Ми домовилися зустрітись на площі Лева Толстого, під будинком із червоної цегли, над яким височіє циферблат. Був день мого народження. Вона сказала, що хоче дещо мені подарувати і для цього ми мусимо зустрітися саме тут.
Надворі вже пахло весною, але було ще вогко і незатишно. Я підняв комір пальта і переминався з ноги на ногу. З рота підіймались клубочки пари. Я чекав на дівчину, ту єдину, чиї постійні запізнення мене анітрохи не дратували. І вона прийшла, вискочила з переходу метро, роззираючись, виглядаючи мене. Виглядаючи мене – як чудово звучить! Взяла за руку.
– Ходімо, нам трохи далі, – сказала.
Ми пішли вулицею Пушкінською, тримаючись за руки, розмовляючи про всілякі дрібниці... Що може бути краще?
– Отут, – говорив я, – зліва просто у цьому під’їзді є видавництво „Либідь”. Непогані книжки, якщо не рахувати підручників...
Засміялися.
– Вгадай, що я тобі подарую? – запитала несподівано.
– А хіба ще не подарувала? – відказав я, але подумки вже почав перебирати варіанти. – Мабуть, книгу.
– Тепло.
– Дві книги?
– Тепліше...
– Три?!
Знову розсміялися.
– А це вже холодно...
– Тут була книгарня видавців колись, – показав рукою направо.
Вирішив не гадати, а просто підождати трохи, доки все з’ясується.
– А де вона зараз?
– Переїхала, трохи далі вулицею, я ще там не був. А якщо повернути направо – буде книгарня „Сяйво”. Зліва по паралельній вулиці – видавництво „Наукова Думка”. Там далі – „Знання”...
– Я знаю, – сказала вона.
– Ага, – кивнув, – просто мені приємно перелічувати ці назви.
Якийсь час ми ішли мовчки. Перетнули вулицю Хмельницького а я продовжував гадати, куди ж ми прямуємо.
– А тут... – почав було я.
– „Книгоїд”, – засміялася вона.
Я теж засміявся, але й цю книгарню ми теж проминули, як і попередні.
– Е-е-е, слухай, – зніяковіла раптом вона.
– Що таке?
– Можна, я тобі очі зав’яжу, щоб вийшов сюрприз? – несміливо спитала.
Нічогеньке буде видовище, подумалось мені. Глянув на неї й зрозумів, що заради цих очей – зроблю що завгодно.
– Ти краще просто зніми мені окуляри, я однак нічого не побачу.
– Чудово! – зраділа вона, а тоді стала навшпиньки і зняла мені окуляри.
Світ поплив, злилися в одну пляму вікна будинків, небо поповзло на асфальт. Її обличчя стало світлою плямкою з трьома цяточками. Дві з них – то очі, третя – губки. Здається, вона загорнула мої окуляри в хустинку і поклала до кишеньки. Я міцніше вхопився за її руку і вона повела мене кудись порожнім тротуаром. Від чогось стало сумно, з неба замрячило.
– Далеко ще нам?
– Трішечки... Ти стомився?
– Ні. Мені добре.
За хвилину ми зупинилися.
– Тут сходи, – попередила вона і перша увійшла у якийсь темний прочіл.
Я примружився, намагаючись прочитати вивіску, але букви пливли перед очима, а вона наполегливо тягла мене вниз, тож я покинув марні спроби і ступив на першу сходинку. Сходи двічі крутнули й вивели нас до напівтемного приміщення, у носа вдарив кислуватий дух.
– Це що, якась кав’ярня?
Мабуть, я не зміг приховати розчарування, але що вдієш – я дійсно був розчарований.
– Ще трохи, – прошепотіла.
Ми увійшли у якісь двері й зупинилися. Вона вдягнула мені окуляри, тицьнувши при цьому у вухо дужкою. Я роззирнувся.
Ми стояли у невеликій кімнаті з високою стелею. Усі стіни були заставлені книжками. Чотири височезні стіни книжкових полиць оточили нас, за столиком посеред кімнати посміхалась нам назустріч миловида продавщиня. Для начала регистрации на Favbet.ru вам необходимо пройти простую процедуру заполнения формы Фавбет регистрация
– Де це ми?
– У букіністичній книгарні „Купідон”, – гордо виголосила вона.
Поруч, не відпускаючи мою руку, заливалась дзвінким сміхом моя кохана.
– Ніколи тут не був. Навіть не знав про таку, – промовив я до неї.
– Авжеж не був! – радісно погодилась. – Ти ж не любиш кав’ярень! Я знала, що ти здивуєшся! Оце й є мій подаруночок.
Вона знову стала навшпиньки і прошепотіла мені на вухо:
– З днем Народження, любий.
