1.
Трудова комуна вільних працівників житлового масиву Перемога-3 імені Джироламо Савонароли жила заможно та весело. Трудове завзяття, підкріплене на теоретичному рівні безсмертними ідеями анархізму, творило чудеса у сферах продуктивності праці та поліпшення соціальних умов населення. Не тільки депресивні промислові Перемога-2 та Перемога-4, але й стабільна аграрна Мандриківка люто заздрили темпам зростання валового районного продукту свого сусіда.
Уже одинадцять років минуло відтоді, як усе пішло шкереберть. Нескінченне протистояння гілок влади призвели до того, що криза взаємовідносин Президента із прем’єром перетворилася на кризу держави. Держава покосилася та рухнула, поховавши під своїми уламками владу як таку, з усіма її гілками: виконавчою, законодавчою та навіть судовою. Останню було шкода ще менше, ніж перші дві.
Українці, озирнувшись навкруги, зрозуміли, що можна більше не гратися у чужу їм демократію та повернулися до свого споконвічного народного устрою – анархії. Бути анархістами їм завжди вдавалося дуже добре. Краще, ніж комуністами та націонал-патріотами. Кров така.
Сусіди, особливо, східний сусід, побачивши те, що відбувалося на Вкраїні, посміхнулися: «Нарешті!» Два тижні вистачило новим імперцям для того, щоби усмішки зникли з їхніх газових облич і змінилися на гримаси образи: «Та ну вас!»
Авжеж, спочатку було важко. Починати завжди так. Нова анархічна реальність диктувала свої умови існування взаємовідносин між людьми, трудовими колективами, платниками єдиного податку, олігархами й іншими суб’єктами мікро- та макроекономіки. Наприклад, було незрозуміло, що робити з армією чиновників, створеною минулою владою. Питання вирішилося само собою. Армія ця, не проіснувавши й кількох місяців в умовах нової української суспільної угоди, попросту зникла. Вічні пристосуванці не змогли пристосуватися до суспільства, в якому немає відкатів і хабарів, як немає і приводів для цих архаїчних явищ. Хтось покинув країну, хтось покінчив із собою, хтось став членом тоталітарних сект. Їх багато розвелося у перші роки Незалежності (справжньої Незалежності). Юрми людей, які не змогли знайти собі роль у новому національному спектаклі (тобто політики, чиновники, ріелтери, системні адміністратори та інші паразити на тілі робочого люду), збивалися у гуртки собі подібних, жалілися на долю, мріяли про повернення до булого. Піддатливі до зовнішнього впливу, вони ставали легкою здобиччю мисливців на славу – колишніх замів з ідеології та протестантських проповідників. Такі секти ніхто не чіпав. Навіть підкормлювали. Збитки від них мінімальні, а добрий настрій за рахунок самоствердження на фоні релігійних невдах максимальний. Деякі з цих неформальних релігійних об’єднань, яким пощастило із керівництвом, навіть досягали певних успіхів на ниві побудови анархічних господарств. Наприклад, секта «Двері у Європу», очолювана колишнім віце-прем’єром, гармонійно вписалася у нову систему господарчих відносин, розпочавши виробництво політично коректних футболок з надписами на кшталт «Дякую, Боже, що я не Паскаль» або «Кохайтеся, чорнобриві, та не між собою». Футболки ці користувались певною популярністю серед тих, хто ностальгував за часами молодості у Тій Україні, й худо-бідно прокормлювали членів цеху. Проте більшість таких сект врешті-решт закінчувала природно, потрапивши посмертно на перші шпальти газет
Взагалі, проблема пошуку свого міста під сонцем анархії стала основною для більшості населення країни. Село українське швидко адаптувалося до нових умов існування – анархія була йому лише на користь. Але міста виявилися не готові до швидкого переходу на інші реалії економічного буття. Хибні тенденції останніх десятиліть перед Катастрофою призвели до появи армії непридатних до продуктивної праці юристів, економістів, аналітиків, девелоперів та інших нездар. Вони нібито й хотіли працювати на благо рідних трудових комун Батьківщини, але ніяк не могли пристосувати свої знання до теперішніх потреб економіки. Попит на їхні професіональні навички був мінімальним. Виручила система професійно-технічної підготовки, що ледь не зникла за часів, які передували епосі анархії. Колишні високооплачувані спеціалісти завдяки старанній педагогічній праці старих викладацьких кадрів швидко перетворилися на слюсарів, сантехників, різьбярів, токарів та представників інших суспільно корисних професій. Особливо при анархії цінувалися народні майстри. Україна, завдяки своєму унікальному суспільно-політичному устрою, перетворилася на вельми популярну у світі країну. Мільйонний потік туристів линув сюди, аби на власні очі побачити, що така система суспільних відносин можлива. І рідко хто повертався додому без вишиванки, дримби чи солом’яного дідуху. Навіть китайці, миттєво вловивши тенденції світового ринку, почали у себе виробляти цілий ряд українських сувенірів. Але швидко погоріли на цьому. Вироби ці, наче й були схожі на оригінальні, але не дарували відчуття древньої анархічної свободи, яким славилися артефакти з України.
