- Травинко-билинко, стань мені у помочі від лихої немочі, відведи від мене хворобу-поробу , - жебоніла до чудернацьких листочків Люба, приказуючи тільки їй відомі слова до тільки їй відомої трави. І прикладала цілющі листки. Cправді, болячки зникали, наче ранкова роса під обід. Коли її однолітки ковтали таблетки від ангіни, вона ловила ропуху і дихала на неї. Гидко, зате болячка минала за годину. Вміла розкласти карти і з них вичитати, як з книжки, що тобі доля дала, а що додасть. Але з друзів грошей не брала, а більше нікому й не ворожила. Слово старше, ніж гроші, казала.
Поза очі сусіди називали її «шептухою» та ні в кого корова не здихала – тому це прізвисько було лагідним.
- Вона, Любка – не те, що її бабця. – все торочили в селі. - Та не тільки трави знала: і пупи різала, і худобу відмовляла. Скількох теперішніх поважних тіток та дядьків по задку першою ляпала, щоб вдихнули та гукнули у той світ. А Любка – грається з тими метеликами, мала-малою, хоч вже її подруги віддівували.
Пам‘ятає Люба бабцю якось наче у слайдах. Вона рідко супилася. Казала: всі хвороби від лінощів і поганих думок, які в собі носимо і посилаємо у світ. Завжди було людно коло хати. І завжди Люба мала цукерки по всіх кишенях.
Але найбільше їй врізалося в пам‘ять, як бабуся сільським коровам молоко повертала.
Люба була ще зовсім малою – років як горобчику. Але їй зі старшим на п‘ять років братом довірили таємну операцію: пильнувати, хто до обійстя прийде – аби нічого не винесли, не вкрали. Але ж малим було цікаво!
Бабця раненько в неділю подоїла свою корову, ще кілька жінок принесли в гладущиках парне молоко. Вилили у велику миску і накрили марлею – цідилком. Потім бабця щось шептала над тим молоком, під яким розклала вогонь і разом із сусідками втикала в матерію циганські голки.
Не минуло й півгодини, як на подвір‘я вступила Грениха з дальньої вулиці:
- Ой, сусідко, чи не позичите мені терниці, бо моя трісла…- склала на животі руки.
- Та що ви, Гренихо, нині ж свята неділя – нащо вам та терниця. Завтра приходьте, позичу, - чинно відказала їй бабця піджатими губами.
Грениха ні в сих, ні в тих – пішла з подвір‘я, а Люба з братом – за нею. Наглядали слід у слід. Стала Грениха – нічого нема на стежці, то вона листя з вишні скубнула, аж гілка з розмаху вперіщила малих.
А вже до вечора сільських корів, в яких вим‘я аж тріскало від молока - не доїлося, попустило.
Відтоді Люба наче відчувала себе посвяченою у щось таємниче, причетною. Бігла з бабцею раненько на вигін, бо та приказувала: багато хочеш знати - треба менше спати. І збирала трави, насіння. Бабця казала, що кожна рослинка має свій час і свою силу. Просто так рвати навіть траву не варто. Кожному зіллю вона дякувала за майбутнє зцілення. Відтоді мала Люба говорила з квітами та деревами, як з друзями.
Говорить і тепер. Тільки не знає, на кого залишить всіх своїх метеликів, всю ранкову росу на дубравниці, медунку, ряст, копитняк – усю живу книжку, яку носить з собою, коли перебереться до міста. До Сергія.
А там, в якомусь офісі розчиняться її знання, як кава, залишиться одна гуща непотрібного поспіху на шляху до успіху. Травинко-билинко, стань мені у помочі…
