-Мати розказували, що жив у нашому селі чоловік. Звали того чоловіка Остапом. А був він таким, що до нього з усіх усюд приходили люди, бо вмів він лікувати всяку хворобу. Чи тілесну яку недугу, чи мо' ото в людини з головою щось робиться. Ачи ще щось. А лікував він лише руками та травами... Та багато ж таких знахарів по світу є, мо' й ви таких знаєте, - баба Горпина змінила нитку на вишиванні.
Попід стінами на лавах сиділи дівчата, кожна зі своєю роботою, і слухали оповідь старої жінки.
Якось прийшла до Остапа чужинка. Одягнена була не по-тутешньому і зразу видко, що панянка. Привела вона з собою хлопчика. Та й гарна ж дитина яка була! Світлоголове таке, кучеряве, а очі – сині-сині та великі! Дивиться дитя тими очима – то здається, що світ усміхається. Підійшов до жінки якоїсь, що, теж до Остапа прийшовши, у дворі чекала, заліз їй на коліна, та й поцілував у праву щоку. Вона його у тім'я поцілувала, підійшла до Остапа та й каже: «Не треба мені твоєї допомоги, дитя мене вилікувало», - та й пішла собі.
Е-е-е-е, - каже Остап до матері дитини, - не даремно ти до мене прийшла. Залишай, - каже, - сина у мене, а через місяць приходь за ним.
Заплакала жінка, затужила, поцілувала сина, та й пішла собі.
А воно спокійно на діда дивиться і каже:
Коли Світло – то все живе, а як Тьма – то смерть приходить. А я, - каже, - на перехресті.
Хто ти такий? - Остап питається.
Хто зводить і розводить ніч та день. Бо не можна їм разом ходити. А зовуть мене Назарієм.
І стало те дитя у Остапа жити.
День слідкує Остап за Назарієм, другий... Ось уже й п'ятий день прийшов. Нічого незвичайного не помічає Остап. Лише, що, як день – то веселий Назарій, усміхнений, а як сутінки наступають – зникає усмішка у Назара, млявий стає та сльози ковтає. Але нічого не робить Остап, не розпитує, а все спостерігає та на вус мотає.
Ось якось уночі чує Остап, що будить його хтось. Вікриває очі, а біля його постелі Назар стоїть, дивиться нажаханими очима поперед себе і промовляє повільно та й наче не своїм голосом:
Діду, п'ятниця не хоче суботу пускати. Біда буде.
А над ним тінь стоїть. Чорніша темряви. І руками швидко-швидко над головою малого водить. Аж у того кучері, ніби від вітру, ворушаться.
Остап був не з боязких, але й у нього серце похололо. Кинувся до покутя, щоб ікону взяти, але коли вікно минав, сахнувся. Бо білий кінь на нього у те вікно людськими очима зиркнув. А тут стукіт у двері. Забув Остап про ікону, пішов двері відчиняти. Стоїть корова на двох ногах, очима у стелю дивиться. Де й взялися сили у Остапа – перехрестився, а тут і півень заспівав.
От і субота, - мовив Назарій і ліг спати.
А Остап став перед покутям на коліна – молиться.
Субота минула, неділя минула... Знову нічого не помічає Остап. А про той випадок і він мовчить, і Назар. Ось і п'ятниця прийшла. Як стало сутеніти, поклав Остап Назара спати, а сам сів на покуті і чекає, що буде.
Настала ніч. Здається Остапу, що на подвір'ї хтось ходить. Дивиться у вікно – матінко рідна! Уся худоба на двох ногах ступає, а посеред подвір'я Назар стоїть та батогом по землі б'є. А під ногами у нього тінь, що чорніша ночі, на чотирьох лапах стоїть та хвостом його руку оповила.
- Еге, дитино, - думає собі Остап, - видно, у той час ти народився, коли субота п'ятницю борола. Субота тебе собі взяла, п'ятниця ні з чим зосталася.
Ввечері у четвер покликав Остап стару жінку сусідку, у якої права рука була старша за ліву, дав їй нову скатертину, попросив застелити стіл, поклав туди хліб-сіль, поставив миску борщу і каже Назарові:
Будемо Параскеву-П'ятницю чекати.
Хлопець був сумний, все заводив якусь пісню, та так і змовкав на півслові. Далі знову починав її та знову замовкав.
Ось рипнули двері.
Мамо! - зойкнув Назарій і кинувся до жінки, що входила до хати. Хотів був її обійняти – й сахнувся, стукочучи зубами:
Холодна ти яка.
Жінка навіть не глянула на хлопця, підійшла до столу, почала їсти борщ. Раптом повернулася до Остапа й ошкірилася. У Остапа від того погляду мороз пішов по спині, та пересилив себе, не відвів погляду. Жінка відламала скибку хліба і стала далі борщ їсти.
Мовчить Остап, мовчить Назарій, біля дверей стоячи. Аж як доїла вона борщ, мовив Остап:
Що, - каже, - Параскево, ти й сама не знала?
Не знала. Тільки й того, що як п'ятниця наставала, то все в мене голова дуже боліла, з носа мотузки висякувала, а з горла ганчір'я виходило.
То все через тих жінок, що в п'ятницю прядуть. Йди додому, а сина мені лиши.
Не можу я піти. Ти мене образами та хресним знаменням з хати випроводи.
Зняв Остап з покутя ікону, перехрестився, Параскева встала з лави, закрутилась-завертілась на одному місці, знялася та й вилетіла у піч.
А Назарій у Остапа залишився, а як виріс, став людиною великою та вченою, міг людей лікувати і руками, і поглядом. І досі про нього люди добрим словом згадують. Та то вже інша історія...
