Ім’я, яке назавжди ввійшло в нашу історію, ім’я, яке лунає кожного дня серед тих, хто хоче нажитися та прославитись сенсаційними темами, ім’я, якого до піар-кампанії ніхто не знав… Та ні, взагалі не підозрював про його існування!
Так, я готовий повторити ще раз: до піар-кампанії! А як ще можна назвати ту ситуацію, яка склалась при розслідуванні цієї справи. І не лише при розслідуванні. Зовсім недоречним, на мою думку, є використання імені Гонгадзе для піару, прямого піару правлячої сьогодні хунти Саакашвілі в Грузії (звідки й «прийшов» до нас журналіст).
Гроші, державні звання, тіло без голови, - це далеко не весь перелік тої «спадщини», яку залишив нам по собі «відомий» журналіст.
Ім’я Георгія підносять до рангу святих, його величають національним героєм, називають на честь журналіста вулиці й проводять конкурси на проекти пам’ятника…За ЩО?!
Що ця людина зробила настільки героїчного та сподвижницького, щоб співати їй оди та хвалебні статті?!
Хочу зацитувати уривок зі статті, яку нещодавно читав в інтернеті:«І ніби вже все ясно, ніби є злочинці, які сидять, ніби є хронологія подій, ніби справедливість... Проте в цій справедливості ще надто багато білих плям. Зокрема, досі не знайдено голови Таращанського тіла, яке, на думку слідчих, належить Георгію. Досі не названі мотиви вбивць, а точніше, не названі імена замовників, у наявності яких сьогодні вже ніхто не сумнівається. І... досі не хочеться вірити, до кінця, що його вже немає, що таки вбили, за правду.»
Отже, тіло знайдено, і про це знає кожен, хто хоч раз цікавився ходом розслідування. Та це ще не все. Знову ж-таки, цитую: «Нещодавно отримала від Президента Віктора Ющенка листа. Там сказано, що згідно з закордонними експертизами, ці кості належать моєму синові. Їх така відповідь влаштовує, а мене вона не влаштовує», – підсумувала Леся Гонгадзе».
Пробачте, як так?!
Наскільки мені відомо, сучасна судово-медична експертиза досягла такого розвитку, щоб безпомилково визначити те, кому належить тіло. Та ще й іноземна! Я не говорю про вітчизняні лабораторії та експертів, кожен з яких може отримати за «правдивий» аналіз (за який заздалегідь визначено ціну, - ціну правди), за фальсифікацію даних великі хабарі й залишитись задоволеними. Якщо теоретично нейтральна сторона доводить правоту думки про належність Таращанського тіла Георгію, чому ми не можемо сприйняти це як аксіому?!
Тому слова матері Георгія Гонгадзе про те, що «я свого сина мертвого не бачила», наводять на одну думку: думку про «піар-кампанію» журналіста! Чесно кажучи, я б аніскілечки не здивувався, якби завтра сталось «диво» і «знайшли» б живого Гонгадзе!
Адже заяви про те, що «я хочу побачити свого сина, хоч мертвого», про те, що мати «проти піднесення свого сина на ранг святих» ( і це при тій ситуації, коли вона спонукає писати лише про сина!), протести проти встановлення в столиці пам’ятника можуть свідчити лише про одне: мати знає набагато більше, ніж говорить…
Хочу привселюдно дати відповідь на ту репліку, яку, знову ж-таки, прочитав зовсім недавно, і, чесно кажучи, якою я глибоко обурений: «І в ситуації, що склалася, саме ми, український народ, виглядаємо чи не найостаннішими покидьками. Адже за нас постраджав Георгій, не за себе. І народився він не тут, в Україні, а в далекій Грузії, по відношенню якої ще нещодавно доволі двозначно повівся все той же ж український народ».
Хай як аморально і неправильно, навіть дико це прозвучить, але я хочу спитати у вас (дійсно, самому цікаво): хто може показати мені приклади боротьби, ці скандальні, кримінальні, «викриваючі» владу, статті чи журналістські розслідування, публічні виступи?! Ні, я не кажу про ті замітки Георгія, та «статейки», яких на сьогоднішній день начитався сповна. Може, тоді я почну відчувати себе покидьком, ідіотом, який сліпо не шанує пам’ять героя ( а й справді героя, - адже Георгію Гонгадзе присвоєно звання Героя України – посмертно)?
Чи вже тому герой, що помер?! Та й сам факт цієї загадкової смерті настільки суперечливий, що його можна поставити на один рівень з проблемою героїзму чи зради ОУН-УПА…
А от що каже людина досвідчена, і не тільки він це каже про справу Гонгадзе: «Бывший председатель Службы безопасности Украины Леонид Деркач на днях презентовал свою книгу, под названием "…О чем могу рассказать"...."по-прежнему считаю, что "кассетный скандал", как и убийство журналиста, были звеньями тщательно спланированной спецоперации, направленной на дискредитацию Украины и ее политического руководства...".
Кожна людина вправі вільно висловлювати свої думки. Та ця стаття – не «висловлення» думки, а відповідь. Відповідь тим, хто закликає шанувати й поклонятися. Поклонятися Гонгадзе…
Кожного року помирають сотні журналістів. Помирають за слова правди…
Але чому розпіарили саме цю людину?!
Я ще раз запитую: хто пояснить мені, за що цінувати Гонгадзе? Тільки не треба високого дзвону, - ми не в церкві…