Врешті-решт все налагодилося. Кожна створена на професійно-територіального принципі комуна знайшла собі заняття по душі, яке забезпечувало їй можливість хоч якогось, але існування. От, наприклад, Трудова комуна вільних працівників житлового масиву Перемога-3 імені Джироламо Савонароли славилася на всю Наддніпрянщину своєю продукцією інтелектуальної праці. На момент Катастрофи на Перемозі-3 майже не залишилось перших поселенців цього району – колишніх працівників взуттєвої та трикотажної фабрик. Близькість водночас до Дніпра і до центра міста обумовила неабиякий інтерес до тутешньої нерухомості у тих, хто міг її собі дозволити – представників технічної та творчої інтелігенції. Тому після бюрократичного апарату держави Україна і переходу населення на анархічні засади тут створилась особлива картель, що займалася створення високоінтелектуального продукту, який мав стійкий попит за будь-яких реалій навколишнього світу. Спочатку виживали за рахунок програмістів і спеціалістів із нанотехнологій. Проте вже невдовзі ці галузі районного господарства стали складати все менший і менший відсоток у структурі валового внутрішнього продукту трудової комуни. Життя Перемоги-3 на краще змінилося завдяки різкому зросту обсягів продажу негодарки. Цей специфічний продукт було розроблено абсолютно випадково, при проведенні практичних досліджень з природи ламптеки. Залишки, які залишалися на лабораторних колбах при синтезі ламптеки, як виявилось, мали особливі, досі невластиві подібним з’єднанням, якості. Це було приємним сюрпризом. І дуже прибутковою справою. Швидко виробництво негодарки стало основною галуззю економіки Комуни імені Савонароли та запорукою її безбідного існування навіть в далекій перспективі. Вчені Перемоги-3 провели деякі дослідження і виявили, що при нинішньому рівні світової науки, конкурентам потрібно або, не менше двохсот років, аби власноруч розробити технологію створення негодарки, або їм неймовірно пощастить, і вони створять її зразу, як це сталося тут на Перемозі. Проте останній варіант розвитку подій був малоймовірним. Тому можна було трохи розслабитися та спочивати на лаврах і купі грошей.
Так і сталося. Світ ніби з’їхав з глузду. Негодарка стала чи не найпопулярнішим товаром на всій земній кулі. Авжеж, товар цей був досить специфічним, коштував багато грошей і, чесно кажучи, дійсно потрібен був лише вузькому колу спеціалістів відповідного профілю, проте він виявився настільки універсальним, що міг бути використовуваний і в інших, не таких наукомістких галузях, чим і користувалися заможні університети та дослідницькі групи з усього світу. Замовлення на негодарку поступали щонайменш зі ста країн світу, і продаж її приносив стільки грошей, що працівники Комуни могли собі дозволити й пошикувати. Наприклад, справити враження на сусідів, побудувавши на своєму клаптику берега Дніпра власний аквапарк чи створивши собі, уявіть собі, цілий підрозділ робітників, що спеціалізувалися на зв’язках із громадськістю. Спеціалісти ці, за умов і без них сталої світової популярності продуктів виробництва Перемоги-3, займалися лише тим, що вешталися іншими районами міста Дніпропетровськ і розповідали людям на вулицях, наскільки файно живеться в їхньому районі, наскільки там талановиті та заможні люди. Окрема група «піарників» ходила по дитячим майданчикам і безкоштовна роздавала тамтешнім дітям цукерки від імені власного житлового масиву. Перемога-3 товаришувала із мешканцями вулиці Осінньої, де, так склалося, майже всі працювали на кондитерській фабриці і була чи не найкращім їхнім клієнтом. Діти комуни імені Савонароли вже лопалися від цукерок і навіть відмовлялися їсти солодке, а дружбу із кондитерами руйнувати не хотілося. Тому й треба було кудись сплавляти їхню продукцію.
