказали, що заброньований він. Ось для кого тримали, для Мандрики! Він усівся, принесли йому чаю та тістечок якихось, сидить він їсть, всі на нього дивляться. Сміятися повинні, бо ж кажу, що одягнений, як підор, на голові шолом якийсь наче з фольги, куртка блищить, неголене. Ну потвора потворою! Але не сміється ніхто, всі на нього дивляться, ледь не плачуть від хвилювання! І жінка моя теж! А вона ж в банку робила, у відділі кредитів фізичним особам, її ніхто розжалобити не міг! А тут ледь не тане!
Теща каже, що треба піти руку поцілувати Мандриці. Бо від цього до людини успіх приходить, а хвороби відступають. Бере жінку за руку, але тут вже я розлютився. Кажу, як це можна, щоб при живому чоловікові таке робити! Щоб моя жінка якомусь підору руки цілувала! Так хто там знає, що він тими руками брав! Ох тут як накинеться на мене теща, ледь очі не повидирала. Вона то була жінка з характером, але при мені завжди стримувалася, бо я такий, що де на мене залізеш, там і злізеш. А то кричати почала, дряпатися, як збожеволіла. Потім жінку мою схопила і потягла до того мудака. А жінка і не пручалася! Підійшли до нього, вклонилися, низько-низько. А на жінці на моїй спідничка коротка і такий вже в неї задок стиглий, що дивися, не надивишся! Жінка у мене красива! Дуже красива! А той Мандрика, вподобав її. Бачу, як оченята в нього запалали, як заплигали там бісенята! Ой ти лишенько! Думав же, що підор він, а воно блядун! Он як на мою Настю дивиться! Он як руку їй простягнув, щоб цілувала. Ну тут вже я не витримав, підхопився, хотів тому гаду пику начистити! Бо де це таке бачено, щоб чужій жінці давати руку свою погану цілувати!
Тільки там же охорона, шість бевзів, які його тягли. Стали стіною і не пропускають! Я кричи Насті, щоб уходила від того поца! Ми добре жили, ми душа в душу жили, а тут не слухає мене, чую, що ще вибачається за мене, дурнем називає. А той Мандрика каже, що прощає, знову руку свою простягає, а Настя її цілує! Ну тут я зовсім розізлився! Тут я, як кинуся!
Чоловік зненацька підхоплюється. Камера хапає відчай на його обличчі, такий відчай, наче йому в горлянку вчепився хижий звір і вже он трощить своїми вбивчими щелепами.
- Бля-я-я-я-я-ть! – чоловік біжить. Якби він біг до Пантагрюеля, то охорона б поклала його на підлогу. Але він біжить до вікна і кидається в нього. З розгону! А це ж дванадцятий поверх. Ось показують вид з вулиці. Високо, дуже високо. Якщо виплигнути, то розіб'єшся на плескач! Камера показує ймовірне падіння з дванадцятого поверху. Ох лишенько, як швидко летить на зустріч земля, що вишкіряється асфальтом!
Але це ж сучасна офісна багатоповерхівка. То вікна тут надміцні. І чоловік, розігнавшись за десяток метрів кабінету Пантагрюеля, врізається у вікно і опливає по ньому на підлог, залишаючи кров з розбитого носу. Вже на підлозі трохи приходить до тями.
- Чоловіче, тут куленепробивні вікна. Ти, мабуть, знав про це, що влаштував оцю виставу? – питає Пантагрюель.
- Це він! Це він! Це Мандрика! Він переслідує мене! Він у мене в голові! – кричить хлопець. В нього обличчя божевільного, він важко дихає, приречено оглядається, наче він не в кабінеті ведучого "Життя по-справжньому!", а в якійсь катівні. Крупний план його обличчя, який добре передає жах і відчай цього хлопця. – Це він. Він. – чоловік вже не кричить, а шепоче, знесилений і зневірений.
- Що він? – питає Пантагрюель.
- Він тримає мене в голову.
- Сідай і розповідай все по порядку.
Охоронці допомагають хлопцю підвестися, дають серветку, що втер кров, ведуть до фотеля, всаджують.
- Тепер говори, але спокійно.
- Він хоче вбити мене. Мандрика. Він якось заліз мені в голову і дає наказ на самогубство. Я не хочу вмирати. Не хочу! Врятуйте мене! Будь ласка! Ви ж "Життя по –справжньому!", ви ж все можете! Врятуйте! Захистить мене! – він знову кричить. Знову крупний план його обличчя. Він або божевільний. Або дуже добрий актор. Або говорить правду і цей біль та жах, справжні.
- Спокійно. Тут ти під нашим захистом. Розкажи, чим все закінчилося в Кролевці. Тільки без істерик! Зроби кілька глибоких вдихів. Дайте йому трохи випити.
Чоловікові приносять чарку коньяку, яку він випиває. Камера слідкує за його обличчям.
- Тепер кажи.
- Він забрав в мене жінку. Той йобаний Мандрика забрав мою Настю!
- Силою?
Людина здригається і стогне, наче її вдарили батогом.
- Якби! Якби силою! Вона сама пішла! Сама! Він задурив їй голову! Мене тоді викинули з ресторану, його охоронці, коли я спробував увести Настю. Вони трохи побили мене і викинули, як кошеня. Я з горя напився і приліз додому спати. Вранці думав поговорити з Настею. Я не вірив, що вона може піти! Ми сім років разом прожили. Були важкі часи, знаєте, як воно спочатку у Києві, але зараз нормально то жили! Вранці я прокинувся, голова болить, а Насті немає. Питаю у тещі, а вона каже, що Овес Соломович запропонував їй бути його ученицею і вона погодилась, буде тепер жити в його храмі. Я кажу, що який храм? А я як? Я ж її чоловік! А вона мені каже: "Гівно ти, а не чоловік! А ось Овес Соломович, ото людина, майже бог! Його так всі тут поважають! Це за щастя, що він Настю в учениці узяв, це рідко коли буває". Ні хуя собі щастя! Питаю, де той йобаний храм? Теща каже, що в колишньому палаці культури арматурного заводу. В центрі. Ну в Кролевці все в центрі, бо там окрім центра нічого немає. Я вибіг з хати і до палацу культури. Храм, блять! Ну, думаю, не закінчилися ще Герострати на землі українській! Зроблю я їм і храм і страм! Повернувся до машину. Ми з Настею машину купили нещодавно. Копили грошики на квартиру та тільки вони ж в Києві так дорожчають, що чим довше копиш, тим далі від квартири. то ми вже вирішили не чекати, а машину купили, в Тунис відпочити з'їздили, ми непогано заробляли!
Ага, значить злив я з баку своєї "Шкоди" кілька літрів бензину і пішов червоного півня робити тому Овесу Соломовичу. Це ж треба, ім’ячко по-батькові таке вигадати! Йду, а голова розколюється. Зайшов у якийсь ганделик пива випити. Щоб хоч трохи попустило, а то темно перед очами. Перший кухоль ще не допив, коли зненацька подумав, що яка ж хороша людина, цей Овес Соломович. Так оце думка майнула і зникла, наче не було. От, думаю, дурня яка. Він в мене жінку вкрав, а я його хорошим вважаю. Подумав, що через похмілля оце таке верзеться. Далі п'ю, коли думка, що мудра він людина і може дійсно Насті пощастило, що узяв він її до себе. Завертів я головою, думаю, та що це таке робиться! А сам тут же думаю, що Овес Соломович – золота людина, бути поруч з ним щастя і Насті тільки там і місце. Оце таке думаю і прихуїваю сам! Як таке може бути? Та я з Настю пащу б порвав будь-кому! Якось відпочивали ми у Форосі. Там якісь кацапи п'яні до неї стали у черзі клеїтися. Я їм раз сказав – не зрозуміли. Два сказав – не зрозуміли. На третій раз одному по голові пляшкою, а ще двох кулаками поклав. Я у бійці без даху! Як вже почну, то або всіх покладу, або мене!
