Соняшний промінь залетів через кватирку, вдарився об дзеркало і м’яко приземлився на ліжко поруч з Лізою.
- Але ти мене налякав! – сказала анголові дівчина-підліток, не відриваючись від свого відображення у дзеркалі.
- Здається, кожен новий день ти витрачаєш на макіяж на 10 хвилин більше, ніж попередній, - зауважив Аарон з іронічною посмішкою.
- Тільки не починай знову читати мені моралі.
- А я і не збирався, - неуважно відповів молодий ангол і взявся за розглядання каталогів і журналів, розкиданих на ліжку його підопічної.
- Ти хотіла би все це мати? – запитав згодом.
- Було би кльово, - кинула у відповідь Ліза і витиснула прищ на підборідді.
Аарон скривився, але промовчав. А чарівна леді, здається, нарешті задовольнилася своїм зовнішнім виглядом і замислено подивилася у вікно. В сусідньому будинку на балкон вийшла бабуся у зморшках і сіла на табуретку погрітися на сонечку. Лізин погляд ковзнув з верхівок дерев через антени на даху вікнами хрущовського будинку і, нарешті, зупинився на бабусі. Вдоволення на обличчі дівчини змінилося гидливою міною.
- Що? – запитав Аарон, хоча уже знав відповідь.
- Я не хочу бути старою, - відповіла вона спочатку з тим самим виразом обличчя, але раптом її очі загорілися, і вона повернулася до ангола:
- Ти ж часто бачиш Бога, правда?
- Мабуть...
- І він тобі не відмовить, якщо ти його про дещо попросиш...для мене?
- Залежно про що...
Лізині очі запалювалися все сильніше, а от Ааронів погляд тьмянів. Дівчина мовчала, захоплено розглядаючи знайомі риси маленького кучерявого друга. Але бачила вона не насуплені брови та опущені очі, а якісь величезні кімнати, наповнені людьми, і себе, молоду та вродливу, в центрі уваги, посеред грому аплодисментів та радісних вигуків. Аж ось, кімната перетворювалася на концертний зал, екран телевізора, кінотеатра... „Адже я зможу здійснити всі свої мрії, досягнути усього, чого хочу, заробити багато грошей, познайомитися з усіма відомими відомими людьми і...” – аж ось її мрії перервав помах крил.
- Аароне! Почекай, куди ж ти? Адже я ще не закінчила.
- Я вже все зрозумів.
- Так ти мені допоможеш?
- Спробую.
* * *
День був напружений. Ліза увійшла до своєї кімнати приблизно опівночі. Нащастя, батьки вже заснули, і навіть Аарон не чекав її біля дверей з незадоволеним обличчям. Дівчина не роздягаючись впала на ліжко і одразу ж заснула.
Вона увійшла до широкого коридору в квартирі тітки Тані і, нарешті, звільнилася від міцних обіймів свого маленького брата Антося. (Насправді у тітки Тані ніколи не було ніякого коридору – її однокімнатна квартира починалася відразу з кухні, а Антосеві рідко випадало задоволення покататися в Лізи на руках, а тим більше сходити з нею вгості. Проте Лізу ані трохи не здивували усі ці деталі). Тітка Таня була, як завжди пухка, усміхнена, з червоним лицем і пахла пиріжками. Вона по півгодини цілувала племінника і племінницю, аж ось відпустила, і вони увійшли до просторої вітальні з каміном і тигровою шкурою на підлозі. (Звичайно, ніякої вітальні, ані каміна, ані шкури насправді не було, але Ліза бачила все це так чітко, ніби наяву). В кімнаті було безліч людей, всі вони з радісними усмішками обернулися до дітей. Тут був і дід Мирон, який помер три роки тому; і троюрідний Лізин брат Кирило, з яким вони були знайомі лише через листування; і її друзі з садочка (вони, чомусь, так і залишилися маленькими і тепер більше годилися в приятелі Антосеві). Тут були всі однокласники, сусіди, родичі...навіть улюблені Лізині актори та співаки. І всі ці люди дивилися на неї, всі їй усміхалися, робили компліменти. Лізі здавалося, що вона зараз вибухне від радощів. Вона занурилася в натовп, відповідала всім усмішками, обіймами, поцілунками. Комусь розповідала про свій вчорашній вечір, з кимось згадувала старі жарти...Раптом зазвучала музика, Лізу запросив на танець Андрій Ткаченко, найгарніший хлопець школи, і всі однокласниці позеленіли від заздрощів. Світлі кучері падали на його чоло, очі палали, рука лежала на Лізиній талії, і дівчина відчувала на собі його подих. Вона заплющила очі від щастя, а коли розплющила, опинилася в обіймах Бреда Пітта. Він кружився з нею в танці, а потім нахидився і поцілував в губи... Раптом музика стихла, гості почали розходитися. Хоча Лізі здавалося, що вони нещодавно прийшли, вона вирішила про всяк випадок пошукати Антося.
