Пам’ятаю, в дитинстві бабуся часто ганяла мене лозиною, коли заставала за опрацюванням книг Борхеса. Я залишала помітки на берегах і особливо любила робити це різнокольоровими олівцями. Зазвичай помітки до двадцятої сторінки робилися червоним, із двадцятої по п’ятдесяту – синім, а після п’ятдесятої – зеленим або жовтогарячим.
– Дитино, не можна обмальовувати книги, – сварила мене бабуся.
– Я не обмальовую, а опрацьовую. Це ти обмальовуєш, я сама бачила, – ображалася я.
– Те, що я роблю, називається редагуванням.
І бабуся пояснила, що таке редагування. Це видалося мені доволі нудним і я полізла на піч – там було набагато цікавіше: гарбузове й соняшникове насіння, солодкі сухарики в мисці, велика картата хустка і головне – яскрава квітчаста штора, за якою можна було сховатися і гратися «в замок».
– Ану подай мені велику гусячу пір’їну – вона там, на комині. – Гукала бабуся.
Довелося вибиратися із замку й нести пір’їну. Пір’їна була потрібна для того, аби змащувати збитим жовтком пиріжки. У бабусі це виходило так хвацько: кваць-кваць, і пиріжки вже виблискують золотавим та ховаються в піч.
– Так, добре, а тепер принеси мені з комори чорнило – воно в зеленому горнятку. – І я несла чорнило.
Бабуся мила велику гусячу пір’їну, і вона перетворювалося на писарське перо. Потім ретельно витирала руки і сідала редагувати, тобто обмальовувати.
Я поверталася до свого замку.
– Ба! – Якось спитала я. – А як ти познайомилася з Борхесом? Я знаю, що це він надсилає тобі такі довжелезні листи, над якими ти засиджуєшся до ранку.
– Це його рукописи. – І бабуся пояснила, що таке рукописи. – А познайомилася я з Борхесом уві сні... Так от, якось увечері я сиділа в котрійсь із лісабонських пивниць і думала про те, коли краще вирушати до Аргентини. Тут до мене підсів якийсь молодик – доволі приємний на вигляд – і отак із ходу запитав, що я думаю про Аристотелеву печеру. Я сказала, що не можу відповідати на таке серйозне запитання людині, імені якої не знаю. Так ми й познайомилися...
Потім ми довго говорили про виховну роль літератури, аж раптом до пивниці увірвалася банда портових зарізяк, і мені довелося полишити Аристотеля разом із літературою й боронитися. Добре, що в потаємній кишені спідниці я завжди носила пістоля – тож за кілька хвилин із бандюками було скінчено. Я відсапалася і нарешті звернула увагу на те, що Борхес сидить у цілковитій бездіяльності.
– Ви ж мужчина, а я безборонна жінка! – Докоряла я йому. – Чому не стали на мій захист?
– О прекрасна і смілива Липо (а саме так звали мою бабусю), ви не дали мені жодної нагоди проявити свою мужність! Адже найвлучніша зброя – це слово. Та хіба в цій стірлянині його би хтось почув?!
Я вже почала ображатися, як Борхес запитав: – То ви вже вирішили, коли вирушати до Аргентини? Саме сьогодні в ті краї відпливає корабель. Може, подамося разом?
І я погодилася...
– Ба, а що було далі?
– А що було далі – розповім якось іншим разом. Головне – не забувай уві сні питати ймення незнайомців – хто зна, яке продовження матиме твій сон...