- Про Кролевець розповідай.
- Та що там розповідати! Випив пива, поки до Палацу культури дійшов, вже не хотів його палити. А увірував, що Овес Соломович – свята людина і це велике щастя і для мене і для Насті, що він її в учениці узяв. Уявляєте? Я ж її люблю! Я їй не зраджував ніколи, бо люблю, бо краще її немає мені! А оце таке думав! То хоч тільки ширяли десь такі думки, а то повністю голову зайняли, тільки вони і є. Пішов я у палац, попросив аудієнцію у Овеса Соломовича. Охорона каже, що всі аудієнції розписані на півроку вперед. А тут він саме виходить і каже що прийме мене. Упав я перед ним на коліна, ноги почав цілувати і просити вибачення за дурість свою, за те, що вчора лайки образливі кричав, а сьогодні підпалити збирався. Вилив на себе увесь бензин, який ніс з собою, попросив підпалити мене, спалити к їбеням, щоб і не жив я, хамло невдячне!
Овес Соломович наказав відвести мене помитися, дати свіжу одежу і посадити за стіл з ним снідати. Як сів я там, так не повірите! Відчувати себе став, наче в раю я! Ну що там той стіл, здавалося б! А я сиджу і дихати аж важко від щастя. Раніше таке траплялося, коли кінчу я, відвалюся, а поруч Настюха сопе. А тут і не кінчив, а ейфорія якась. Підносять страви слуги, вклоняються всі Овесу Соломовичу! Він сидить, цар царем! Поруч Настя, ще якісь жінки, чоловіки в костюмах і я. І так мені добре, ну як ніколи не було. Поїв я, попросив ще руку Овесу Соломовичу поцілувати. Коли цілував, так наче чарку з амброзією пив! Отаке! Чисте помутніння в голові!
Прийшов додому, щасливий, заплаканий. Попросив у тещі вибачення за свою поведінку. І сіли ми про Овеса Соломовича балакати, який він добрий та мудрий. Теща розповідала, що не життя, а жевріння було раніше в Кролевці, молодь тікала звідси, як руді миші, все розвалювалося та пропадало. Аж ось з'явився Овес Соломович і наче сонце серед ночі зійшло! Радісно жити стало! Радісно і щасливо, сенс життя з'явився.
- Сьогодні увечері служба буде в храмі, сам Овес Соломович вести буде! Про космос та нескінченість поговоримо!
Як сказала мені про службу увечері, так я аж затремтів і плакати почав. Я тоді щось взагалі часто плакати став. Раніше не плакав зовсім, хіба що в дитинстві колись. А тоді тільки подумаю про Овеса Соломовича, так і сльози на очі навертаються. Вийшов я у двір, ліг в тіньочку, щоб подумати про щастя, яке ось так мене накрило, лежав і заснув. А коли спав, то наснилася мені Настя. Вона недалеко за столом сиділа, я її бачив, радів, що вона щасливою виглядала. А у сні наче роздивився її і побачив на шиї синці. Синці! Шкіра в неї була ніжна, біла! Коли у пристрасті схопиш її губами, ось синці і залишаються! І тут синці! Але не мої! Тоді чиї? І тут же мені у сні губи Мандрики бачаться. Хижі губи, хтиві! Він це, він, мою Настю цілував! Як посмів, сволото, як посмів!
Чоловік зненацька хапає чарку з-під коньяку, яку не прибрали, б'є нею по столу, розбиває і осколком дере себе по руці, вени ріже. Крупний план, страшно дивитися, як він дере себе тим склом. Охоронці кидаються, заламують руки, починають бинтувати рани.
- Вена пошкоджена, викликайте "швидку"! – кричить один з охоронців.
- Це він, це він! Він вб'є мене! – кричить самогубець-невдаха. – Врятуйте! Він тримає мене в голову!
Камера в студії. Пантагрюель посміхається і каже:
- Поки швидка штопає нашого гостя, Ярослав Нескінчений в рубриці "Катастрофи людського тіла" розповість про Хлібну людину, дивну істоту, якій ох як важко серед м'ясних людей!
- Доброго дня! Мене звуть Ярослав Нескінчений і ви дивитесь рубрику "Катастрофи людського тіла" в найпопулярнішій програмі країни "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – правда і нічого окрім правди! "Життя по-справжньому!" – правда страшніша за вигадку! "Життя по-справжньому!" – якщо ви думаєте, що далі нікуди, то ви помиляєтеся! "Життя по-справжньому!" – ми відкриємо вам очі!
Камера потроху віддаляється від Ярослава і за ним стає видно людину. Чоловіка досить міцної комплекції з сумним і якимось неоковирним обличчям. Він соромиться, не знає, куди подіти свої довгі і товсті руки. Ярослав прямує до нього.
- Це герой нашого сьогоднішнього сюжету. Привіт! Як тебе звати?
- Не знаю. – бубонить чоловік і якось кривиться.
- Ну дай руку, я хоч з тобою поздоровкаюся. – каже Ярослав. Людина протягує йому руку, Ярослав зненацька хапає руку людини двома своїми, впирається коліном в груди і робить різкий рух.
- А-а-а-а! – стогне людина.
- Дивіться! – кричить Ярослав і стрясає відірваною рукою людини у себе над головою. – Дивіться який я сильний! І голодний! – Ярослав зненацька вгризається в руку, рве її на шматки і жує їх. Людина на задньому плані корчиться від болю. Ярослав посміхається в камеру. – Що, злякалися? Не бійтеся, це все правда. – Ярослав ковтає. – Хліб, звичайний сірий хліб. – каже він. Камера показує руку. Місце відриву і місце укусу. Дивно, рука наче звичайна, але з неї не тече кров. І не видно м'яса чи шкіри. То хліб! Рука з хліба.
- Ну, друже, не бійся, все добре. – каже Ярослав до людини. Бере руку і приставляє її до плеча. – Давайте сюди тісто! – Ярославу приносять тісто в мисці, він мастить їм руку, кріпить її до плеча, потім замазує слід власних зубів. – Ось і все, ти цілий!
Людина починає плакати. Здригається всім тілом і плаче.
- Друже, тобі не можна плакати. Ти ж хліба. Так, дорогі глядачі, наш герой з хліба! Це єдина відома в світі Хлібна людина! Посміхнися на камеру і розкажи глядачам "Життя по-справжньому!" свою історію. Давай!
Людина перелякано дивиться на Ярослава. Хлібна людина більша його на голову, ширша удвоє, цілий велетень, але він тремтить і лякається.
- Каже, що ти пам'ятаєш першим! Каже, а то ми напустимо сюди голубів!
- Голубів? Не треба голубів! Благаю!
- Кажи!
- Було тепло! Приємно. Темрява і тепло. А потім відкрилися якісь двері і мене потягли у цей вологий і жорстокий світ! Я став нещасним!
- Хто тебе потяг?
- Жінка! Її звали Антоніна Євграфівна. Вона працювала головним бухгалтером хлібзаводу! В неї чоловіка розбило паралічем. Вона не хотіла витрачати грошей на прислугу, то зробила мене! безплатного хлібного раба! – людина вся здригається. – Вона зробила мене ось таким великим і сильним, щоб я міг піднімати її чоловіка!
Він дійсно великий і сильний, наче зроблений із стовбурів. Камера показує його. Потім Ярослав стоїть перед якоюсь установою.