Дівчина попрямувала до дверей і миттєво опинилася на кухні тітки Тані. (Оце вже була справжнісінька тітчина кухня: з низькою облупленою стелею та облізлою фарбою на підлозі). Біля столу стояв високий парубок з русявим волоссям до плечей і розмазував масло по шматку чорного хліба. Поряд на табуретці сиділа бабуся з запалими очима. З-під сірої плетеної хустки вибилися сивуваті кучері. Ліза ніяк не могла зрозуміти, що ці люди роблять на тітчиній кухні, хоча в голові вже майнула неясна думка, а в животі почав стискатися клубочок страху.
- Ви вже йдете, Лізанька? – запитала бабуся і підняла на дівчину свої чорні очі. Ці очі неможливо було не впізнати. Адже лише декілька годин тому вони з радістю дивилися на Лізу у великому коридорі, а цей патлатий парубок приїхав сюди на її руках. Дівчина інстинктивно обернулася до серванта і поглянула в старе потріскане дзеркало. Нічого не змінилося – на неї здивовано дивилося веснянкувате личко восьмикласниці. А біля дзеркала стояв якийсь новий портрет в чорній рамці. На ньому був худорлявий дідусь з густими сивими бровами. Антось через Лізине плече також розглядав фотографію.
- Гарний портрет, - сказав він, - дядько Сергій тут, як живий.
Тепер Ліза зрозуміла, кого їй нагадував цей дідусь. Невже дядько Сергій? Адже він завжди був такий міцний та дужий. Маленький клубочок страху розростався, ось він вже підступив до горла, і Лізі стало важко дихати.
- Щось ти бліда, - зауважив Антось, - ходімо, а то маршрутки перестануть їздити.
Ліза подивилася на брата і ледь не зойкнула. Він виглядав уже років на тридцять, волосся було коротко підстрижене та акуратно зачесане, а на щоках проглядала легка щетина. Дівчина лише краєм ока поглянула на тітку Таню і побачила, що з-під білої вовняної хустки вибилося абсолютно сиве волосся. Це було вже занадто, і Ліза рішуче ступила через відчинені двері на сходову клітину.
На вулиці, як не дивно, був день, і Антось чомусь попрямував не на зупинку, а вбік базарчика.
- Ти куди? - запиталася Ліза, намагаючись не дивитися на брата.
- Ходи, купимо квіти, подорозі зайдемо на цвинтар, покладемо мамі з татом на могилку.
- Кому на могилку?
На Лізу здивовано дивився чоловік років п’ятлесяти. Вони відчула, що по її щоках потекли гарячі струмочки.
- Ліза...не плач... – прошепотів Антось, і через його русяве волосся почала пробиватися сивина. Ліза дивилася на брата впритул – сподівалася таким чином зупинити час, але нічого не виходило. Через декілька хвилин перед нею стояв сивий дідусь і спирався на паличку. Раптом він схопився за серце і почав стогнати. Ліза схопила його за плечі і з жахом побачила, як рожеві губи стають синіми.
- Ні! Ні! Аароне, я передумала! ААРОНЕ-Е-Е!
Ліза відкрила очі. На її ліжку сидів маленький Антось і пухкеньким пальчиуком витирав на її щоках гарячі струмочки.
- Лі...не па... – сказав малюк і посміхнувся.
Дівчина швидко встала, підхопила Антося і попрямувала до дверей: хотіла скоріше побачити тата і маму. Виходячи, почула, як об дзеркало вдарився соняшний промінь.
- Дякую, Аароне, - не обертаючись сказала вона і міцніше притиснула до себе брата.
