Наше село розташоване високо в горах, воно обрамлене з усіх сторін горами, і вище тих гір уже тільки хмари та небо. Хмари, правда, пливуть не завжди вище гір – в дощову погоду вони опускаються і чіпляються за наші гори. Між двома довгими горами змійкою протікає невеличка річка. Лівий берег – висока, з гострим верхом гора, що круто опускається прямо до річки. Знизу, від нашої хати, добре видно, що якщо вийти на ту гору, то можна сісти на неї як на коня, – так, що одна нога буде по один бік гори, а друга – по інший. Мабуть, за її гострий верх гору назвали Гребінь. А ще знизу видно, що гора впирається в небо, чи навпаки – небо спирається на гору, і якщо б удалося забратися на неї, то можна було б потрогати руками небо. Ну, як не руками, то довгою палицею вже напевно дотягнешся. Цікаво, який то був би звук, якби по небу гепнути палицею? Мабуть, як від удару по оцинкованому тазику, а який же ще? Ніхто з дорослих за довгі роки до цього так і не додумався. Всі якісь байдужі, всі зайняті чимось буденним – копають картоплю, косять траву, рубають дрова, пасуть худобу, а варта уваги справа нікого не цікавить. Брат обіцяє при нагоді зводити мене туди, але чомусь сміється, і не веде, а самому мені страшно – гора крута, частково покрита лісом, стоїть перед нами, як злегка нахилена площина, наче якийсь велетенський екран, що застилає третину неба – не дай бог спотикнешся, то напевно котитимешся аж до річки. Крім того, я вже бачив, навіть не виходячи з нашого двору, як на тій горі вовк врізався в отару білих овець і декількох із них загриз. Та й не дозволяють мені ще у три з гаком роки відходити далеко від хати.
Гора на правому березі річки ще вища, але має досить широкі і некруті відроги, на яких, власне, і розташувалося село. Хати розкидані групками, як розсипане намисто. Огорожі біля хат немає, бо ні в кого нічого не пропадає, хоча більшість хат і не замикається. Як вийти із нашої хати, то наче вийшов на подвір’я, але воно непомітно переходить у сінокіс, у ниви, засаджені переважно картоплею, трішки капустою, засіяні вівсом, житом, конюшиною, чи просто травою. Влітку все це буяє зеленню – гори вкриті кучерявими лісами, в основному буковими, поля і луги буяють травами і різноцвіттям, над усім цим літають бджоли, джмелі, метелики, пташки, в жарку погоду можна скупатися в чистій річці, назбирати ягід і грибів, нарвати черешень, дещо згодом ранніх яблук і грушок – одним словом, майже рай на землі. Особливо, якщо ти ще малий, ситий і здоровий, ніяких тобі обов’язків, одні лише права, якщо в тебе є молода і гарна мама, молодий і дужий батько, не стара ще бабуся, яка часто розповідає нам усілякі історії з Біблії, а ще є старший брат і сестри – все, що треба людині для щастя, повний комплект. Хай би все це так тривало і тривало... щоб вони не старіли, а я потроху ріс.
А ще понад наше село, власне, понад нашими нивами і хатами, пролягає повітряний коридор для літаків. Часто бувало так, що за Гребенем починає наростати гул, поступово і загрозливо посилюється, і раптом із-за гори, ледь не зачіпаючи гілок дерев, не стільки вилітає, скільки виплигує великий літак, на крилах якого видно червоні зірки, напис СССР і якісь цифри. Не дуже часто, але траплялось й так, що звук за горою був занадто вже загрозливим і викликав неясну тривогу – ще нічого не видно, а все довкола вже двигтить. Знаєш добре, що це літаки, що нічого страшного від них не буде, але на душі чомусь тривожно. Відчуваєш, як вони наближаються, напружено чекаєш початку дійства, та коли літаки вже вискочать, то все рівно виходить так, ніби вони появилися раптом – в один момент із-за гори вигулькує декілька літаків, та ще й по два мотори на кожному крилі. Оце вже було видовище!! Літаки не так летіли, як велично пливли над долиною, безжалісно шматуючи пропелерами нещасне повітря, заливаючи увесь простір між горами, всю долину неймовірним ревом моторів і стогоном приреченого на муки повітря. Від того гуркоту все довкруг ходило ходором, і навіть земля під ногами двигтіла…
Як не дивно, але крізь цей рев двигунів пробивався рівний, заспокійливий і мелодійний звук, очевидно, від пропелерів, і цей звук видавався мені майже божественним. Чому так? Тепер я вже знаю, чому, а тоді просто прислухався до чарівного звука – десь до чотирьох років мені не доводилося чути не те що виконання якогось музичного твору – навіть простого звучання якого-небудь музичного інструменту. Ні в нас, ні в сусідів музичних інструментів не було, навіть якоїсь там завалящої сопілки чи дримби, а весілля поблизу не траплялося. До першого в селі батарейного радіо, яке згодом появилося в наших сусідів, залишалося ще пару років, так що перший звук музики, який мені пощастило почути, був однією з гармонік звуку пропелера могутнього літака. Правда, треба додати, що майже кожного літнього надвечір’я ми слухали з Гребеня «безплатні концерти» – сусідські дівчата, що випасали на горі худобу, співали гарних народних пісень. В ті часи це було звичним явищем. Але ж то не музика!