- Це головна хлібна лабораторія. Ми прийшли сюди, щоби дослідити склад Хлібної людини. Ось! – Ярослав кидає людям у білих халатах палець Хлібної людини. Його починають роздивлятися у мікроскоп, шматочки пальця розмішують в пробірках.
- Ну що, можна сказати. – говорить чоловік, титрований як Василь Каретник, голова лабораторії. – Це сірий хліб вищого ґатунку. Хороша рецептура, хороше борошно, технологія повністю витримана. Чесно кажучи, зараз на полицях магазинів майже не знайдеш такого хлібу, бо виробники намагаються якомога більше здешевлювати виробництво. А тут все витримано.
- Але завдяки чому цей хліб набув здібностей людини? Чому він ходить, розмовляє, відчуває біль? – питає Ярослав.
- Ну, цього я не знаю. – ніяковіє спеціаліст. Поводить плечима. – Я досліджував багато хліба, тисячі і тисячі зразків, але щоб хліб так поводився – такого не було.
Камера знову показує Хлібну людину.
- Розкажи, як тобі жилося у жінки, яка тебе зробила.
- Погано жилося. Мені доводилося ходити за калікою. Не просто годувати чи прибрати, а підмивати його. А волога шкідлива для мене. Я почав вкриватися плісенню, я почав гнити! А це так боляче, це так страшно! Я казав тій жінці, що мені постійно холодно, що я помру, якщо вона не забезпечить потрібних умов.
- А що вона?
- Вона тільки дратувалася і кричала, щоб я здихав, вона зробить собі іншого раба.
- Чому ти просто не пішов від неї?
- Куди? Я не знав світ, щоб був за дверима їх будинку. Я дещо бачив у вікно, але все те було, ще гірше. Морози, сніг чи відлига, коли вулиця вкривалася талою водою. Я вмер би у тому світі! Я ж не пристосований до нього! То я був вимушений терпіти знущання господарки.
- Але ти все ж утік. Розкажи, як це було?
- Я закохався. Тобто спочатку жінка причепила мені член. До того я нічого не відчував, просто працював, а коли був вільний час, то ховався в дерев'яному сундуку де було сухо та тепло. А потім жінка принесла з роботи великий хлібний член. Мабуть, вона скучила за сексом, її ж чоловік був калікою, не міг нічого, окрім того, щоб робити під себе. Так ось вона поклала мене на стіл, зняла одежу і причепила той член. Потім водила синьою лампою, щоб він прижився. Почекала день чи два і наказала мені кохатися з нею. Але я не знав як. Та жінка була мені огидна, я боявся її і все. Як вона не кричала, як не погрожувала, я не міг нічого їй зробити. Тоді вона кинула мене на ліжко, залізла зверху, вставила член у себе і почала скакати. Це було щось жахливе!
Хлібна людина здригається через відразу, кривиться. Ярослав хлопає по плечу.
- Ну, не перебільшуй, це не таке вже і страшне. Багатьом м'ясним людям це, навіть, подобається.
- Але я Хлібна людина! Я інший!
- Добре, що було далі?
- Далі вона так мучила мене щодня, все похвалялася, який добрий подарунок зробила собі до восьмого березня. Вона раділа, а я засумував.
- Вона була така огидна?
- Я відчув себе самотнім. Раніше мені було просто погано у цьому світі, а тоді я відчув себе самотнім. Наче риба, викинута на берег. Я почав задихатися. І відчув серце.
- В тебе є серце? – дивується Ярослав.
Ось вже камера показує якусь лікарняну установу. В ній хлібну людина кладуть на рентген. Дивляться наскрізь.
- Дивовижно! – каже чоловік, титрований, як Микола Грицюк, академік медичних наук. – Я ще такого не бачив! У цієї людини є всі людські органи! Вони з хліба, але вони є! Ось бачити, це серце, ось шлунок, ось печінка! Це справжня сенсація!
- А який стан цих органів?
- Ну, якихось патологій я не бачу. Хоча, я ж не знаю з чим порівнювати, бо ніколи не працював з хлібними людьми.
Камера знову спостерігає за Хлібною людиною.
- То в тебе заболіло серце? – питає Ярослав.
- Так, заболіло. Я спочатку не знав що це, просто почало тиснути, щемити щось в грудях. І поганий настрій. Я навіть почав думати про самогубство.
- Про самогубство? Яким чином ти міг би положити собі край?
- Я хотів набрати повну ванну гарячої води і кинутися туди. Я вже навіть вирішив це зробити, прийшов, а тут як раз відключили гарячу воду.
- Хіба не можна було загинути в холодній?
- Мені так набрид холод! Я мріяв хоча б загинути в теплі, то залишився жити. А потім побачив її.
- Її?
- Так. Хазяйка принесла з роботи дві торбеги пасок. Сховала їх у моєму сундуку, щоб вони не черствіли. Я порався біля каліки, коли відчув райський запах. Я вже звик, що мене оточує запах гівен і немитого людського тіла, а тут наче відкрилися двері до горішнього світу! Я пішов на той запах, відкрив сундук і побачив її. Таку маленьку, ніжну, в білому капелюсі цукрової глазурі, з трохи вм’ятим бочком. Вона була така мила, така рідна, така близька!
- Зачекай! Ти говориш про паску?
- Так.
- Ти закохався в паску?
- Так.
- Але це збочин! Ти ж людина!
- Я хлібна людина. Коли я побачив мою білявку, то відчув, як моє серце перетворилося на квітку. Господи, як же добре! Я ледь не збожеволів! Я узяв її і поцілував. А тут прибігла господарка. Вона закричала, вона подумала, що я збираюся з'їсти пасочку. Дурна бабера! Хіба міг я з'їсти мою кохану! Вона відігнала мене, зачинила сундук на замок і заборонила навіть наближатися до нього. Та хіба є такі мури, які зупинять кохання? Я прийшов до сундука вночі, коли господарка спала. І ми поговорили з моєю білявкою. Вона була зовсім дівчиськом, вона нічого не бачила в житті, окрім торб, в яких її несли з хлібзаводу. Я розповідав їй про навколишній світ, хоч знав небагато більше. Але вона слухала з такою цікавістю!
- Зачекай! Ладно ти, в тебе хоч і хлібні але є язик та вуха. Але чим слухала и говорила вона?
- Серцем! Я теж розмовляв серцем! Ми ж були закохані, як ти не розумієш!
Хлібна людина починає плакати. Сльози убираються його хлібним обличчям, яке починає роздуватися, здається ось-ось розвалиться.
- Фени, давайте фени! – командує Ярослав і Хлібну людину починають підсушувати.
- В історіє я кілька згадок про хлібних людей. – каже доктор історичних наук Роман Левашов. – Навіть відомий Голем, згідно деяких джерел, був зроблений з хліба. Насправді, основа, з якої робилися штучні люди, несуттєва. Нехай це буде глина чи тісто. Головне, як дати створеній істоті життя. Ось в чому головна трудність. Однак, декілька разів її вдавалося здолати. Останній відомий випадок був під час Громадянської війни, коли війська барона Врангеля відступили в Крим під натиском червоних. Всі розуміли, що остаточна поразка була вже недалеко, бо у червоних була велика перевага у кількості багнетів. І тоді хтось запропонував барону зробити військо з штучних вояків. Підходящої глини в Криму не знайшлося, до барон віддав наказ пустити в хід борошно зі складів. Були зведені великі печі, в яких планувалося випікати солдатів. Для цих робіт були зняті навіть частини з передової. Якби план вдався, то за тиждень Врангель би отримав кілька десятків тисяч нових солдатів. Але в справу втрутилася споконвічна російська біда про яку класики чомусь не згадували. Злодійство. Жири та борошно, потрібні для рецепту, просто вкрали, замінивши тирсою. Коли перша партія солдат була готова, то виявилося, що вони розвалюються від першого ж пострілу за гвинтівки. Злодії вказали на тих людей, які запропонували робити солдат. Тих людей розстріляли, барон Врангель не отримав військ, невдовзі червоні захопили Крим. Крадії втекли першими. Ось так. Думаю, що рецептура хлібної людини десь зберігалася, поки її не знайшла та жінка, яка вирішили зробити собі раба.
