А чи знаєте ви, що ж таке небіжчик? Ну, звичайно ж. А чи є серед вас такий, хто при виді небіжчика не відчує хоч би трохи, якщо не страху, то хоч деякого занепокоєння? Отож бо, що немає. А чому? Бо немає звички милуватися на таке. А як є звичка то, небіжчик хвилює тебе не більше ніж отой стілець, що під стіною, чи колода надворі. Кажете, що й я такий як ви. Неправда, я - то інше. Я, взагалі, можна сказати, сам помічник Харона.
-Якого хрона?
-Та не хрона, а Харона, дерьовня, давньогрецького перевізника мертвих душ через ріку, що відділяє підземний світ від світу білого. Як став? Дослужився, звичайно! А, ти, що думав, на дурницю така честь? Отож бо! Розказати? Просите? Тільки не перебивати! Ну то прядіть вухами та слухайте!
Сплю я одного разу вночі та й сплю. Аж, раптом, вже під ранок стук у вікно.
-Василю! Василю! - лунає.
Піднявся, вдягнувся та й виходжу у двір. А там Гальюн. Ну, не корабельний нужник, звичайно, а сусідка Галина на прізвисько Гальюн. Та, знаєте, ви її всі. У старого Перерепенка у хаті живе. Той родичів не мав, то хату їй заповів. Ото й живе Галька там.
-Чого тобі надо серед ночі? - питаю.
-Толька помер, - відповіла вона хрипко.
-Тольян? (це її приймак і його так по вуличному кличуть)
-Да.
-Яке горе, яке горе... А я ж тут до чого?
-Надо тіло у район везти на вскритіє.
-Ну – то й вези собі на здоров`я.
-У нас же нічим, а родичі його не хочуть, кажуть, що тільки із моргу ховати заберуть.
-Родичі не хочуть, а я, значить, хочу? Та пішла, ти, вибачте, до кози у тріщину, дорогая. Та, стій, -подумки кажу собі. Розійшовся, як штани на жопі, у жінки горе, а ти…Треба допомогти. У тебе ж таке добре серце…Стоп. Тільки грамотно, Васю. Не передай куті меду. Це значить, щоб і собі не в убиток.
-А інші сусіди? – співчутливо питаю.
-Так ні у кого ж машини немає. Василь Терентійович, відвези, бо більше ж нікому.
Я не знайшовся що відповісти, бо не знав тоді, що у таких випадках везти повинен дільничний міліціонер. Отож і мовчу. Чекаю її ініціатив. Вона теж мовчить. Мабуть ще чекає “халяви”. Давай – давай. У мене довго чекати буде, чи я не син своїй землі? Можу взагалі спати піти. Вареничків із сиром звечора - бо поїв, так гарно сплю після них… Тільки душно якось після вареничків спати. Не те, щоб душило, скоріш дихати нічим… Ні, …піду я, таки, спати. Відкриваю рота, щоб сказати, що двигун машини розібрав…
Аж, тут, вона каже, - видко, зрозуміла, що дурниця сьогодні забариться, тобто, халяви вєк нє відать:
Толя ружжо німецьке тобі віддати заповідав, як помре. Він мені давно це сказав, я досі мовчала, то, тепер – бери собі, воно твоє.
Тепло.
-Та, що ти про те ружжо, та я, за родного сусіда й так на все готов. Бігом неси ружжо сюди, бо спізнимося, - швиденько відповідаю. Гальюн тут же й принесла. А я, відніс його до свого мисливського сейфу.
Ну везти - так везти. Нашвидку зібрався, завів і прогрів “Москвича” та й поїхав до гальюнячого подвору. Зайшов пригинаючись до хати, а вона, себто Гальюн, вже покійника обмила та для моргу, щоб там поховальний костюм не вкрали, у старий спортивний одягла. Поки заходив виникла у мене ідея яким макаром Тольяна повеземо. Просто посадимо його ззаду, бо сидіння я ще, як зерно возив, зняв, а поставити забув, і обіпремо сумками та порожніми мішками, щоб дорогою не впав. А що? Йому ж вже однаково, а мені менше за нього руками братися, та й після зерна не прибирав я ще в машині. Як недайбо`, дуже виваляється у пилюці, ще до трупарні не приймуть.
Отож, так і зробили. Сидить Тольян, як живий, на дорогу мертвим оком косує, очі не закриваються – вже захололи. Ну, то, хоч моргати єхидно, як за життя не буде. Відморгався бо.
