От скоро прийде додому тато. Буде дуже повільно перевдягатися у щось домашнє, а потім зайде і скаже, як завжди: “Ну що?”. А я, напевно, буду слухати Саті. У мене Саті асоціюється з холодом. Тобто його музика тепла й ніжна далі нікуди, але здається, що писали її десь в Антарктиді. Дуже холодно було людині, яка її писала. А мені зовсім не холодно. Я, здається, давно вже втратив чутливість. Я кажу собі: “Рано ти, Максе, втратив чутливість, рано ти отупів, рано ти замерз”. Намагаюсь якось загострювати увагу, концентруватися, налаштовувати себе на правильний лад. Щоб дивитись і бачити, слухати й чути… Але чим далі, тим гірше виходить. У мене почалися великі нелади зі словами. Будь-яке їхнє поєднання здається мені штучним. Через це я майже нічого не пишу. Я втрачаю віру в мислення. Воно здається мені пустою забавкою, нічим не кращою за гру в пінг-понг. Гіршою. Через це я майже ні про що не думаю. Я було подався в звуки. Почав учити музичну гармонію. Не знаю. Всі захоплюються цифровою фотографією, кожен другий грає на гітарі, кожен п’ятий знімає кіно, кожен десятий щось собі думає. Не знаю.
Я, здавалось мені, вже остаточно втратив цікавість до філософії. А як її не втратити? За чотири роки навчання було не більше десяти гарних лекцій з філософії. Бували хороші лекції Тихолаза, Кебуладзе, Козловського. Але це тільки рідкісні випадковості. А як не втратити віру в філософію після таких придурків як Аристотель чи Августин? І вони ще вважаються класиками. А насправді це типове пустослівство, софістика. Якщо назвати найвидатніших софістів, то це Сократ, Платон, Аристотель, Августин, Декарт. Як по мені, то вся “Метафізика” Аристотеля не варта одного Гераклітового афоризму, а всі діалоги Платона не варті одного вірша Парменіда. Але людство вибрало собі саме цих двох стовпів. Цих двох дубових стовпів. На дубових стовпах легше будувати царство цивілізації.
Вже два тижні я буваю “В Контакті”. Сьогодні нарешті мені це все набридло. У мене вже 43 друга, а є такі друзі, в яких 300-400 друзів. І от вони долучають мене до своїх друзів, і я стаю їхнім 401 другом. І це якось ображає. Нечесно це все. Радість, приязнь, усмішки... І всі це знають. І я це знаю вже багато років. Але, все-одно, воно щоразу по-новому ображає тебе. І ти перебираєш у голові всіх знайомих і знову не знаходиш жодного друга.
А музика грає, і вона прекрасна.
Але буває, трапляються й хороші речі там, де, здається, нічого хорошого не може бути. От “В Контакті”, наприклад. Дивишся на сторінку Віки Миронюк і бачиш, що їй подобається Саті. І згадуєш, що ти так давно не слухав його. І слухаєш. І думаєш: “А Віка - молодець”. Або бачиш, як Леся пише Оксані: “Оксано, я нічого толкового не роблю, а в Контакті сиджу. Що ж це робиться?”. Хіба не чудово написано? А ти раніше з Лесею був у не дуже приязних стосунках. Не в поганих, але й не в хороших. В ніяких. А ви ж разом стільки вчилися. І ти ніяк не міг зрозуміти свого знайомого, який через неї ледь не стрілявся. А тепер от бачиш, що щось таки в ній є, якщо вона може отак написати. Можна сказати, реабілітація особистості відбулася.
Так от. Коли тато прийде і спитає: “Ну що?”, я промовчу. А далі він спитає: “Що нового?”, і я скажу, що сьогодні читав статті Гадамера і що це прекрасно. Скажу, що читав їх і думав, що філософія таки не дарма існує. Думав: як добре, що щось знову мені сподобалося, що щось знову заставило мене включитися і подумати. Хай зовсім трошки, але подумати. Думав: як добре, що після Ніцше з Гайдеггером були не тільки Апелі з Габермасами.
Але тато зайшов до кімнати і не спитав: “Що нового?”. А спитав щось зовсім інше і ввімкнув телевізор. Я був збитий з толку і нічого не сказав, тільки щось пробубонів. А потім пішов перевіряти, чи немає нових повідомлень “В Контакті”. А раптом Мар’янка щось напише?