Камера знову показує Хлібну людину. Вона вже не плаче, обличчя просохло.
- То чим закінчився твій роман з паскою? – питає Ярослав.
- Наступного дня я почув, як господарка відкрила сундук. Я подумав, що вона вирішила дати пасочкам подихати. Я прокрався подивитися. Побачив, як жінка узяла мою красуню. Я подумав, що може господарка довідалася про моє кохання і хоче зробити мені приємне. Я ж старанно служив їй, я ж багато працював і нічого не просив! Я замислився, уявив, як притискаю мою цукрову, як цілую її! І тут почув, як господарка каже: "Почну з пом'ятої". Вона узяла ніж і вдарила ним мою красуню. Я закричав і вона закричала, смертельно поранена.
- Хто закричав?
- Пасочка?
- Хіба пасочка може кричати?
- Якби ви не були такі черстві, м'ясні люди, ви б почули, як кричить хліб під вашими ножами! Я кинувся в кухню, я благав і молив! Я просив не вбивати мою красуню! Але господарка руками розірвала її на частини і почала жувати, запиваючи молоком! Я кричав, я благав, а вона реготала з мого горя! Вона з'їла її! Мою білявочку! Мою кохану! З'їла своїм хижим ротом! Сучко!
- Чого ти не зупинив її?
- Що?
- Чого не зупинив? Ти ж сильний, великий. Дав би їй у лоба, забрав би пасочку.
- Я ж хлібна людина.
- І що?
- Я не маю волі! – каже він і знову плаче. – Це ви, м'ясні люди можете бити і вбивати, а я – ні! Я ледь не збожеволів тоді, я кричав і скавчав, але нічого не зміг вдіяти. Тоді я схопився і втік. Вибіг у двері і понісся кудись вулицею. Невідомо куди і навіщо. Просто тікав. Те місто, в якому жила моя господарка, воно було невеличке. Воно швидко закінчилося, потім я біг полями. Мене підібрав місцевий дільничний на мотоциклі. Він спитав документи, а потім зробив своїм рабом. Я прожив у нього до осені, а потім втік, коли дізнався, що він хоче згодувати мене свиням. Я поїхав до Києва. Казали, що тут можна вижити навіть хлібній людині. Але мене ледь не з'їли голуби. Вони якось відчувають мене, що я з хліба і нападають.
- Так, голуби попатрали тебе достатньо. Ось дивіться. – Ярослав показує фотографії Хлібної людині. Майже скльоване обличчя, не вистачає багатьох пальців, рука ледь тримається. – В цьому світі у Хлібної людини багато ворогів. Голуби, щури, собаки. І люди, які охоче примушують Хлібну людину служити нам. Але тепер "Життя по-справжньому!" узяло Хлібну людину під своє піклування. Ми захистимо його і допоможемо влаштуватися!
- Оце так історія! – камера показує Пантагрюеля в студії. Він піднімає руки і люди починають божеволіти у оплесках. – Я підтверджую, що "Життя по-справжньому!" потурбується про Хлібну людину і їй більше не доведеться бідувати! "Життя по-справжньому!" – справжнє диво! "Життя по-справжньому!" – казка, яка відбувається насправді! "Життя по-справжньому!" – ніхто не скаже "Не вірю!".
Оплески. Реклама.
- А тепер ми повертаємося до історії з Кролевцем. Ось що ще розповів той хлопець, який втратив там свою жінку.
Камера показує оповідача, який сидить з перемотаною бинтами рукою.
- Розповідай, що далі. – каже Пантагрюель.
- Зв'яжіть мене! Благаю! Я вб'ю себе! Він вб'є мене! Він керує мною!
- Ти хочеш, щоб ми одягли на тебе наручники?
- Так! Будь ласка!
- Добре, одягніть на нього. А тепер продовжуй.
- Я спав і бачив синці на її шиї. Мене, як ножем вдарили. Я прокинувся, підхопився бігти, щоб вбити того йобаного Мандрику! Але поки добіг до Палацу Культури, як вже знову радів, що як же Насті пощастило, що вона стала ученицею такої людини. А синці. Ну що синці? Ну синці. Я оце так і думав! Він тримав мене в голову! Я не знаю, яким чином, але сильно! Я повернувся додому. А увечері ми з тещею пішли у палац культури. Там зібралося дуже багато людей, мабуть пів-міста! вони всі чекали, а потім на сцену вийшов Овес Соломович. І всі почали аплодувати йому, кричати від щастя, що бачать його. І я бачив. Його і Настю поруч. І я був щасливий. Не знаю, що зі мною відбувалося. Якесь потьмарення! Я ж любив її! Сильніше за все любив! А тут не бачив ті синці на її шиї!
Овес Соломович щось казав. Я не запам'ятав що саме. Я просто був щасливий, просто плескав долонями і кричав у захваті. З кількома людьми трапилися нервові припадки, вони почали кататися по підлозі і верещати, інші патякали щось на пташиній мові.
- Пташиній?
- Ну, я так подумав. Якесь "курлик-курлик". Після служби ми з тещею пішли додому. Вона все розповідала мені, як пощастило Насті. Я погоджувався з нею. А вночі мені знову наснилася її шкіра. Ті синці. Я прокинувся від люті. Хотів знову бігти до палацу, але згадав, як все було раніше. я побіжу і знову втрачу волю і повірю, що той Мандрика молодець, що Насті пощастило, що вона в нього, а я з цього навіть радий! Ні, не можна так! Вона моя жінка! Ми любили один одного! Він їй памороки забив і мені забиває! Але я сильний! Мене просто так не візьмеш! І я вирішив втекти з Кролевця. Ускочив в машину і помчав. Тільки за місто виїхав, а там пост ДАІ. Зупинили мене, документи перевіряють. У мене все нормально з документами, а вони щось мудрувати почали. Попросили вийти. Якось передивляються між собою. Ну я газонув і тікати. Вони за мною. Довго гналися, потім з дороги зіскочив, загруз. Хоча жаль "Шкоду", довго ми про неї з Настею мріяли, але довелося кидати її і пішки тікати. Чхати мені на "Шкоду", мені жінку рятувати треба! Ось я до вас і прибіг!
- А що оце за думки про самогубство?
- А, це, нові. То спочатку думки були, що повернутися в Кролевець треба. Такі сильні думки, наче диктує хтось. Повернися! Повернися! Повернися! Треба повернутися! В Кролевець! В Кролевець! Бігом в Кролевець! Оце таке в голові і бринить. Але я зуби зчепив і не давав собі слабості. Добрався до вас. Коли оце почалося "Вбий себе! Вбий себе!". Хтось у мене в голові наказує і наказує! Я струмуюся, не звертаю уваги, а іноді буває, що і підкорятися починаю. То тримайте мене міцно. Поки того Мандрику не переможете, я в наручниках буду!
Камера показує Пантагрюеля.
- Ось і все, що встиг розповісти нам Семен Овчаренко. Чесно кажучи, я не до кінця повірив його словам, але подальші події переконали, що щось в тому Кролевці відбувається не чисте.
Семен йде по коридору, руки у нього в наручниках, за ним кілька охоронців. В коридорі копошиться біля щітку електрик. Коли Семен проходить поруч, то зненацька плигає в бік і встромляє голову в щиток. Там щось іскриться, починає йти дим, тіло Семена сіпається, аж поки його відтягують. Мертвого.