Ну, їхати так їхати. Сідаю за кермо. Дивлюсь, а Гальюн щось мнеться і не сідає. Ага, ще чогось треба їй… Та й я не поспішаю, сиджу чухаю... Ой, як люблю я всмак почухатися, ой люблю... Аж катарсис прямо нападає, як добре почухаюся.
-Який барбарис? Ти що? Та заберіть від мене Федька, мало того, що буквар у школі не подужав засвоїти, так ще й глухий, мов пень. Будеш мовчати? Ото й мовчи, всеодно, говори тобі – не говори, а вихід тут один: тільки цигарок у кишені меншає! У тебе ж ніколи немає своїх. Льготник! А для тих, хто не глухий, скажу, що катарсис – це у давніх греків такий стан, коли так добре, що аж власне минуле забуваєш.
Да, то, відм`ялася вона, всмислі Гальюн, та й каже, щоб я їхав сам, а вона тим часом готуватися до поховання буде.
-Да, - каже, згадала, Тольян, тобі до ружжа і сейф з усім начинням заповідав.
-Ага,- кажу. Пішли покажеш. І ключі давай. Забрав я у неї ключі, замкнув сейф, взяв зошит з документами Тольяна для лікарів, трупарів та ментярів. Сів у машину, підморгнув небіжчику і сказав:
Поєхалі, сусідо!
Як виїхали за село, то вже світало, а на узбіччі люди до міста голосують. Думаю, ще для трьох місце знайдеться. Добре, гроші за бензин поверну, везьот. Підїжджаю. О, стоїть стара Лепетиха, з сином Петькою – Нон Стопом та торбами і клунками. Ну, Петько, як завжди вже п`яненький, нон стоп бо! Мовчиш, Федько, хоч і іноземні, але такі знайомі слова? Іще б не мовчав, разом з Нон Стопом зовсім незрідка п`єте. Ось вам і зелений змій. Як Федьці освітнього рівня допідкував.
Ну то що ж, двоє, звичайно не троє, але теж гроші. Став, відчиняє Лепетиха дверцята.
-Здрастє, здрастє.
- Здрастє”, - і я.
-До міста? - Візьму по дві гривні.
–Годиться.
–Оті два клунки у багажник, інше у салон.
–А, то Тольян з тобою? От хамлюга п`янський, не поздоровкався. – Петька, сідай до нього, тільки дивись там, побачу, що дудлите – порву кожного на два полушарія!
–Та цитьте, ви, мамо, я ж Вам не маленький.
–Був маленький – легше було, ханига. - Хоч дочка у мене в порядку, - це вже до мене.
Рушили, їдемо.
-До дочки у інститут? - кажу.
-Ага, до Полечки. Зібрала їй попоїсти, що є. Що немає, того докупила. Ввеземо. Вчиться, моє золотко, ще цілий рік залишилося.
-А, потім куди? Інститут же, вибачаюся, копито-балєтний та ще й у приміщенні колишнього дитячого садочку гніздиться?
–Він то, конєшно, часний , може й копито – балєтний і, як ти кажеш, у яслах розташований, але від дому близько, та й не так дорого як у государственному. Якось воно буде, хай спочатку довчиться, потім будемо трудоустраівать.
–Ага, - кажу, а сам на задні сидіння поглядаю, що ж там Тольян з Нон Стопом поробляють. Сплять хлопці. Тільки один мертвим сном, а другий – п`яним. Майже однакові. Мм…да… філософія…
А Лепетиха тим часом перейшла, такби мовити, на проблему свого сина.
-От мій Петько. Хороший хлопець. Ну, ти ж його знаєш.
-Та знаю, згоден.
–А, бач, який п`яниця, все друзі, а я стара вже. Несила розігнати цю банду. От, ти, Тольян, скажи мені, заразо, що тобі від Петюні потрібно? Чого ж і ти його споюєш? Га? Мовчиш? Та ти завжди мовчиш, тхоряча мордо. Ми ж з твоїми батьками дружили. Нормальні і порядні люди. В кого ж ти, потвора, таке вдалося? Мовчиш? А що ж ти можеш мені,… матері, сказати?
Вірите, всю дорогу вона його крила, та так щільно, що й слова не втулиш. Навіть, якби живий був Тольян, навряд чи зміг би щось відповісти, Лепетиха ж бо, кого хочеш перелепече.
Висадив я їх перед райцентром, де поворот на той студсадок, взяв гроші, та й далі. Да, баба Лепетиха, потім як взнала, що то вона з мертвим Тольяном розбиралася, зо два роки зі мною не здоровкалася, так ображалася. Потім простила, але про те - вже іншим разом.
