Як недобре, як не в лад... Що – що коїться?
Я розплющила очі. Наді мною була гладенька стеля з зеленкуватим відтінком, пофарбована емаллю. Ні, у мене вдома немає такої стелі! Де я?
Настя спробувала повернути свою голову, проте в неї нічого не вийшло, її борода була чимось стиснена, тому вона могла лише кліпати очима. Спереду було вікно, як можна судити по освітленню. По бокам - шершаві стіни. Під головою не було подушки, і, здається, від незвички кров затекла в голову, трохи давила на череп. Незручно. В повітрі відчувався який дивний запах, Настя подібного запаху раніше не чула. Він схожий на медикаменти змішані з якимсь керосином, проте все одно не те.
Я зовсім не пам’ятаю, як потрапила сюди. Що сталося? Десь була, і потім щось сталося... де була? Я спробувала підвестися. Права рука здалася важчою, аніж зазвичай. І взагалі тіло все якось рухалося трохи не так, як раніше, якось тугіше, проте рухалося.Справді, вся права рука та обидві ноги по коліно були наче заковані в якесь залізо... що це? Протези? Мені врешті вдалося сісти на ліжко... кушетку. Тоненький матрац на кушетці. Ще щось на моїх грудях. Так точно, там є щось... теж залізне? Ой, мамо! Це що ж таке... і де була вчора? Де? Події якось туго згадувалися,... чи голова думати не хотіла... Втім я піднялася на ноги. Здається стояти в такому доволі не звичному взутті ніби зручніше.
Навколо, у кімнаті лежали дивні речі, що й описати їх важко. Не зрозумілі. Прибори якісь... інструменти... що ж тут коїлося? І мої ноги. А де батько?
Я зробила кілька кроків, наче вже легше стало... дивно, ті залізяки повинні бути важчими, аніж здаються, рухатися з ними виявилося легше. Вони наче слухалися мого тіла заздалегідь, аніж я подумаю. Так, наче то і є моє тіло. Це протези. Ні, я припускала що можу стати в таких обставинах інвалідом або гірше того. Та це ж не протези... не варто себе обманювати. Протези на перший погляд не відрізнити від тіла, а тут таке велике залізяччя.
Дивно, я гадала що в таких ситуаціях люди лякаються і місця собі не знаходять. А я спокійніша за шматок дерева, ... наче.
Що кої... Двері відчинилися, якась жінка вбігла в кімнату, в білому халаті. Знайома, наче.
- Хо, то ми вже встали! – підійшла вона до мене і стала мене якось розглядати.
- А, а...
- Бачу ти не розумієш що сталося.
- Це протези? Мене поранило?
- Авжеж. Ти навіть зовсім нічого не помітила, - жінка чомусь усміхалася, дуже знайома усмішка...,- якби не Маріо, тебе-б уже похоронили, дівчинко.
- Я не дівчинка! Хай мені ще років двадцять і виглядаю я...
- Ти маєш дякувати Маріо, і нам. Що-ж, у тебе тепер виходу ніякого не має.
- Що сталося з моїми подругами? Іншими людьми?
- Нічого особливого, з ними все гаразд.
- Де вони?
- Там де й повинні бути. А тепер годі теревенити, до справи.
- Здається, я вас, вчора? на площі бачила?
- Поза-позавчора.
Я розгубилася... така кошмарна ситуація. Це сон? Якби це був сон...
- Ти, бачу, хочеш трохи пройтися. Йди, лише далеко не заходь.
Я попленталася до виходу, так захотілося залишитися одній, без компанії цієї істоти в халаті. Втім зупинилася у дверях.
- Там, в сусідній кімнаті є дзеркало, можеш глянути на себе.
Це мені не сподобалося. Зжавши зуби, я відчинила двері. На ходу жінка, наче сама до себе:
- Як добре, що я вколола тобі заспокійливе, а то такий шок! – знову доволі радісним голосом.
Я стиснула зуби ще сильніше, зачинила за собою двері. Ну хіба так можна відноситися до людини, з якою сталося нещастя? Людство, звісно, й так докотилося до повного безглуздя, але щоб настільки. Ні, ну це все ненормально. Це сон?