- Там же напруга! Напруга! Чого він туди поліз? – кричить електрик. Семен лежить на підлозі мертвий. До нього підбігає пантагрюель. Дивиться на тіло.
- Готуйте знімальну групу. І попередьте Жоржа Бураченко. Він їде.
Тіло бідолахи уносять. Знову камера в студії.
- А поки Жорж Бураченко готується то важкої експедиції в Кролевець, ось його сюжет про криваві політичні вбивства в рубриці "Жорстока країна"! – кричить Пантагрюель і студія вибухає оплесками.
Жорж Бураченко стоїть серед поля і дивиться навколо.
- Ця історія почалася тут, ось прямо на цьому місці. В 2002 році, тут був загризений шкільний вчитель.
Далі йдуть фотографії. Тіло чоловіка похилого віку, розідрана горлянка, поруч розкритий портфель, жмуток зошитів, сліди чи то собаки, чи то вовка.
- Про напади вовків у Липоводолинському районі Сумщини не чули з самої війні. То випадок, коли хижа тварина напала на людину, не просто напала, а вбила сільського вчителя, викликав неабиякий резонанс. Про цей випадок багато балакали, аж до того часу, коли трапилося чергове вбивство.
Жорж стоїть біля сосни.
- Ось тут трапилося друге криваве вбивство з серії, як приголомшило весь невеличкий і провінційний Липоводолинський район. Пенсіонерка поверталася з міста, куди їздила відвезти онукам домашнього молока і сиру. По дорозі жінка, мабуть відчувши небезпеку, намагалася сховатися і здерлася на цю сосну. Але вбивця виявився настільки зухвалим, що поліз на дерево, стягнув звідти жінку і вбив її. Так само перегризши горлянку, як і першій жертві. На місці злочину знайшли вовчі сліди, а на одній з гілок жмуток вовчого смуху.
- Це вбивство було дуже дивне. – розповідає дільничний інспектор Іван Перебийніс. Його слова ілюструються фотографіями. – Розумієте, ніхто не чув, щоб вовк лазив на дерево. В жодній книзі такого не написано. До нас приїздили мисливці з Росії, які вбили по кілька сотень вовків і всі казали, що такого не може бути. Але ось сліди, ось труп з перегризеною горлянкою, покусані ноги жінки і її торба, що залишилася на сосні. Під ногами у жінки залишки кори, вона впиралася, але вбивця стягнув її з дерева. Звісно, ми спочатку подумали, що може вовчі сліди, то щоб збити нас з пантелику. Але інших слідів не було. І перегризти горло так людина не може. То був вовк, якийсь дивний вовк, що лазив на дерева.
- Але це був тільки початок. Наступного разу вовк-вбивця напав на кількох людей. Четверо селян поверталися з ферми. – каже Жорж.
- Тоді люди дуже перелякалися і по одному вже не ходили. Ото ми попоралися на фермі і пішли разом. – розповідає доярка Марія Завальна. – Сірники тримали, газети, бо всім же відомо, що вовки вогню бояться. Йшли, балакали, коли, як завиє щось поруч! Ми давай газети запалювати, а тут з кущів як плигне щось. Вовк! Здоровезний! Не злякався ані вогню, ані криків! Схопив бабу Марусю і потягнув її в кущі. Ми за ним, нумо кричати, а він хоч би що. Потім таки кинув і втік, бо почули наші крики заробітчани з Західної України, вони поруч у наметах жили. Прибігли з сокирами, вовк втік, а баба Маруся вже мертва була. Всю горлянку бідолашній розідрав. Ось так! – жінка плаче.
Показують фотографії з міста події. Мертва старенька, перелякані її товаришки. Вовчі сліди.
- Він здоровий був. Я таких собак не бачила, наче теля! – каже жінка.
- Вовк не зупинився. Були ще вбивства. Листоноші, пенсіонера, фельдшера, доярки, пенсіонера. Вовк нападав і перегризав горло. Незрозуміло, навіщо йому було це робити, бо ж він не їв вбитих. І навіщо полювати на людей, коли можна було напасти на череду чи потягти теля з двору. Весь район був наляканий, люди виходили з хат тільки вдень, а як починало сутеніти, то закривалися на всі замки і сиділи з сокирами та вилами в руках.
Фото озброєних, переляканих людей. Ось люди ставлять капкани. Ось розкидають отруту. Ось роблять облави по лісам.
- Та вовка так і не вдалось знайти, хоча райдержадміністрація призначила за його нагороду у десять тисяч гривень. Та після того, як вовк вбив мисливця з Шостки, ніхто не хотів заробити приз. І ніхто не звернув уваги на дивний збіг обставин: усі вбиті були членами опозиційних партій.
Далі йдуть фотографії вбитих і їх посади. Здебільшого члени дільничних виборчих комісій. Один секретар і один заступник голови. До посади голови опозиціонерів тоді не допускали.
- Всі вбивства трапилися перед виборами. – продовжує Жорж. - Та дивні обставини цих злочинів затьмарили від усіх версію політичних розправ. І даремно, дуже даремно. Бо зараз вже ми точно можемо сказати, що вовк вбивав не просто так! І це був не вовк!
Жорж йде стежиною до сільського двору. Стукає у хвіртку.
- Олександру Володимировичу! Це я, Жорж. Можна до вас?
Заходять у двір, там Жоржа і знімальну групу зустрічає сивоголовий чоловік років за шістдесят. Трохи соромиться камери, але Жорж вміло його заспокоює.
- Така у вас тут тиша. Таке райське місце. Ну що, Олександру Володимировичу, показуйте свій трофей.
- Та якій там трофей! – ніяковіє дід.
- Та не прибідняйтеся. Показуйте!
Дід йде в хату і витягує звідти величезну шкіру. Жорж підхоплює її, удвох розтягують. Видно, що це гігантська шкіра вовка.
- Оце так тваринка була! – дивується Жорж.
- Ага, великий. – гордо погоджується дід.
- І де ви його вполювали?
- Та тут, поруч. За двором метрів сто. Я листоношу чекав, мені лист від сина з Дніпропетровська повинен був прийти. Коли чую, крики. А ж вже про вовка то чув. Тоді увесь район про нього тільки і балакав. Ага, значить, схопив я рушницю і на вулицю.
- Не страшно було?
- А що мені боятися? Господарка моя померла, діти влаштувалися, помру, так помру. Вибіг я, але не дорогою побіг, а ярком, навпростець. Біжу, коли поруч майнуло щось. Ну з обох столів і дав залп. Шротом. Сам цвяхи рубав, то не жалів, величенький шрот такий вийшов, хоч на кабана. І влучив! Бо як завиє звірина! Я по отому виттю зрозумів, що дуже добре влучив. Що далеко не втече. Побіг за ним. Дві години бігав, поки сутеніти почало. Слід втратив, темно, можу в метрі від звірини пройти і не побачу. Повернувся я додому, зранку думав піти. А вранці міліція приїхала. Бо листоношу то вовк вбив. Перегриз горлянку, гад. Я хотів розповісти, що підстрелив тварюку, а потім думаю та чого ото бовтати по-пустому. Знайду його, притягну – ото справа. Сказав, що нічого не чув і не бачив, коли поїхала міліція, я в ліс. У нас тут степ більше, ліси невеличкі. Це там до Лебедина, там лісу, а тут так, шматки. То швиденько я обійшов і знайшов гада. По крові. Багато він крові втратив, вовк. Почорніла вона за ніч, ось я по ній і йшов, коли бачу, лежить. Я рушницю наставив, думаю, тільки ворухнись, стерво. Підхожу, коли бачу, що воно і не дише. Мертве. Підійшов впритул, рушницю таки тримаю, стволом штовхнув, шкіра спала, а там людина лежить.
