Дуже цинічне кіно
Я з серцем в руках… Все розлетілось. Вітру нема, але сміття кружляє навколо. Пусті, не заповненні бланки-листи. Вчора, сьогодні – все зав’язалось бантиком. Завтра вже нема. Стрічка акуратно зрізана на кутик.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. «І смикнуло ж мене в дощ «поділитись» з чоловіком машиною» - Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала. Тоді дощ не лякав. Але ж то було в теплому офісі.
Вона точно знала що косметика не «стече». Зачіску зруйнував ще вранішній вітер, дощ остаточно добив. Жах! Вона! Стоїть як мокра миша і ловить машину рукою. Нарешті поруч пригальмувало Ауді. Добре що не в самій калюжі.
- Оу! Віталік! Не думала тебе тут зустріти.
- Аналогічно. Дуже змокла?
- Як цуцик. День загалом не вдався.
- Ну це нічого, буде ще завтра. Додому?
- Чи може через кав’ярню.
- Ой вибач. Я зараз не в тому стані. Сам бачиш.
- Ну добре. Настоювати не буду. Головне потім добре відігрійся, на дворі такий грип… Оу, і давно ти заміжня?
- Досить часу. Будеш облік вести? – Діана почала вже помітно дратуватися. Хтілося додому, висохнути і спати.
- А може? Ну давай спробуємо ще раз – він нахилився майже впритул до неї.
- Дивись на!!!...
Крик обірвався так само різко як і виник. Діана не пристібалась поясом безпеки. До неї і так все прилипло. Удар… Секундний спалах…
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс. Хоча загалом була щасливою, що нарешті вирвалась з роботи. Тому й таксі не викликала.
Скільки вже років не була під дощем по справжньому. Може це і на краще що без парасолі. Додому через вулички, зрештою, якихось пів години.
Місто змінилось. Вечір ніби відкрив його справжнє сліпе озлоблене і закурене обличчя. Вітру нема абсолютно. Аж якось не вистачає його – дощ падає не так.
Колишній улюблений скверик. І нікого. Лише якась групка людей. Вони такі ж мокрі. Тільки вони ще не вибачили собі і дощу цю неприємність, стояли злі і промоклі.
- Алльо! Тьотя! Зонтіком поділись.
«Не звертати уваги, йти далі»
- Алльо! Стоять! Шкет, а нука тормозни її!
Діана з простреленою легенею ще дихала. Тільки кожен наступний вдих-видих давався все складніше.
Вітру не було. Лише дощ і сміття.
***
Плащ защепнутий на всі ґудзики, пакет – над головою. Ніщо не рятує від дощу. Діана стояла і бурчала собі під ніс.
- Ну нарешті! І скільки можна чекати!?
- Вибач. Ну я дійсно нічого не міг зробити.
- І як же я могла вийти за такого заміж?
Далі їхали в тишині. Вона зла і мокра. Він просто злий – на роботі був завал, дощ в порівнянні з цим всім просто пісня. «Людочка права. Моя жінка остання егоїстка. Ні щоб спитати. Що, як? Чого такий злий? Ні! Бачте цікавить лише одне – де був!? Чого змокла?»
В квартиру теж зайшли мовчки. Діана скинула з себе все. Теплий халат – кращий друг. Кухня і чайник, все що зараз було в голові.
- Нам треба поговорити! Давно вже було пора. Я вирішив піти! Ти…… ти… Одним словом – я люблю іншу.
- Угу. – Запалила плитку, закурила сигарету.
- Я йду! Не мовчи!
- І чого ти хочеш від мене? Йди.
- Егоїстка!!! Ти лише така… завжди така…
- Угу. – рука до кнопочки на чайнику
Світло погасло у всьому стояку будинку. У Діани була мокра рука. Врятувати вже не могли. Та й не було кого – коротке замикання «забирає» завжди.
У вікна бив дощ.
***
Вона на дорозі під дощем. Прострелена легеня не давала дихати. На Діану летіла машина…
Тягне руку до чайника – в неї стріляють. Йде крізь дощ – блискавка летить на металеву кришечку парасолі.
Машина… струм… кров і дощ. Все це вже було? Може буде? Чи є?
Не має вітру. Сміття навколо по об’єму. Є лише дощ. Розбита машина. Куля летить так поволі, дощ краплями огинає її – можна торкнутись рукою.
Вже в легені.
Струм проходить по тілу. Всі м’язи скручує в нереальному напруженні. І все стемніло.
Вона на дорозі з серцем в руках…
Бант долі хтось смикнув за хвіст. Червона стрічка падає до низу, поміж сміття.
