Час близився до обіду, а замовити щось в офіс вчора було ліньки, сьогодні ж знову жаліючи про минулий день, неквапливо натягаю куртку і спускаюсь сходами в осінній дощ.
Блін!!! Вже дійшовши до першого поверху, згадав що забув навушники на столі, а так хотілось поринути в знайомі ритми, не чути гуркоту вулиці... ну що ж, сам винен, але треба підняти якось настрій. Ага, ось і жертва)))
Три дівчини, неквапливо потягують сигарети, всі з роботи. Ліворуч, боком до мене - Даша. Хороша дівчина зі своїми „тарганами” в голові, майже завжди усміхнена і весела, лише один раз бачив як вона плаче, старався утішить. Їй як нікому доводиться працювати зі всіма стервами компанії. Вона на шостому місяці вагітності, має приємно-округлений живіт і щасливий блиск в очах, стоїть з сигаретою і кока-колою... одного разу взявся читати їй лекцію про шкоду не лише собі, був нерадий що почав. Виявилося я вже далеко не в першому десятку хто їй це говорить, а лікар сказав не припиняти, бо може бути ускладнення... та в кожного своя правда, головне щоб голова була в порядку, тоді й все інше буде в нормі.
Праворуч – Настя, висока, мабуть під два метри, трохи худа. На сумці носить жовто-блакитну стрічку, не дуже балакуча. Але вона має собаку, спанієля і якщо зачепитися за цю тему – то тільки стихійне лихо зможе зупинити її словесний потік. Знає всі ветеринарні клініки, розкаже про кваліфікацію спеціалістів, прочитає лекцію про правильний вибір корму для собак різних порід, віку, комплекції, але то мені зараз не цікаво.
А от посередині – якраз те що потрібно. То Аня. Мале, худе дівчисько, вічно мерзне, носить великі, на пів-лиця окуляри, a-la Софі Лорен. В нас з нею взаємна любов. Тільки побачивши один-одного починаємо відпускати жарти, наче змагання хто кого більше перевершить в словесній дуелі, зате весело. Вона якраз і стоїть до мене спиною, ліва рука зайнята цигаркою, в правій чашка з чимось гарячим. Тихо наближаюсь, шурхітливий дощ плюс вологе повітря – приглушують кроки, підморгнувши іншим дівчатам, щоб не викрикували слів привітання підходжу впритул. Ось він, момент істини! Нахилившись над самим вухом, грізно, але не голосно, кажу р-р-ррррр і в цей же момент міцно стискаю за талію. Це правильно що я підійшов з лівого боку, бо вміст чашки з чимось гарячим , міг би з легкістю опинитися на моєму обличчі. Приємно. Вона завжди дуже кумедно лякається, не зойкає, не скрикує, не хапається за серце, а лише випрямляється мов під нитку, ціпеніє, а очі повзуть на лоба. Цього разу догори полізли окуляри. Щиро посміхнувшись кажу всім привіт, дружно сміємося, це ще приємніше. Перекинувшись парою слів – все ж вирушаю на пошуки чогось їстівного.
Дорога зайняла не більше десяти хвилин, прямо, наліво, направо, наліво, направо, наліво через перехід – і я на місці. Здоровенний магазин, в якому мабуть будучи дитиною я б точно згубився серед височенних полиць, завалених яскравими упаковками різного непотребу. Проминувши відділи печива, шоколаду й цукерок, чіпсів, алкогольних та безалкогольних напоїв, чаю й кави, добираюся до чогось більш живого, не перетертого і не відновленого. Проходжу повз гори пекінської капусти, зупиняюся мимоволі, беру в руки. Ні, я зовсім не налаштований зараз на свіжі овочі, то просто спогад. Вона так смачно готувала салат із цієї капусти, отакими осінніми днями...
Але до справи. Поклавши на місце свою знахідку, просуваюся вперед. Суші. Смачна вигадка, данина загальному божевіллю, проте досить поживна і може навіть здорова їжа. Але не сьогодні, не той настрій. Так, ось нарешті відділ кулінарії. Нескінченні ряди салатів. Обираю собі купку, що претензійно зветься „дари моря”, цього року на морі не був, та й не хотілося, проте морепродукти – то завжди смачно. Стомлено усміхнена дівчина відважила мені замовлену кількість суміші мідій, креветок, кальмарів та ще Бог-знає чого, віддала замовлення. Йду далі. Просто щоб пройтися, подивитися на людей, це цікаво.
Приходжу до тями, коли коляска з малим дивом від’їжджає. Продовжуючи дивитись в підлогу згадую що ж сталося. Ага, та все просто.
Молода мамуся, вибирала на полиці якийсь десерт, а я проходив поруч. Погляд сковзнув по квітчастій ковдрі, якою була вкрита маленька (чомусь здається що то була саме дівчинка) і завмер на очах. Нічого. Ніяких емоцій, ніяких почуттів, нічого потрібного і нічого зайвого, не обтяжені ніякими думками, планами, спогадами чи мріями - просто дитячі, янгольські очі.
Тоді я й провалився. Просто зник із цього світу. Мене не стало. Жодних думок.
Скільки я так простояв – не можу оцінити об’єктивно, певно недовго, ніхто на мене косо не позирав, охорона не бігла в мій бік, салат не встиг зіпсуватися. Машинально пішов далі, але робити щось свідоме – не виходило. Хвилин п’ятнадцять мимоволі вивчав асортименти молочної, ковбасної та фруктової продукції проходячи повз вітрини-холодильники, відчував як з’являються думки.