2.
Взагалі, Сашкові дуже щастило в житті. Почалося це везіння з того, що Трудова комуна житлового масиву Перемога-3 імені Джироламо Савонароли стала чи не найзаможнішою на всьому Придніпров’ї громадою. Негодарка, випадково синтезована переможненськими вченими виявилася вельми цікавим і, головне, популярним у всьому світі продуктом, який приносив чесним трудівникам комуни багато грошей і почестей. Так багато, що громада могла дозволити собі найняти спеціалістів із зв’язків з громадськістю. Взагалі, Сашко збирався стати письменником, як це було прийнято у їхньому під’їзді. І навіть кілька його прозових творів було опубліковано у місцевих літературних часописах і не залишились непоміченими місцевою творчою елітою. Хлопцю вже пророчили стати другим Обридько, і він сам уже було змирився із цією незавидною долею, але тут у комуні з’явилися вакансії піарників, і Сашко, не довго думаючи, зайняв одну з них. Робота була не пильною і цікавою. Цілими днями він гуляв містом, спілкувався з людьми, розповідав їм про своє життя, про життя свого житлового масиву. Співрозмовники, переважно, і так знали про економічні успіхи Перемоги-3, але радо згоджувалися послухати про них ще і ще раз. Знову і знову слухали вони про злагоду і порозуміння між людьми та творчими колективами надбережного району. Це їм подобалося. Дехто навіть плакав. Не у всіх було таке солодке і безтурботне життя. Економіка багатьох районів міста залишала бажати кращого. І якщо аграрні та промислові райони ще якось зводили кінці з кінцями, то центр за останні роки перетворився із заповідника блискучих вітрин і дорогих автівок на сірий депресивний район. Роботи тут не було. Квартири можна було отримати чи не за копійки. Хмарочоси, якими рясно поросла центральна частина Дніпропетровська в останні роки перед Катастрофою, й досі стояли майже порожніми, із забитими дошками вікнами-бійницями. Активне суспільне життя перебралося з нього на колись занедбані околиці міста, такі як Перемога, Тополя, Лівобережний. У колишній же центр люд із житлових масивів збирався лише на концерти та фестивалі – там можна було знайти для цього великі просторі ділянки землі, які було не шкода засмічувати та трощити.
Сашкові завжди щастило. Але сьогодні щастя відгорнулося від нього і показало хлопцю дупу. Керівник відділу зв’язків із громадськістю Комуни імені Джироламо Савонароли наказав Сашкові працювати до вечора на колишньому центральному проспекті Дніпропетровська, що чомусь носив ім’я Карла Маркса. Від однієї цієї назви молодому піарнику ставало моторошно. Багато чого розповідали йому про цю непривітну місцину ті його колеги, яких зла недоля вже розподіляла туди.
- Ти, головне, не намагайся розповідати про наше файне життя людям із ножем у руці. Не зрозуміють! – Повчав його піарник Андрій з сусіднього під’їзду. Він уже сім разів працював у центрі.
- Прямо заздрю тобі! – Намагався підтримати Сашка Кирило. – Полюбляю небезпеку!
- Ти не переймайся занадто! Поки що всі з наших поверталися звідти!
- Поки що? – Сашкові було зовсім не легше від цих невдалих спроб заспокоїти його.
Як не дивно, але у центр ходили маршрутки. Ну, не зовсім у центр. Автобус ішов з Перемоги на Парус і зазвичай проїжджав Набережною повз центр, не збавляючи швидкості.
- На Леніна, будь ласка, зупиніть! – Попросив Сашко водія.
Той ледь слиною не подавився.
- На Леніна?
- Так!
- Хлопець, ти впевнений?
- На Леніна!
Поки водій уточнював у пасажира, чи добре той подумав, він і сам не помітив, як проїхав перехрестя Набережної з Леніна.