Отак, значить, ми з Тольяном уже й у райцентрі. До моргу, а там ремонт лежаків та холодильника. Ще й лікар - трупоріз у відпустці, коротше, не беруть Тольяна, аж зовсім. Кажуть:
Їжджайте ви у область.
Хорошенькоє дєло. До міста наче б і недалеко, але там перед мостом пост ДАІ і по місту ДАІшники. Спинять, чує мое серце, спинять. А у мене ручник на „Москвичі” не держить і вогнегасника немає...
Робити нічого, не везти ж Тольяна додому, як брав. Гальюн може ружжо з сейфом назад затребувать. І може досить убєдітельно. Язик у неї, правда, не рівня Лепетисі, але теж крупнокаліберний і з розривними дулями. Я, хоч і сам Триндюк, але… Ммм…, да… Сиджу, ото, у машині під райлікарнею і, отож, розмірковую…
Аж ось, підійшов якийсь дядечко і постукав віконце. Я й напіввідкрив його. Тут він і каже:.
-Здрасьтє!
-Прівєт!
-В моргє сказали, что ти в город?
-А що?
-Падвезі нас с сином туда, плачу палтіннік.
-Гривень?
-Грівєнь.
Поперла масть, думаю, а сам скривився і так надсилу, щоб не здогадався він, що переплачує, то й кажу:
-Ідьот. Сідайте.
-Памаги нам, ми самє нє сядєм, син на носилках.
-А де ж він.
-В холє возле вихода ждєт.
Підморгую Тольяну: Заробимо! Закриваю машину та йдемо з мужиком. Заходимо в хол…
-А чого це у нього голова простирадлом накрита? – питаю.
-Так мьортвий он. Наркоманіл. Пєрєдоз.
–Знаєш що, дядю, мабуть нікуди ми не поїдемо.
-Паднимаю вдвоє. Сто грівєнь плачу.
І знову я так надсилу:
-А документи у тебе на нього в порядку?
-Нє пєрєживай, всьо єсть.
Пожалів я його. Таке горе у дядька - сина пережив. Ставимо носилки на каталку і веземо до моєї машини. Аж тут вітром відкинуло простирадло з голови... Ну й пика. Вночі присниться, мочу не вдержиш. Та, мабуть, не тільки її але й руденьке, яке навіть найбільшого пана із коня зсадить, прорветься…
Смієтеся? Смійтеся, смійтеся…Волосся у нього руде, стоїть сторчака, йожик чорнобильський. Очі напівзаплющені, наче як прищурені. Ніс довгий, загнутий донизу та старанно загострений. Зуби ледь виглядають. Які зуби? Ті самі, що в упирів, клики. Прямо якийсь Дракула Задніпровський. Кажу:
Дядя, ти тільки не ображайся, а синок твій не упир часом? Дуже вже він на нього схожий.
-Ага, каже, упирь, как єсть. Пока кололся, все что ми с женой за жизнь заработалі висосал на наркоту.
-Гляди мені дядя, недайбо він в дорозі зголодніє, а в мене в машині осикових кілків не водиться.
-Нє бойся. В остальном он бил парєнь как парєнь. Лицом на жену похож. Та с мєня всю жизнь кровь сосєт і кості піліт, такая уж у нєйо натура.
Зрозумів я, що у переносному смислі казав за жінку дядечко та й заспокоївся. Підійшли до машини. Хотів я його сина до Тольяна впідсидку, але вже задуб він і не гнеться зовсім. А росту у ньому за життя було, мабуть аж ніяк не менше ніж, метр дев`яносто п`ять. Не класти ж його по діагоналі? Придумав! Витягую фанерку, яка відокремлювала за спинкою сидіння багажник від салону... Вставляємо ми з дядьком його небіжчика ногами вперед у салон через багажник, проштовхуємо рудого мерчика туди… Таки помістився, ура! Тільки ступні ніг на спинці переднього сидиння. Та, нічого, дядько не проти потерпіти. Дав я порожню каністру підкласти мерцю під голову, підпер його запаскою і чемоданом з інструментом. Все можна їхать. Їдемо.
До поста ДАІ все йшло прекрасно… Мотор працює як часи. ДАІшників немає. Дорога майже порожня. Ніхто нас не спиняє. Сонечко вийшло з-за хмар. Відлига. Ось і пост.
