1.
Я ішла по степу, і було мене троє. Розуміючи, що це абсурд, я також розуміла, що сплю, тож і не дивувалася.
Першого «мене» звали Мудрий, і був він високий та худий, що з теперішніми канонами моди рідко де таких зустрінеш. Що ж до мудрості його… Хм…
Друга «я» називала себе Каноною, але тільки тому, що ім’я Мудрий уже було зайняте. І була вона у всіх висловлюваннях категорична, а ще середнього зросту і …
Імені третього «себе» я так і не дізналася, бо він весь час мовчав та поправляв свою лису-прелису зачіску.
І було це давно. Так давно, що навіть зорі не пам’ятали того часу. Місяця не було, і земля ще тільки народилася. І була вона тоді ще плоска. Як млинець. І маленька: сім разів сонце має зійти над головою, і йти все так потрібно, щоб вранішнє сонце за спиною тримати, і тоді лише дойдеш до другого краю.
Ішли по степу дикому три воїни хоробрих, і провадили вони розмову.
- Давай не будемо вести на гільйотину чужих богів? – розбурхано провів рукою перший, окреслюючи в повітрі коло, наче те мало зобразити гільйотину.
- Давай. Але, яких богів? Ти про що? – махнув рукою другий, закреслюючи уявну гільйотину. – Я просто кажу, що ненавиджу рок. Ну, тупа це музика, який кайф від неї?
Перший тільки зітхнув, і запала довга мовчанка, бо ніхто не знаходив жодної причини, щоб продовжити розмову.
2.
Давно забутими дорогами ішли Сміливий, Мудрий і Круглий назустріч небезпекам невідомим, землям незвіданим. І говорили два мандрівники між собою, щоби заглушити тишину.
- Знаєш, я ненавиджу рок.
- Чому? – спитав Мудрий.
- Потому шо так. Він якийсь тупий. Ненавиджу людей, які можуть і люблять слухати ету муть, – і вся неприязнь Сміливого відбилася на його обличчі.
- Добре, рок ти не любиш. Розумію: у кожного свої смаки. Але ж, поясни мені, люди тут до чого? – Намагався зрозуміти Сміливого Мудрий. – Ти ж не можеш судити людей лише по тому, яку музику вони слухають.
- Нєа, можу! – Сміливий голосно харкнув і плюнув, тим самим знов підтверджуючи своє відношення до таких людей. – Бо рок можуть слухати тільки... еее… ну, еті, як їх?..
- Недоумки? – підказав слово Сміливий, хоч від того він сам собі став гидким.
Круглий мовчав, мовби й не мав чого сказати.
- Ну, хай буде «недоумки», але знай, шо ето слішком м’яко сказано. А от реп… – тут Сміливий звів очі до неба, – вот ето музика!
- Але ж... Різним людям різна музика подобається. Кожному своя!..
- І вони поклоняються своєму тупому року, як богу! – немовби захоплюючись власними розумними словами сказав Сміливий.
- Давай не будемо вести на гільйотину чужих богів?
