І сказав: „Полетіли!”. Я оглянулася назад і сказала: „Полетіли!”
Я оглянулася назад, де були мої «я» – маленькі дівчатка з великою надією, де були багатообіцяючі любові, перші й останні „до гроба”, де стояли калюжі моїх сліз, де хмари моїх слів сновигали по небу. Там я когось любила й мене хтось любив. Я вірила й надіялась, я будувала плани, я вміла бути гарною і чарівною, занадто веселою, іноді непомірно сумною. Там мене цінили й зневажали, бувало. Тоді я хворіла на розчарування й ковтала пігулки зневіри замість надії.
/-Полетіли!/
І ось одного разу за моєю спиною зашелестіли крила. Ще не оглядаючись, я вже знала, вони шовковисто-білі, відблискують помаранчевим, пахнуть мелісою й бергамотом, а на дотик вони – ніжність. Й до мене заговорив, й схопив міцно за руку, й очі на мене. В мене їх світло пролив, й заповнив ними по вінця душу, й усмішка його, й............... І я забула, хто я, і звідки. Я забула свої минулі любові, я кинула минулі свої «я». Слова і сльози, я відреклася від них, і від тих хто був поруч. Я забула їх, і не попрощавшись злетіла з підвіконня життя.
- Полетіли!
І він мене забрав від них, від того, що було мені колись найдорожче. Від того що починало й починалося, й я забула все.
- Полетіли!
І ми полетіли, понад гори й моря, міста й села, людей. Різних людей, що грозилися нам, усміхалися, і хотіли аби ми впали геть, а скоріше, аби впала я. Та ти міцно тримав мою руку, і я не падала, і ми летіли.
Одного разу великий Абс /від Абсолют/ спитав: „Хто се з тобою?”
- Хто? Та це ж Янгол!
Але Абс лише засміявся.
Ми летіли.
День зміняв ніч. Ніч тяглася безконечно.
День зміняв ніч. Ніч тяглася солодко.
Ми летіли.
Ти відпустив. І полетіла я вздовж. Вздовж мільйон поверхів великого хмарочоса – то наші плани, мрії, сподівання. Я полетіла вздовж них, вздовж, а значить – вниз.
Я впала. М’яко, але вірно вдарилось моє тіло об жорстку реальність землі. Забилася. А ти полетів далі.
- Янгол? - спитав з іронією Абс.
- Ні, я помилилася, але ж як схожий!...