- Людина?
- Людина. Чоловік. Голий. І весь лівий бік у нього в крові. Я ж його зліва лупонув. Ось, бачите! – дід просовує пальці в дірки на боку шкіри. – Посікло його. Але міцний був, іншого б на смерть, а цей ще кілька кілометрів бігав, зараза така. Але добігався. Я труп перевернув і бачу, що то Микола Кобрин. Він у нас в колгоспі бухгалтером був. Потім проворочався, його посадили, але якось він крутнувся, що ось повернувся.
- Ми перевірили. Перше вбивство трапилося через тиждень після того, як Миколу Кобрина відпустили з СІЗО. – каже Жорж. – І зняли всі звинувачення у розкрадання майна. Це дивно, бо ж йому світив великий строк ув'язнення.
- Та що там дивно! Він погодився на них працювати, ось і все! – каже дід.
- А ви не здивувалися, що вбивцею виявився не вовк, а людина?
- Ну, здивувався. А потім думаю, чого це вовк на дерева лазив та вогню не боявся? Значить не вовк. Значить людина. У вовка тільки обертався. Узяв я його і поховав. Бо хоч і вбивця, а все ж людина. Поховати треба, а там вже на Страшному суді чи ще там де, Господь Бог розбереться, що з ним робити.
- А чого міліцію не сповістили?
- Та, чесно кажучи, злякався. Вони ж такі, що їм аби причепиться. Будуть ото тягати на допити, хабарі вимагати. До того ж вони того Миколу самі випустили, то мені не повірять, що він вовкулаком вбивав, будуть мене звинувачувати. А ще у Миколи жінка, дітей двоє, як ото їм жити, коли б дізналися люди, що в них батько вовкулак був? Ото і вирішив я нікому не говорити. Шкуру сховав. Вона тепленька, буває взимку як розболиться поперек, то я його цією шкурою кутаю, тоді тільки заспокоюється.
- А самому на вовкулацтво не тягнуло? Шкіра ж не проста?
- Та ні, шкіра, як шкіра, тепла тільки. – посміхається дід.
- Це був переможець вовкулака Олександр Володимирович Черкас у рубриці "Жорстока країна" в програмі "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми знаходимо! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – про це буде говорити вся країна!
Камера знову у студії. Пантагрюель дивиться на глядачів, що притихли, як миші, що почули кота.
- Доля того хлопця, що кинувся головою у електричний щиток примусила нас дуже обережно відноситися до поїздки в Кролевець. Жорж Бураченко отримав спеціальний набір ліків для укріплення свідомості.
- Жорже, доповідай мені про те що відбувається кожні дві години. Не тільки дивися навколо, але й прислухайся до того, що відчуваєш сам. Здається, це важке завдання.
- Я зрозумів. Все буде добре. – киває Пантагрбелю Жорж.
- З богом!
І ось вже мікроавтобус з емблемою "Життя по-справжньому!" мчить трасою.
- З Києва до Кролевця чотири години їзди. – каже Жорж Бураченко. – Ми уже майже на місці. Зелене містечко.
Камера знімає вулицю більше схожу на село, аніж на місто. Городи, облізлі паркани, зовсім небагацько асфальту. Ось вже машина на центральній площі. Жорж виходить.
- Праворуч, наскільки я розумію, колишній райком партії, а зараз райдержадміністрація. Праворуч Палац культури. Між ними, звісно пам'ятник Леніна. Хоча ні, це не Ленін. А що це за диво?
Жорж поспішає до пам’ятника, який зображує чоловіка з круглим обличчям та дивному вбранні. Людина тримав долоні перпендикулярно землі, на відстані десь сантиметрів десять одна від одної.
- Пацани, це точно не Ленін! Ага ось табличка. – Жорж підходить до пам'ятника, читає. Овес Соломович Мандрика. А, так це він і є! Овес Соломович! Цікаве ім'я по-батькові. Мабуть, той випадок, коли з одного жидівського ім'я Авессалом вийшло слов'янське ім'я і по-батькові. Нормально!
До знімальної групи з будівлі колишнього райкому йде кілька чоловіків в піджаках.
- О, це мабуть місцева влада. Як і завжди в глухих районах, кривоногі та пузаті. Мабуть, їх роблять на одній фабриці. – жартує Жорж.
- Доброго дня.
- Доброго дня, ми знімальна група програми "Життя по-справжньому!". – каже Жорж. Чиновники посміхаються і дивляться на нього, наче не розуміють в чому справа. – Слухайте, зазвичай після цього в нас просять автографи і сфотографуватися! Ми ж найкрутіша програма українського телебачення!
- Вибачте, у нас тут не дивляться телебачення.
- Підозріло.
- Ласкаво просимо вас на гостинну кролевецьку землю, де завжди раді гостям! – каже один з дядьків і вони всі разом махають руками у бік будівлі райгосадміністрації.
- Дякуємо. Слухайте, а що це за дядько? – питає у них Жорж і вказує на пам'ятник.
- О, це пам'ятник Овесу Соломовичу Мандриці, видатному жителю Кролевця, який приніс в наш город щастя! – відповідають чиновники майже хором і розпливаються у щасливих посмішках.
- А коли він вмер? – удає з себе незнайко Жорж.
- Що ви! Що ви! – перелякано верещать чиновники. – Овес Соломович живий! Він не може вмерти! Він обіцяв бути завжди з нами!
- Хіба живим людям ставлять пам'ятники? – дивується Жорж.
- Овес Соломович – культурний та метафізичний герой! – каже один з дядьків.
- Герой? – помітно дивується Жорж. – Тоді ми точно повинні з ним зустрітися. Де він зараз?
- Зараз він в храмі проясненого духу.
- Ну, тоді пішли.
- Що ви! Аудієнції Овеса Соломовича розписані на рік вперед! Там величезна черга! Люди їдуть з усіх країв світу, щоб поспілкуватися з ним! – бубонять чиновники.
- Слухайте! Ми з "Життя по-справжньому!"! Для нас не існує черг! Запам'ятайте це!
- А тут не дивляться телевізор. Овес Соломович сказав, що телебачення шкодить особистості. Ми слухаємося Овеса Соломовича! Він приніс нам щастя! Слава Овесу Соломовичу! Слава! Слава! Слава!
Останнє чиновники кричать дружнім хором, видно, що натренувалися добре. Жорж дивується такій їх активності, питає, чи можна більш конкретніше розповісти про оте щастя, яке звалилося на Кролевець.
- Бо наочно його щось не видно.
- Так як же не видно! Та ви тільки подивіться! У людей очі горять! Коли таке було! – кричить дядько, який і біг першим і говорить завжди першим. Мабуть голова райдержадміністрації. – Ходімо, ми вам покажемо, як змінилося життя нашого району і міста після того, як до нас приїхав Овес Соломович!
Жорж дає команду і знімальна група йде услід за чиновниками. В будівлі райдержадміністрації їм починають зачитувати звіти по напрямкам. Безробіття впало, надої виросли, кількість злочинів скоротилася і вже три роки, як не було традиційних травневих заморозків, які завжди псували городину.
- Вперше за двадцять вісім років рівень народжуваності перевищив рівень смертності! Кількість злочинів впала у тричі! За весь минулий рік було зафіксовано одне розлучення та й то з між парою, яка проживала за межами району! Захворюваність на більшість хвороб скоротилася! Зараз одну з міських лікарень ми плануємо перепрофілювати у дитсадок! Бо хворих майже немає, а діточок багато!