- Зупиніть! – Крикнув Сашко.
Водій вдавив у гальма і маршрутка різко зупинилась.
- Щасти тобі! – Сказав водій і перехрестив нерозумного пасажира, що йшов на вірну загибель. Які файні люди – ці водії громадського транспорту.
Центр зустрічав спеціаліста із зв’язків з громадськістю не надто дружелюбно. Його, взагалі, ніхто не зустрічав. І Набережна у цьому районі, і вулиця Леніна були абсолютно пустими, без жодних ознак перебування людини щонайменш сьогодні. Тільки вітер переносив сміття з одного боку вулиці на інший.
Сашко застібнув куртку, глибоко вдихнув і ринув на зустріч пригодам. Йому було і цікаво, і боязко.
Вулиця Леніна ніколи не могла похвалитися цікавою архітектурою чи розташуванням на ній шикарних брендових магазинів. Хіба що Перший міський Пологовий Будинок додавав цій страді хоч трохи відчуття того, що час не стоїть на місці. Сашко вчитувався у жіночі імена, які багато генерацій молодих дніпропетровських батьків десятиліттями виводили фарбами на асфальті. Він і сам народився саме тут. Тому, можливо, і ім’я його матері також написано десь тут під многоріч ним шаром інших імен.
Поки він ходив, глядячи під ноги, і намагався вирахувати відсоткове співвідношення жіночих імен у Дніпропетровську судячи із цих надписів, із подвір’я лікарні вийшов чоловік. Треба було працювати, бо праця – це осмислена потреба людини. І Сашкові подобалась його робота, попри всю тут небезпеку, яку вона інколи несла.
- Зачекайте! – Попросив Сашко чоловіка, який швидко пройшов повз нього.
Той не зупинився і навіть трохи прискорив шаг. Така поведінка потенційних співрозмовників не була новиною для Сашка, і хлопець пішов за респондентом. Так вимагали його службові інструкції.
- Зупиніться! Ну хоч на кілька секунд. Я вам дещо розповім! – Не відставав від чоловіка гордівливий працівник Комуни імені Джироламо Савонароли. А той ледь не біг.
- Я не бандит і не демократ! Чесно! – Переслідував Сашко свою жертву.
Останні слова якось дивно вплинули на незнайомця. Напевно, саме бандитів і саме демократів він і боявся. Сашко ж ці острахи розвіяв, і людина зупинилась.
- Що? – Спитав чоловік у переслідувача.
- Ви чули колись про Трудову комуну житлового масиву Перемога-3 імені Джироламо Савонароли?
- Пішов ти! – Суворо сказав чоловік, плюнув Сашкові в обличчя, розгорнувся і пішов далі.
Неочікуваний початок робочого дня. Хоча, звісно, добре, що живий залишився. Це ж центр. Тут багато різних нездорових елементів. Кажуть, і демократи є.
Сашко йшов вулицею далі, у бік Проспекту. Там точно повинні бути люди, багато людей. А багато людей в одному місці означало хоч якусь, але безпеку.
Проте йти аж до проспекту, аби зустріти компанію людей, йому не довелося. Під пам’ятником Шевченкові напроти однойменного театру сиділи кілька молодих людей, які грали о дві гітари і хором співали щось із репертуару Кобзаря.
«Ні Архімед, ні Галілей» - Сашко впізнав цю пісню. Вона дуже йому подобалася. Тому він підсів до співаків і приєднав свій голос до їхнього багатоголосся. Співав він несамовито, із явною насолодою.
- Ти хто? – Спитали у нього молоді люди, коли пісня закінчилася.
- Сашко. Я з Перемоги-3.
Нові знайомі якось невпевнено перезирнулися поміж собою.
- І як там, на вашій Третій Перемозі?
- Ну… Взагалі, добре!
- Та ну тебе! Все це брехня, що говорять про цей масив! – Втрутився один із нових Сашкових знайомих. – Ніякої Перемоги-3 не існує! Все це байки для бидла, аби заставити його вірити у світле трудове майбутнє, відмовитися від власної індивідуальності і змусити добровільно працювати на користь абстрактної громади, не отримуючи за це ані грошей, ані інших благ.
