Цікаво, що коли росте людина, її потреби, її бажання, разом з цим росте все інше, що оточує людину. Якщо не росте, то змінюється точно. Змінюється аж до смерті, можливо навіть після смерті.
Коли я був маленьким. Дуже маленьким. На стільки маленьким, що сам цього не пам’ятаю, але можу проводити паралелі з іншими дуже маленькими людьми. Мене якось карали за мої пустощі, за те, що я був капризним, можливо за те, що я не хотів відучуватися від соски, можливо за те, що я пісявся в штани, або рвав батькові журнали і книжки, обмальовував мамині конспекти. Якщо не карали, то сварили точно. Сварили приблизно таким чином: випрямлювали вказівний палець і махали ним вгору-вниз, казали при цьому «ну-ну», або «нізя», можливо, навіть, «фу». Мені було пофіг, але я якось там слухався. Думаю слухався.
Коли мені було роки три, можливо п’ять, мене теж сварили. Сварили за інші вчинки. Наприклад за те, що я щось там не зробив, або навпаки зробив щось, що не можна робити. Мене сварили по-іншому. Постійно погрожували поставити в куток. Я цього страшенно боявся. Робив все можливе щоб в куток мене не поставили. І мене ніколи не ставили. І ніколи не били. Хіба що дідусь покійний. Він робив суворий вигляд, діставав мухобійку, махав мені нею по м’якому місцю, ставив в куток. Я дуже плакав, але не від болю, бо ж боляче мені не було абсолютно. І не ображався, бо, мабуть, я був винним, раз мене сварили. Мене лякала сама атмосфера сварки. Оскільки я людина не конфліктна, то сварок я взагалі не любив і не люблю. Але сам процес того, що дідусь робитиме вигляд того, що він мене виховує мухобійкою і поставить в куток мене лякав. Боляче, повторюю, не було. Значно болючіше було тим мухам, які випробували на собі мухобійку ще до мене.
У класі шостому-сьомому мої вчинки, ті, за які мене могли і мали право карати батьки, ставали безглуздішими і страшнішими. Відповідно, покарання теж ставали страшнішими. Наприклад, мені могли заборонити на один вечір вмикати приставку денді, або на два дні забороняли виходити ввечері гуляти. Причому, я не знав, що страшніше, те, що я не побачу ввечері Чіпа з Дейлом на тєліку, чи те, що я не побачу друзів. А карати так мене могли за те, що я пізно приходив додому не попередивши, або за те, що я не дотримувався педантичності і запізнювався без причини кудись, де ми домовилися зустрітися. Я міг просто забути, але з тих пір я досить пунктуальний, і якщо я щось обіцяю, а тим більше це прив’язано до часових рамок, я обов’язково це зроблю.
Що найцікавіше, в родині, де в мене всі педагоги, мене ніколи не карали за те, що я приносив двійки і за т, що я приходив іноді п’яний у старших класах.
Зараз змінилося все. Батьки мене не карають. Якщо вони, бо хтось з дорогих серцю людей ображається на мене – то не сварить мене, а просто може не розмовляти зі мною, подекуди навіть плакати через мене. Це страшніше ніж мухобійка, куток, Чіп і Дейл. Рідні мене не сварять.
Натомість є робота і життя.
Якби я мав авто і права, то коли б порушив правила, міліція не робила б мені пальцем «ну-ну», не била б мухобійкою і не ставила в куток. Все впирається в гроші.
На роботі ситуація аналогічна. Ніхто не сварить, але все впирається в гроші.
Зараз я іноді можу когось сварити трошки, в майбутньому я теж буду когось сварити. Ніколи не битиму, не кричатиму за двійки. Точно виховаю пунктуальність і, можливо, лякатиму тим, що поставлю в куток…