Жорж все це слухає, а сам дивиться на стіну у залі райдержадміністрації. На стіні висить маленький портрет президента, а вище нього величезний портрет Мандрики. І коли камера знімає це неподобство, то чиновники не лякаються. "Тут справді щось нечисте" – пиши у своєму нотатнику Жорж. Хоч він більше працює з криміналом, але стикався і з чиновниками, знає їх досить непогано. Жоден чиновник, якого призначає президент, не повісить чийсь портрет вище за президентів. Але ось тут висить.
Чиновники продовжують свої нескінчені та неоковирні доповіді, сиплять цифрами приростів і зростань, малюють яскравими фарбами кролевецький розквіт, коли у залу заходить жінка. Вона не стукає, не перепитує чи можна, вона заходить, як цариця, що звикла до пошани і покори. Вона у білій сукні, схожа на олімпійську богиню у своїй довершеності. Тільки-но вона робить кілька кроків по залі, як всі чиновники підхоплюються і вклоняються їй. А голова райдержадміністрації біжить наввипередки приложитися губами до її біленької ручки. Цариця – солодко киця, думаю про жінку Жорж.
- Овес Соломович дізнався, що в нас гості з телебачення. О сьомій вечора він чекає на вас у Храмі прояснення. – вона говорить це і рухає своїми квітковими губами так, що кров в Жоржевих вінах починає закипати, як вода в атомному реакторі.
- О, як вам пощастило! Овес Соломович вирішив прийняти вас! Вам не потрібно чекати рік! Це рідко буває! Яке це щастя! – гомонять чиновники, а богиня робить жест рукою, вказуючи на Жоржа.
- Ти прийдеш без камери. Овес Соломович не любить ницю техніку.
- У нас краща техніка!
- Овес Соломович каже, що техніка потрібна калікам духу. Ти прийдеш без камери. – вона дивиться на Жоржа, потроху посміхається. Вона впевнена, що він підкориться. Вона цариця, яка звикла керувати. Вона розвертається і уходить. Її сіднички пекучими таємницями випинаються з під сукні. Богиня! Як є богиня!
- Хто це така? – питає Жорж. Не відразу потому, як жінка пішла, навіть не після того, як за нею зачинилися двері у зал, а десь хвилин через п'ять, коли чиновники знову почали бубоніти свої доповіді. – Хто це така? – знову питає Жорж і відчуває, що захвилювався. Він бачив в житті багато чого, він зустрічався з самими страшними, самими кровожерливими людьми країни, але ніколи не хвилювався. А ось зараз серце тріпається, як в горобця, перед очима якась хмара, у вухах якийсь шум, земля уходить з-під ніг. Чи можна вбити поглядом? Можна. Чи можна оживити? Можна!
- Це пресвітла сестра Анастасія. – кажуть Жоржу, а той нічого не чує, він бачить її, відчуває її, може навіть щось говорить їй. – Пресвітла сестра Анастасія, любиму учениця Овеса Соломовича. Вона приїхала сюди аж з самого Києва, щоб припасти до моря премудрості, який є Овес Соломович. Люди завжди їхали з Кролевця, а зараз їдуть в Кролевець! У нас за останні два роки позитивні показники по міграції!
Жорж посміхається, бо розуміє, до якого саме океану Овеса Соломовича припала та богиня. З такими губами припадати і припадати. Він думає це, а потім чогось соромиться, що подумав так погано про ту жінку і особливо про Овеса Соломовича. Чому особливо? Жорж не розуміє, що за думки, підводиться.
- Ми підемо погуляємо містом, подивимося ваше щастя зблизька.
Чиновники щось белькочуть про доповіді, а потім про обід, але Жорж киває головою. Люди з "Життя по-справжньому!" їдять тільки за свої. Виходять з будівлі райгосадмінітрації, Жорж дивиться, куди піти. Вибір небагатий: дві головні вулиці, ось і все місто. Жорж вибирає вулицю, яка виглядає більш дикою. Йде нею. Транспорту немає зовсім, людей майже. Ось іде жіночка.
- Шановна, а де всі люди поділися? – цікавиться Жорж, який не може зрозуміти де ж та людність, про яку доповідали чиновники.
- Як де? На буряках усі! Овес Соломович наказав до неділі усі буряки просапати, а потім вже ставати до картоплі.
- Буряки? Які буряки? – трохи не розуміє Жорж.
- Як це які? Наші! Овес Соломович наказав засадити навколо міста всю землю. Де пшениця, де буряк, де картопля чи соя. Як колгоспи розвалилися, то земля тут бур’янами заростала, а зараз розорали усе! – жіночка переможна киває головою і задоволено посміхається.
- Тобто ви не на своїх городах?
- Ні. Своєї землі тепер немає. Овес Соломович сказав, що це – минуле. Треба разом землю обробляти, а не по ділянкам, як таргани, розповзатися. – вона знову киває головою, показує свою переконаність.
- Це виходить на кшталт великого колгоспу?
- Братство трударів. Овес Соломович так назвав. Він же коли в Кролевець прийшов, тут трударів і не було майже. Хто міг – крав, хто не міг – пив. А Овес Соломович сказав, що без праці людина гине, у мавпу перетворюється, чи взагалі потвору. І всім працювати треба. І не так, щоб папірці перекладати! А на землі! Щоб згори небо, а знизу земелька! Тільки так людина може до космічної енергії долучитися! Він такий мудрий, наш улюблений Овес Соломович! Ми так його любимо! – жіночка знову киває головою. Вона невеличка, худа, засмагла, з грубими, збитими на землі руками.
- А це ви теж з буряків йдете?
- Так. Я раніше бібліотекаркою була. Сиділа, як гриб, у тій бібліотеці. А Овес Соломович сказав, що книги зайві, що там одні питання, а людині потрібні відповіді. Сказав, покинути свої нори та вийти в поля. Я, дурна, спочатку і не хотіла, я ж не звична до роботи на землі була. А потім таки вийшла і так мені добре зробилося, що хоч плач. – і вона дійсно плаче. Сльози швидко ховаються в зморшках на обличчі кольору житнього хлібу.
- А куди оті буряки йдуть, на яких ви працюєте.
- На цукровий завод. Його при бандитах розікрали, а Овес Соломович наказав відбудувати і тепер там цукор роблять.
- І куди дівають?
- Продають.
- А гроші куди?
- На годування трударям і на утримання Храму прояснення.
- А вам грошей не дають? – все цікавиться Жорж.
- А навіщо нам гроші? Від них тільки біда, це Овес Соломович так говорить. Без грошей спокійніше. І навіщо гроші, коли ось ти, ось – небо, а ось – земля. Ну які тут гроші? – жіночка щиро дивується.
- А зараз ви куди?
- На лікування у Храм.
- Лікування?
- Ага. Щось поперек заболів.
- І що в храмі вам зроблять?
- Дадуть любові Овеса Соломовича.
- Кого?
- Овеса Соломовича. Він же нас любить. І та любов виходить з нього хвилями світу і здоров'я. його учні ті хвилі збираються і закатують у банки. Потім, коли у кого заболить душа чи тіло, лікують. Ось у мене спина заболіла, я спитала у старшого брата нашої сотні, що робити і він наказав йти у Храм.
- Ну, успіхів.
Йдуть далі. Пуста вулиця, наче війна. Тільки дерева шумлять.
- Ти диви, ані куриць, ані корова не мекне. – каже оператор. Він сам з села, звик що живність завжди є, а тут наче все живе вивезли.
- О, дитина плаче. Пішли туди! – командує Жорж.
Йдуть до двору, заходять і бачу як там, у споришу, лазять кілька десятків зовсім маленьких дітей. Усім їм не більше трьох років, багато хто ще навіть і на ноги не може зіпнутися. Діти бавляться у тіньочку, а поруч сидить жіночка і чисте картоплю.
