Засніжені повіки тремтіли в надії, що ти поглянеш в останнє…і я зможу спинити час. Час в якому я кохатиму тебе до безтями. Мить яка була тільки в нас і для нас. Мить нашого квіткового кохання.
Чому квіти завжди в’януть коли їх зриваєш?.. Чому з кожним приходом зими я відчуваю порожнечу?.. І тільки весняне сонце дає мені надію на те, що все це скоро закінчиться…
Абсурдно, так абсурдно думати, що я зможу жити без тебе, тому що тебе давно нема. Ти скажеш, що квітки не здатні відчувати, що їх тримають тільки для краси. Якби ж ти знав, як ждуть вони весни і як не хочуть в самоті вмирати. Не спи… мої думки нагі та босі… ідуть по тій землі, де ми колись самі були квітками.
Але тепер лиш мої сльози, врятують їх від нападу зими …