Вперше в житті Сашко бачив живого демократа. Він навіть не образився на співрозмовника за ці безглузді слова. Сам факт знайомства із носієм цієї анахронічної ідеології набагато переважував Сашкове бажання досягти справедливості і правди у розмові. Можливо, вони із цим хлопцем навіть потоваришують. Але все рівно, Сашко ще довго буде розповідати друзям про цю зустріч.
- Та що ти таке верзеш? Перемоги немає? Ти хоч би незнайомої людини постидався такі нісенітниці верзти! – Почав ще один із цієї дивної компанії. – Ніякий це не міф. Я два рази був на Третій Перемозі та на власні очі бачив тамтешнє економічне диво! Питання в іншому! Чи вірно сприймають мешканці цього житлового масиву анархію? Якби Махно потрапив у їхню «трудову комуну», він би попросту перестріляв всіх тих ситих, задоволених життям, капіталістів. Трудівник повинен бути голодним і злим, аби ніколи не втрачати пильності.
Сашко не здивувався таким словам. У них у комуні також було кілька комуністів, які колись висловлювали схожі сентенції. Але ці ідеологічні нащадки Леніна і Мао швидко відреклися від власних політичних уподобань, коли комуна пригрозила виключити їх із своїх рядів і запропонувала піти жити та працювати до червоних однодумців на вулиці Комсомольській, що у центрі.
Досвід показує, що такі вуличні «філософи» просто заздрять процвітанню своїх більш успішних сусідів.
- Да, какая там рабочая бдительность! Совсем с катушек съехали со своим классовым обществом! – Заговорив ще один хлопець. Цікава компанія тут зібралась. - Посмотрите, к чему это ваше равенство привело? Украина стала страной шароварщины с романтико-революцинным налетом! Раньше при так называемой демократии мы хоть каким-то региональным лидером были. Грузия на нас молилась, Молдову от приднестровцев защищали. А сейчас превратились в банановую республику и снабжаем весь мир вышиванками и дрімбами. Еще и эти (хлопець кивнув на Сашка) свои негодарки на Запад гонят. А какие могут быть у банановой республики национальные интересы? Противно слушать вашу рабочую пропаганду, когда страны больше нет, остался заповедник идиотов, куда весь мир ездит посмеяться и купить бусы. Тьфу!
А от це Сашко вже не розумів. До чого тут він і його комуна? Третя Перемога, вона така ж, як і всі, тільки краща.
- Зрозумів, хлопче? – Спитав у Сашка «демократ».
- Що?
- У будь-якому разі, ти нам ворог. Тому краще йди звідси, і розповідай про свій анархічний рай десь в іншому місті.
Гордий трудівник з Перемоги вирішив не сперечатися із цим, тим більше, в центрі Дніпропетровська. Йому так кортіло додому.
- Па-па! – Помахав він цим дивним випадковим знайомим.
- Прощавай! – Кинули вони йому.
Але не встиг Сашко зникнути за рогом найближчої до пам’ятника Шевченку будівлі, як його наздогнали.
- Стривай! – Окликнули його, як він сам це кілька десятків хвилин тому зупиняв перехожого біля пологового будинку. Проте Сашко не намагався втекти. Це точно були не «бандити та демократи», які могли заподіяти йому шкоду. Голос був жіночим. Це була дівчина з тієї співочо-політичної компанії. Під час «серйозних чоловічих розмов» між ним та хлопцями вона сиділа та мовчки дивилась на Сашка. А тут чомусь вирішила його наздогнати. Може, хоче послухати про Перемогу-3?
Сашко зупинився, але дівчина чомусь почала знову, як і під Шевченком, мовчки дивитись на хлопця.
- Кажи!
- А правда?.. – Промовила дівчина і знову замовкла, ніби боялася того, що збиралася сказати.
- Що правда?
- Що ваші хлопці з Перемоги ходять вулицями і безкоштовно роздають цукерки?
Він посміхнувся і витягнув із кишені льодяник.
Мала, хоч і була вже дорослою, засяяла, наче дитина. Авжеж, Сашко знав, що у центрі рівень життя набагато нижчий, ніж на його Батьківщині, але щоби настільки… Дивні відчуття. Насправді ж від Перемоги до сюди їхати було лише п'ятнадцять хвилин пустинними вулицями. Але тут був ніби інший континент. Якась Африка, чи ще гірше, Австралія.