Стоять двоє. Один старий, другий молодий. Обидва на одне рум`яне обличча, тобто дві мордяки, хоч підкурюй. Маленькі оченята – допитливі, аж круглі, щоки на погони лягають. Портупеями, як варені ковбаси шнуром, туго перетягнуті. І серйозні, аж страх, жах який. І що те ДАІ з людьми робить? Ідуть туди служить такі собі хлопці із звичайною статурою, навіть прогонистих та полегшених багато. А ,ото десь за рік, таке з ними відбувається… Мабуть мутація… Мама рідна не взнає… Да, нелегко їм гроші даються…Може ж таки не спинять?
Спинять.. Оно, вже, молодий намагається підняти паличку... От так чудасія, випала та паличка з руки. Дивлюся, аж пополотнів він від горя такого. А вже ж, мабуть, і гроші мої за відсутність вогнегасника подумки витратив, а за слабкий ручник тільки розмірковував куди їх пристроїти... А досвідчений напарник його не розгубився. Швидко скинув паличку, наче шаблею махнув. Ага, хлоп`ята, ну зараз буде комедія. Вмикаю правий поворот, виїжджаю на узбічча. Стаю. Лізу по документи. О, старий зайшов до приміщення, а молодий вже підходить до машини.
-Бим-бирим-бирим-бирим, батальон ДАІ! Ваші документи!
Швидко вилізаю з документами, даю. Подивився він з прищуром кілька раз то в права, то на мене. Каже:
Ага, Васілій Тєрєньтьєвічь, ну і что вєзьом?
–Нічого.
-Какоє “нічого”? Ану, откривай багажнік!
–Може не треба?
–Давай бєгом… Что там у тебя?
–Ну, дивіться, я попереджав.
Відкриваю і думаю: Ну зараз буде… Відкрив я. А сам дивлюся на ДАІшника…Той глянув і скам`янів, за серце вхопився… Каже:
Настоящий?
–Да, - відповідаю.
-А почєму так лєжит?
–Задуб уже, - кажу, і у салон не влізав. Ото й прийшлось так розмістити.
-Ну, гляді мнє…А докумєнти на нєго єсть?
–А, он там, у його батька і показав де.
А дядько все сидить у машині спереду. Стою на місці. Замислився: скільки ж давати за ручник із вогнегасником, коли виявить? Пішов ДАІшник сам. Та зайшов не з того боку. Стукає у віконце і каже Тольяну:
Вийдітє, пожалуйста, і покажитє документи на труп.
Мовчить Тольян. Той знову:
Вийдітє, пожалуйста…
А батько наркомана тим часом сидить, мов у ступорі якому. Весь в себе заглибився з горя, сердега… Тут вже я кажу, міліціонеру:
Марно з цього боку стукаєте. Він вам мало того, що не вийде, ще й документів ніяких не покаже.
-Ето почєму же? – питає ДАІшник.
Підморгнув мені, посміхнувся та й каже:
Міліція может і мьортвого заставіть.
–Ну, тоді, це Ваш клієнт.
–Нє понял?
–Так він учора пізно ввечері якраз і дуба врізав…
ДАІшник відчинив дверцята, на якусь мить зазирнув у машину і одразу вискочив…
Ви коли небудь бачили, як виглядає стовпняк? Не бачили? Я теж. Але, ото, мабуть, був саме він... Бідний, ДАІшник… Навіть документи мої впустив на землю. А я їх підняв… Тут його вже мабуть попустило, бо каже хрипко:
Ну і цирк, я такого єщьо нє відел. Прінєсі і покажи документи на обоіх покойніков.
Я приніс. Він глянув. Питає:
Вєзьош в морг?
–Да.
Повернув ДАІшник мені папери і, навмисне не дивлячись у бік мого „Москвича”, чкурнув у приміщення. І, навіть, “счастлівого путі” не побажав. Та мені всеодно. Я і так був радий, що все обійшлося. Їдемо далі…
До моргу дісталися без пригод. Тричі нам траплялися патрулі ДАІ, але ніхто нас не спиняв, мабуть зв`язувалися між собою по рації чи ще як. Здали ми наших покійників. Розрахувався зі мною дядько п`ятдесяткою. Посовістився я сотню брати. Все: їду додому. Дорогою взяв чотирьох пасажирів до самого села. Вдома їх висадив. Доповів результат Гальюну і пішов спати, бо дуже зморився. Спав зовсім без сновидінь, не тривожили мене небіжчики. І, потім теж. Чого і вам бажаю. Ну, то що, по конях? Вже он і бригадир повертається.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
