У кутку вагона метро їхало Щастя. Нікому не потрібне і покинуте. А люди штовхали його ліктями, топтали його ногами, залишали на ньому роздратовані погляди і несамовито тікали від Щастя.
Двері вагону розчинялися і зачинялися, у кутку, де їхало Щастя, зчинилася страшенна штовханина, суєта-суєт.
“Обережно... Обережно... Не залишайте... Поступайтеся... Шановні...” - зверталося Щастя до людей голосом диктора, та люди хотіли чути лише назви своїх станцій.
Щастю залишалося жити лише до Кінцевої станції, а далі...
“Поїзд далі не їде. Звільніть, будь-ласка, вагони”.
Воно знало, що поїзд далі усе-таки поїде, та кому потрібне Щастя у пусто-порожньому вагоні?
То була епоха, коли люди розучилися зичити одне одному Щастя. З безмежної сонцеподібної сутності воно перетворилося на забуту миршаву істоту, яка їхала зараз у розпаленому суперечками, розхитаному непорозуміннями, червоному від людської люті вагоні метро, і віддавала залишки свого ясного погляду станціям і тунелям, що мерехтіли за запльованим вікном.
Ця платформа була не такою, як усі. Вона була права. Несподіване і незвичайне завжди шокувало людей. Вони забували, що тільки-но хотіли плюнути комусь у спину, чи напустити туману в очі, чи прочитати наступний рядок чергової гнітючої новини чергової продажної газети, а їх мозок несамохіть прокручував і прокручував таку незвичну у розмаїтті гілок метро фразу: “Вихід на праву платформу”. І тільки Щастя не надало уваги цьому феномену, а лише тихо полегшено зітхнуло, припинивши отримувати образливі штурхани.
Та щось мало статися саме цієї днини, саме на цій станції метро і саме у цьому вагоні. Щастя прикипіло поглядом до вуст юнака, який, стоячи на платформі, кидав у вагон адресовані комусь, але нечутні нікому слова.
Щастя дивилося крізь навіжений натовп на вуста юнака і відчувало, як росте і оживає його занедбаний Всесвіт. Вуста ворушились, а звуки ставали все сильнішими, і вже металевий скрегіт поїзду, що віддалявся, знітився перед молодою всепереможною силою.
“Я бажаю тобі щастя, ти чуєш? Я бажаю тобі щастя!”
Вона теж упіймала ці звуки. Щастя зрозуміло це по тому, як дужче запахло різнотрав'ям її волосся.
Відтоді Щастя вже ніколи не покидало її. Воно виростало й поширювалось, ясніло і яскравішало. Бо така у Щастя математика.
Той поїзд так ніколи і не доїхав до Кінцевої станції. У нього було інше призначення.
