- Кретин! Дурень! – обсипав Сашко його образами. Лера майже не чув, він поклав обважніле чоло на руки. Дві непочаті росисті пляшки бовваніли перед ним, як кеглі, а голова була важкою кулею, яка валилася кудись вниз.
Потім Сашко зник і повернувся не сам. Постать сіла за стіл, по ліву руку від Лери. Лера підвів голову і глянув на неї, моментально відчувши щось подібне до ударної хвилі. Вона йшла з очей, які втупилися в нього зверху вниз зі зневагою, що поєднувалася зі сміхом.
Постать без імені подала йому руку і вчепилася в його пальці, мов кліщами. Лера прояснів, з чола відступилася хмара. Чорне волосся, зелені ударні очі. Грубо витесані риси обличчя, більшого, ніж здавалось би.
- Яка міцна рука, – тихо сказав він, розпрямляючи пальці.
- Вибач, – відповіла вона з притиском і без жодного виразу. – Що робите, сваритесь? Хто такі?
Лера, мало дослухаючись до розмови, стуманіло дивився, як вона діловито розпитує про щось Сашка. Все якого дивовижно потратило значення. Пляшки з пивом стікали росою на круглий пластиковий стіл. Він безпорадно дивився в небо, всипане зорями, і старався щось запитати, але не міг, бо в голові було таке відчуття, ніби туди зсипали камаз каменю, важкого каменю, яким придавило слова. То було щось важливе, що він хотів запитати, але дуже глибоко. Він ловив на собі сердиті погляди Сашка, але в порівнянні з очима зліва то було світло маленьких ліхтариків. Лера слухав краєм вуха, як Сашко розказує про їх давню дружбу, ще зі школи. Перед очима невиразно проходили історії, в які він вляпувався і виходив з них при Сашковій допомозі. Все невиразно. Він шкодував, що сьогодні так напився, але не міг нічого сказати, тому говорив тільки винуватою усмішкою.
Тут Сашко знову когось підловив – чи то… справді до цього тут хтось сидів із ними, ледве згадав Лера – хто? – несуттєво. Сашко підвівся з-за столу й відійшов із якимись людьми. Та відразу звернула погляд на нього. Щось сказала, дуже тихо, він не почув, але відразу струсив із себе отупіння.
- Ну, і на що ти подібне? – продовжував її гортанний голос. – Ганчірка! Тебе б узяти відпарити кравецькою лінійкою, щоб тиждень відлежувався, а потім підшити, дурню ти небесний. Так упасти лицем у болото, для цього треба зовсім не мати сили волі. Ну чого ти сидиш і прешся? Смішно тобі? Та тут плакати треба!
Але він відчув, що вона на нього не сердиться, а так тільки витикає з почуття азарту, бавиться з ним, і, приглянувшись, побачив бісика в ударних очах, які могли, здавалося, живцем вдавити в крісло.
Його винувата усмішка поширшала, він раптом невідомо чому засміявся наголос, усе голосніше, й обняв сторопілого Сашка, який вернувся й сидів уже поруч, і, уткнувшись йому в плече, сміявся і не міг зупинитися.
- Та заткайся вже! – осадив його вигук. – А то я вслід за тобою почну реготати.
- Краще скажи щось по-іспанськи, – попросив Сашко, – ти ж недавно вернувся.
Здається, його знову наймали в блазні. Говорити мовою, яка в’їлася йому в печінки за чотири роки заробітків, було без сенсу й без потреби. Проте Лера піддався раптовому нападові красномовства, ніби розділившись на дві половини. Він ніби збоку чув власний голос, який говорив упевнено й гаряче про все, що було важливо. Це була якась абсолютно ідіотична промова про фатум, щастя, подив, радість, подяку вищим силам і тому подібні дурниці. Постать із зеленими очима слухала неуважно, розглядаючи його, і сказала:
- Ага, ага. Нічого не розумію. А перекладеш?
Лера гарячково почав шукати свій мобільний. Він довго не знаходився ні в якій кишені, і дурна техніка знову підвела, коли почав натискати кнопки, в розгубленні майже всі підряд. Ніяк не міг розблокувати клавіші і влізти в телефонну книгу.
Тим часом вона встала з-за столу.
- Мені пора.
Перш ніж він встиг оговтатись, її не стало, тільки постать у чорній куртці швидко відходила вдаль.
- Ну що, збирайся, і ми підемо, – сказав Сашко, – я відвезу тебе додому.
Вже у машині Лера сказав:
- Саш, дай мені її номер телефону.
- Я не брав, – відповів Сашко, заводячи мотор.
- Як не брав?! – пойняло Леру жахом. – Я ж бачив!
- Та ти здурів? – уже всерйоз рознервувався Сашко. – Я не брав ніякого номера!
Лера майже на дотик відчув, як навколо валиться світ. Хвилина безмежної темряви. Невже ніде, ніколи. Момент. Потім намалювалася Сашкова спина, тьмяне світло в салоні. За вікном вибухали голі віти дерев. Світ валився, все йшло на безвість, до дідька, і його повернення сюди, і його попередні сорок років.
- Свиня ти! – Він став деревом і вибухнув так само, криком. – Як ти міг?..
- Лерка, заспокойся! – закричав у відповідь виведений із себе Сашко. – Я завжди знав, що ти старий дурень, але не думав, що аж такий. Чого ти звар’ював? У тебе вдома жінка, діти, а тобі чорт знає що в голові. Пити менше треба!
Лері стало від цього спокійно, ніби його взяли за плечі й струснули і повернули в реальність. Тільки бажання плакати міцно стисло його в лещата, придавивши на задньому сидінні. І воно взяло його до себе. За вікном пропливали будинки. Вони відходили назад і верталися вже не такими. Ніде, ніколи. Ридання поволі відпускали його плечі.