- Ти ж місцева? – Спитав Сашко дівчину.
- Так. – Промукала вона, смокчучи цукерку.
- Покажеш мені, що тут до чого?
Дівчина стиснула плечима і невпевнено погодилась.
- Сашко! – Протягнув він їй руку.
- Оля! Хочеш на дах? – Вона показала на багатоповерхівку, що Говерлою височіла посеред невеличких навколишніх будівель.
- Веди!
3.
Олі було двадцять один, і вона ніде не працювала. Каже, що ніде.
Вона привела Сашка на дах десятиповерхівки прямо у центрі Дніпропетровська. Звідки було видно всю центральну частину міста. Сашкові, як завжди, дуже пощастило. Він вперше подався у ці доти невідомі йому краї, і зразу потрапив у таке чудове місце із такою чудовою людиною.
- Ото бачиш прямокутник, вільних від будівель? – Питала Оля Сашка, указуючи кудись вниз.
- Бачу.
- Це центральна площа міста. Кажуть, раніше там завжди було багато людей, фонтан працював, магазини.
- А зараз?
- Зараз все не так. – Дівчина тяжко зітхнула. Авжеж, їй навряд подобається нинішнє життя свого району.
- А у нас і зараз на вулицях завжди купа людей, фонтани працюють, магазини, усі перехожі посміхаються.
Оля зачаровано дивилась на свого нового знайомого. Вона, як мала дитина, коли батьки розповідають їй казку, ніби і хоче вірити у той чарівний світ, про який тільки-но йшла мова, але розумом усвідомлює, що це вигадки.
- Хочеш, я тебе запрошу до нас у гості?
- Подумаю… - Кокетливо відповіла дівчина. Вона була такою милою.
- А ото центральний міст. – Показала Оля у бік ріки. Я люблю гуляти по ньому і дивитись за захід сонця. Це так романтично.
Сашко не стримався і поцілував свого гіда і, на його диво, гід цей не противився таким безпардонним діям чужинця.
- Ходімо до мене. – Запропонувала тубілка.
- Куди?
- На два поверхи нижче.
4.
Все-таки Сашкові дуже щастило в житті. Жив у файному місці, працював на файній посаді, а, коли, здавалося, прийшла біда, і його відправили у відрядження у центрі міста, він там зустрів файну кобіту. І зараз ця кобітка, дикунка з поганого району жила із ним. Авжеж, їй не дали статусу члену комуни, проте жити разом із комунаром їй ніхто заборонити не міг. Яке діло громаді до того, у кого яка свійська тварина живе. Аби іншим не заважала. Оля ж не була свинею на балконі, а являла собою цілком гарненьку панянку, хоч і з центру родом. Тобто ні в нікого ніяких негативних почуттів не викликала. Хіба що заздрощі.
Сашко любив гуляти районом зі своєю пасією. Місцеві дівчата ніколи не звертали увагу на нього. Вродою він похвалитися не міг. До негодарків прямого відношення не мав. Філософом не був. Незавидний жених. А Оля, мало того, що була вродливішою за більшість осіб жіночого полу Перемоги-3, так іще й увечері в ліжку таке витворяла, що ой-ой-ой. І звідки вона так вміє?
А він щиро віддячував дівчині за ту злагоду, яку вона принесла в його оселю. Він гуляв із нею, кормив солодощами, майже не бив.
Життя було яскравим та чудовим. Вдень Сашко працював, роз'їжджаючи районами міста, ввечері, коли він повертався, вдома на нього очікувала їжа, тепла постіль і тепла, пахуча солодощами Оля. Чи це не рай для двадцятирічного хлопця?
Натомість у Комуни імені Савонароли були певні проблеми. Сталося те, у можливість чого місцеві статистики просто відмовлялись вірити. Згідно з офіціальною версією, студенти-хіміки одного із Алабамських університетів невідповідним чином віднеслись до лабораторних досліджень і випадково синтезували негодарку. Керівництво вищого навчального закладу на радощах замість того, щоб відчислити своїх негідних вихованців, позачергово присвоїло їм докторські звання. А ще гірше, алабамська негодарка мало того, що була на 11.3 відсотка ефективніша за наддніпрянську, так іще й собівартість її була в декілька разів менша. Переможненська монополія на виробництво та продаж цього продукту була порушена. Ринок стрімко падав. Постійні клієнти розривали контракти й заключали більш вигідніші для них домовленості з алабамцями.