- Доброго дня. – каже Жорж. Жіночка підхоплюється, вона перелякалася.
- Доброго дня. Ми з "Життя по-справжньому!", хочемо з вами поговорити про тутешнє щастя. – каже Жорж. Жіночка перелякано дивиться на нього і мовчить. Вона у старому бруднуватому халаті, в її очах блимають якісь божевільні вогники. – Ви мене чуєте? – перепитує Жорж.
- Чує, тільки балакати вона не може. – це каже стара, яка виходить з сараю поруч і тягне цеберко з картоплею.
- А що з нею? – цікавиться Жорж.
- Вона сказала погане про Овеса Соломовича і космос покарав її, випаливши язик по саме коріння. Тепер вона мовчить. – каже стара, ставляє цеберко і сідає чистити картоплю. Жінка бачить це і сама присідає, хоч нервово косить у бік знімальної групи.
- А що це за діти? – міняє тему розмови Жорж.
- Це діти трударів третьої сотні. – каже стара і чиргикає ножем по картоплі.
- А де батьки?
- Батьки насичують космічною енергією на буряках. – каже стара. Жорж придивляється до неї з надією побачити іронію, але вона говорить серйозно.
- Слухайте, шановна, а чому тут ніде не видно скотини. Навіть курей і тих немає. – питає Жорж.
- Овес Соломович сказав, що їсти м'ясо шкідливо. Людині потрібно відразу насищатися тією сонячною енергією, яка збирається в рослинах. Їсти ж м'ясо, то значить залишати себе без небес, так каже Овес Соломович. – стара швидко працює. Бере картоплю, раз-раз і лушпини тільки летять у помийницю.
- То у вас немає свиней?
- Ані свиней, ані корів, ані курей. Овес Соломович говорить, що людям вистачить і енергії з космосу, яку вони збирають на полях. Ну, так як люди ще не звикли, то їм дають куліш щастя.
- Що? – не розуміє Жорж.
- Куліш щастя. Дерть, картопля, олія і цибуля. Куліш щастя отримають всі, хто працює в сотнях трударів. – стара мрійлива посміхається.
- Дітей ви теж їм годуєте?
- Ні, що ви. Діти ж не працюють. То ми годуємо їх картоплею з кропивою. А ще Овес Соломович посилає їм свою додаткову любов, то діти майже не хворіють. Є такі, які не звичні до життя, такі хиріють і зникають, а всі інші живуть. Бачити он які вони.
Жорж дивиться на купу дітей, що лазить у споришу. Вони худі.
- Ребра аж повипиналися. – шепоче оператор.
- Знімай. – ледь рухає губами Жорж.
Видовище те ще. Діти юрмляться, як бджоли у вулику, постійно сновигають по двору. Ось один знайшов якогось жука, що перелетів через паркан. Схопив і з'їв. Інший поповз до загородки при сараї, там ледь усівся на жердину і оправився. Все сам.
- Бачите, які вони в нас самостійні! Це тому, що Овес Соломович їх любить! – каже стара. Її сусідка не дивиться на знімальну групу, а тільки ріже картоплю.
- Я звик, що діти повинні бути з батьками. – каже Жорж.
- Вони і є з батьком, з нашим духовним батьком Овесом Соломовичем. – каже стара і розпливається в щасливій посмішці. Її губи провалюються у пустий рот.
- А що тут було до Овеса Соломовича?
- Тут була темрява і нещастя. Було важко і погано. Чоловіки пили, а жінки мучилися. Нікому нічого не було потрібно і люди не бачила ані неба, ані сонця. Тут була вічна ніч. Хтось ліз у зашморг, хтось за чаркою, тут не можна було знайти жодну щасливу людину. А потім з'явився Овес Соломович і дав нам надію, дав нам щастя, дав світло! – стара кидає ніж і обдерту тільки з одного боку картоплину, падає на коліна і починає вклонятися у бік центру. Вклоняється гарячкувато, ледь не б'ється головою об землю.
- Слава Овесу Соломовичу! Велика Слава Овесу Соломовичу! Нехай буде щасливий Овес Соломович! Ми любимо Овеса Соломовича! – вона шепоче це, пирскає слиною, потім підхоплюється, идається до сусідки. – А ти чого, стерво, сидиш! А ну вклоняйся Овесу Соломовичу! – б'є жінку кулаками, валить на землю, дає стусанів ногами, примушує стати на коліна і вклонятися.
- Ось так, курво! Ось так! Треба було тобі не язик випалити, а голову знести! – кричить стара. Її подруга б'є уклони і щось мугикає. – Дітки, давайте і ви! – кричить стара. І діти вмить розбігаються, шикуються у ряд, становляться на коліна і починають тонкими голосами славити Овеса Соломовича. Хто не може ще розмовляти, просто плаче.
- Охуїти. – чутно голос оператора, який знімає все це.
- Пантагрюелю, ти бачив це? – Жорж сидить в мікроавтобусі. Вони вже перегнали відео на Київ. – Ти бачив це?
- Бачив. Офігітельний сюжет. Ми візьмемо на ньому просто фантастичний рейтинг. Я наказав зробити анонси, щоб розігріти глядачів до дня передачі. Це буде щось! Як ти?
- Та нормально. Як бути з цим Овесом. Він не хоче, щоб я приходив з камерою.
- Іде. Ці провінційні лошки, вони дуже славолюбні. Розкажи йому, що його побачать по телебаченню мільйони і таке інше. Вішай локшину і тисни, не мені тебе вчити. Нам потрібне його інтерв'ю.
- Добре.
Увечері Жорж з оператором йдуть до колишнього палацу культури, який тепер зветься Храмом просвітлення. Бачать, що пам’ятник Овесу Соломовичу хтось прикрасив квітами. Заради столичних гостей чи тут так завжди? Піднімаються широкими сходами до дверей. Вони зачинені. Жорж стукає. До нього виходять двоє чоловіків. Вони у чорній тісній формі, з фігурами атлетів, звисока дивляться на Жоржа. Йому смішно від пихи цих биків.
- Я прийшов до Овеса Соломовича.
- Проходь.
Жорж робить крок у двері, атлети сходяться за ним чорною стіною і не пропускають оператора.
- Що таке, хлопці?
- Вас чекають одного.
- Славко, зачекай, я скоро прийду. – каже Жорж. По досвіду знає, що не треба сперечатися з шістками, справу треба вирішувати з королями. Заходить в середину. У палаці пахне східними ароматами, електрики немає, кой-де мигкотять тоненькі свічки. Жорж кривиться, бо з таким освітленням важко буде зробити якісне відео, а він звик робити справу сумлінно. Крокує у напівтемряві.
- Вам сюди. – це її голос, Жорж ледь не підстрибує на місці. В нього багато разів стріляли, кілька разів ранили, він бачив і Крим і Рим, то якого ж біса чийсь голос діє на нього, як постріл? Риторичне питання, Жорж йде на голос, ще не бачить жінку, але вже відчуває її запах, розуміє, що втрачає контроль, він, залізний Жорж Бураченко, він розпливається розтопленим маслом по сковороді її присутності. Стискає кулаки, скрегоче зубами, він має бути сильним. Згадує свою біляву принцесу, бути вірним якій назавжди присягнувся. – Слідуй за мною. – каже вона. Це мусив бути останній, вирішальний удар, після якого Жорж мав стати її рабом, безсловесною істотою, яка б виконувала будь-яку її волю! Але він був сильний, він переборов її морок і посміхнувся, як посміхається людина, коли відчуває, що починає одужувати.
(Далі буде).