Мої очі одразу побачили дзеркало, проте я й не намагалася в нього дивитися, наче щось відштовхувало. Нічого, все гаразд. Невдовзі приїде мій батько і покладе кінець цьому безглуздю, або мати невдовзі явиться сюди, якщо вона знає де я. Те, що навколо мене, ці всі кімнати зовсім не хвилювали. Це не лікарня. Я розплющила очі.
Настя не могла ніяк додуматися до чогось конкретного, побачивши своє відображення в дзеркалі. Все було не так, зовсім не так... вона не хотіла бачити правду.
Двері відчинилися, Настя рвучко обернулася.
- Все гаразд?
Волосся на голові встало дибом. Ніздрі розширилися, стало важче дихати... злістю закипало серце.
Я вибігла з цієї кімнати в коридор, що було далі – все наче попливло. Щось зашкалювало... злість швидко зникла, перевтілившись в щемучу безвихідність, що важко було щось зрозуміти... розібрати...
* * *
Нарешті Настя прийшла сама в себе. Голова гуділа.
Вона стояла в якійсь кинутій будівлі, наче... Дверей не було, вікон також. Хоч підлога ціла та виметена. У вікна видно величезні машини, такі як на будівництві, інші будівлі.
Серце чомусь стало хвилюватися. Ні, воно й до цього хвилювалося, проте не так. Щось було не так. Протези вже не так відчувалися, як раніше. Здається, я починала засинати, якось незвичайно дивно як за звичай.
Світло з вікон полетіло у вирій.
3. Примушення
- Прокидайся вже! Ну давай, моя люба!
- Що-що? – спросоння спитала Настя, відкриваючи очі.
- В тебе закінчилося живлення. Вставай!
Настя послухалася, піднялася з кушетки. І глянувши на жінку в білому халаті, її серце закипіло злістю.
- Яке ви мали право зі мною таке робити?
- Заспокойся, - зовсім лагідним голосом відповіла та, щось налагоджуючи у Настіному механізмі, - ти ж прекрасно розумієш, що стала інвалідом на все життя.
- Нічого не розумію. Я – не інвалід. У мене нічого не болить, досить вам вже з мене знущатися.
- А ось цього, - жінка змінилася різко на обличчі, скривилася, - казати ти не маєш права. Обирай! Що тобі краще – бути шматком м’яса, чи тим ким ти є зараз.
Настя замовчала, вона вже не знала, що далі відповісти, проте трохи помовчавши, вона випалила:
- Я не відчуваю, щоб у мене щось боліло, моє тіло ціле.
- Атож! – в очах жінки можна було побачити іскри злості. - Ти ж не бачиш що твориться всередині тебе завдяки цьому скафандру.
- Я хоч зможу його зняти?
- Сама - ні. Втім, це й зовсім не потрібно. Ти сама, зрештою, винна в тому що око Кейнса впало саме на тебе. Твоя любов до роботів, - усміхнулася, - хе...
- Та звідки ви знаєте?
- А то, хіба це не елементарно!
- Що? Пустіть мене!
- Як я тебе пущу, коли батарея ще не заряджена?
- Пустіть!
- Іди.
„Ще добре що це залізяччя зібране не повністю, я ненавиджу своє становище,” – думала Настя, йдучи геть з лабораторії. Вона не бігла, йшла швидким кроком, аби не викликати до себе якоїсь особливої уваги.
Вона зараз не думала про те, що не зможе втекти на справді, що навіть якщо це їй вдасться, то не зможе жити так.
Люди постійно оберталися і все розглядали Настю. А вона нарешті зрозуміла, що нікуди подітися не зможе. Ця частина поселення була їй зовсім не відома, без грошей її не візьмуть до маршрутки. Людські погляди почали її зачіпати, і вона вирішила сховатися від них. Проте скрізь ходили люди.
Побачивши якусь будівлю схожу на мерію, дівчина загналася туди.
* * *
Настя знову прокинулася в лабораторії, стоячки. Вона розуміла, що погано заряджені батареї не витримали більше години і через це заснула прямо в мерії, чи як його. Та жінка стояла поряд і щось крутила в руках. Вечоріло. В приміщенні розливалося жовте світло.
Мабуть жінка не помітила, що підопічна вже прокинулася. Настя не могла поворухнутися, ця машина наче заклякла разом з її тілом.