Але мешканці Третьої Перемоги не втрачали почуття гумору. Не на негодарці ж єдиній трималася комуна. Проте з часом виявилося, що на ній. Шалені гроші, які комуна отримувала від продажу свого ноу-хау геть-чисто відбили у комунарів звичку до створення конкурентоспроможної продукції. А, коли цей монетарний потік припинився, виявилося, що місцеві науковці відстали від своїх зовнішніх колег роки на три, що в умовах швидкоплинності світу було серйозною прірвою у знаннях та можливостях. Програмісти вміли лише відсилати та отримувати листи електронною поштою. А письменники ще й досі ґвалтували труп постмодернізму, над чим сміялися навіть в Івано-Франківську.
Перемозі-3 нема чого було протиставити зміні векторів прихильності долі. А стабілізаційний фонд танув, наче льодяна скульптура в Сахарі.
Загальними зборами членів комуни було вирішено відключити фонтани у районі, перестати роздавати цукерки сусідським дітям і, взагалі, розпустити відділ зв'язків із громадськістю за непотрібністю.
Сашко залишився не тільки без роботи, але й без дівчини. Оля ще за золотих для району часів інколи вела себе якось дивно, за що час від часу отримувала стусанів від нього. Наприклад, ходила гуляти до колишніх друзів, читала Сашкові книги, спала до дев'яти ранку. Тепер же вона, ніби з цепу зірвалася - сперечалася із чоловіком, відмовлялася від сексу, жерла все більше і більше, плакала. Що ця дикунка про себе думає, взагалі? Коли ситуація стала просто нестерпною, Сашко попросив свою тепер уже колишню кохану покинути його оселю. Було цілком зрозуміло, що дівчині були потрібні лише його багатство та статус. Вона хотіла жити красиво у престижному районі. А коли ситуація на Третій Перемозі тимчасово змінилася, Оля вмить перестала бути чемною дівчиною і проявила себе справжню.
Але, на його подив, ця кар'єристка не захотіла піти тихо. Вона ридала, повзала перед Сашком на колінах, цілувала йому ноги і благала не виганяти її. Тварина.
Сашко не бачив сенсу у тому, щоби її залишати, й виштовхав дівчину за двері. Нарешті ця божевільня скінчилася. Він вільний. Йому треба шукати собі нове заняття. Проте спочатку треба випити.
5.
Зранку йому зателефонували.
- Товаришу Сашко?
- Я. - Ледь вимовив він.
- Друже, ми дивились крізь пальці, коли ти привів додому цю ... дівчину із центру. Таке може бути з кожним. Це фізіологія. І це твоя квартира. Проте ми не можемо дивитись крізь пальці на це й далі. Ми не знаємо, що між вами відбувається. Напевно, погрався й награвся. Але зроби так, щоби вона, якщо вже не твоя іграшка, покинула територію комуни. І прибери за дверима, друже.
Сашко не в повній мірі зрозумів, про що це йому сказали Старші, проте ледь встав і поплентався до дверей. Щось там не так.
І дійсно, на сходовому майданчику, прямо на бетоні сиділа й ридала Оля - вся у власному блювотинні.
Побачивши Сашка, вона знову кинулась йому у ноги та почала благати залишити її. Хлопець вирвався із лещат цієї потвори, схопив її за волосся та потягнув сходами вниз. Оля билася тілом, орала й плакала. Справжня дикунка.
Сашко витяг її на подвір'я і з силою кинув на землю.
- Забудь дорогу сюди! Інакше вб'ю! Зрозуміла?
Дівчина замовкла.
- Зрозуміла, я питаю?
- Я вагітна. - Промовила вона.
Сашко не перепитав її. Він все добре почув і з першого разу. Земля пішла обертом і хлопець осів на землю. На ту саму землю, куди він ще хвилину тому кинув майбутню мати своєї дитини. Це він - дика потвора, а не ця файна дівчина.
Оля, як і в день їхнього знайомства, мовчала і своїми великими очима дивилась на Сашка. А він підвівся, взяв її на руки і поніс додому.
- Вибач.
Перехожі мимохідь дивились на цю картину та бігли далі. У них було забагато своїх проблем, щоби ще перейматися й проблемами інших.
6.
Не минуло й півроку звідтоді, як молоді алабамські кати всього прекрасного на Землі винайшли свою формулу негодарки, а Трудова Комуна житлового масиву Перемога-3 імені Джироламо Савонароли залишилась лише в славній історії українського анархізму. Економіка району, не витримавши конкурентного тиску з боку американців, погойдалася з боку в бік і рухнула на інтелігентні плечі мешканців цієї частини Дніпропетровська. Від єдиної спільноти вільних трудівників розумової праці залишилось лише кілька невеличких вузькопрофесійних об’єднань, зосереджених в декількох під’їздах багатоповерхівок масиву. Ці артілі розробляти те, на що був попит: дизайн гумових каченят, шрифти для комп’ютерів, окремі вузли міжконтинентальних ракет, мелодії для дверних дзвінків. Інші ж професіонали з різних областей знань розбіглися по місцях, де ці їхні знання та вміння все ще були комусь потрібні. Наприклад, колишній відділ зв’язків із громадськістю, де працював Сашко, майже в повному складі перебрався на шостий масив Перемоги, де ще з часів «демократичної» України працював театр для дітей. Театр цей мав проблему, пов’язану з хронічною нестачею професіональних акторів, які би подобалися дітям. І колишні піарники, як ніхто інший, ідеально підходили для цього. Вміння подобатися людям було у них у крові.
Сашка не приваблювала така доля. За роки свого перебування у померлій нині Комуні імені Савонароли від зрозумів, що менш за все хоче знову бути частиною якоїсь спільноти. Не можна залежати від натовпу, інакше тебе будуть сприймати виключно як частину цього натовпу. Із натовпом ти піднімешся, із натовпом впадеш, будь ти хоч спеціалістом із зв’язків із громадськістю, хоч актором театру для дітей, хоч самим Савонаролою. Не дарма, ой, не дарма Комуна назвалася саме цим іменем.
Ще під час свого першого одиночного візиту у центр, Сашко, перебуваючи на даху, куди його повела Оля, запримітив зверху одне місце у Дніпропетровську, яке виглядало досить багатообіцяюче і при тому було покинуте. Колись тут був стадіон. Між іншим, як розповідають теперішні Сашкові сусіди, перший з тих, які будували для якогось великого футбольного форуму. Проте наразі професійного футболу у Наддніпрянщині не було вже років із десять. Величезна споруда стояла пустою, дах обвалився, поле, що не знало газонокосарок, щороку колосилося якимсь неїстівним злаком. Ідеальне місце для того, що задумав Сашко.
Авжеж, завдання було дуже складним. Треба було привести у лад всю цю стару будівлю. Сімейна нарада Сашка із Олею вирішила, що, насправді, поки що ремонтувати нічого не треба, лише приміщення для життя. Інше ж можна залишити прямо так, як воно є – це буде кращими декораціями їхнього задуму. А задум був глобальним. Вони хотіли створити музей сучасного мистецтва просто неба. Оля, як виявилося, дуже добре малювала, й власноруч розписала сірі бетонні стіни яскравими фарбами, створивши перші експонати музею. Колишній письменник-невдаха Сашко вигадав для кожного із них історію. Малюк Антон, син Сашка та Олі, хоч і не приймав безпосередньої участі у створенні експозиції, проте став головним критиком робіт батьків на час праці над цією експозицією. Він уважно спостерігав за творчістю дорослих і починав плакати, якщо йому щось не подобалося. Батьки розуміли, що роблять лажу та намагалися її виправити.
Невдовзі до ініціативи стадіонних майстрів приєдналося багато людей. Виявилося, що у центрі мешкає та тиняється без діла безліч талановитого люду, які, побачивши перші результати роботи творчого подружжя, запропонували йому свою посильну допомогу. Оля та Сашко не мали нічого проти того, аби людям було, куди спрямувати свою енергію. І навіть Антон, що був постійним членом родинних нарад, балакнув своє: «Агу». На тому й зійшлися. Ніде від компанії однодумців не сховатися. Навіть, на стадіоні…
Трудова комуна вільних митців стадіону імені Енді Воргола жила заможно та весело…