Зазвичай, ще до появи в небі літаків, гнаний звуком моторів і передчуттям видовища, я намагався вибігти на відкрите місце – щоб ні дерева, ні хати не заважали дивитися на диво техніки. З появою літаків я застигав на місці і заворожено, ледве дихаючи, дивився в небо. На жаль, добре диво триває недовго, літаки досить швидко пролітали над нашими хатами і нивами, зменшувалися в розмірах, а відтак повільно зникали за протилежною горою. Скільки разів летіли літаки, стільки разів я й стояв у заціпенінні перед витвором людського генія, задерши в небо голову і майже не дихаючи. Ось їх уже і зовсім не видно, вже і звук моторів не доноситься з неба, а я ще довго стою непорушно, і дивлюся в те місце, де вони ще кілька хвилин тому були, залишивши по собі негустий димок.
Про що я міг тоді думати, які думки могли роїтися з цього приводу в голові маленького хлопчика, зараз уже знає хіба що один Бог, якщо на той час у нього не було іншої роботи, і він усе те бачив. Можливо, що я ні про що не думав, просто кожного разу був заворожений цим дійством. Скоріше за все, в підсвідомості стояло питання: „Якими ж то розумними мають бути люди, що створили таку техніку – зібрали до купи груду металу і примусили її летіти?” Тут іноді спробуєш трохи політати, підскочиш у висоту на якихось пів метра, і відразу ж повертаєшся на землю, а воно ж велике, важкенне, але летить! Можливо, саме тому в мене і дотепер ставлення до творців літаків, до льотчиків і до всього, що зв’язане з літаками, особливо шанобливе.
Треба сказати, що літаків ми, малеча, зовсім не боялися. Старші нам пояснили, що недавно була якась страшна війна, що тоді в небі літали і чужі літаки, або, як у нас казали, „ероплани”, могли скинути якісь страшні бомби і вбити людей, але тепер війна вже скінчилася, тепер літають тільки наші літаки, вони нічого поганого нам не зроблять, бо просто літають собі в своїх справах. Думаю, що і в теперішній час, коли техніка пішла далеко вперед, якби відтворити це дійство, запустити над нашим селом пару-другу чотиримоторних літаків того часу, то і тепер це було б гідним уваги видовищем.
Одного чудового серпневого сонячного дня вся наша велика сім'я полуденкувала після ранкової роботи в полі. Все було добре, в хаті точилася мирна бесіда, я, ситий, у доброму настрої, підстрибуючи вздовж ґанку, вибіг на подвір’я без конкретної мети. Не встиг я освоїтись, як із неба почулося тихе мелодійне гудіння – точнісінько таке, як від літаків, тільки без гуркоту моторів, мелодійне і тихе гудіння. Я подивився на небо і завмер від здивування – зовсім низенько, метрів мабуть зо три, не вище, справа наліво, трошки навскіс, в напрямку до Гребеня (якщо виходити з нашої хати на подвір’я, то гора Гребінь залишається по ліву руку), повільно і рівно, як по ниточці, летів маленький, менший від пташки, знизу сірий, зверху блискучий еропланчик! Звідкись узялися дві ластівки, швидко наздогнали його, перегнали, повернулися, спробували з ним погратися, але еропланчик летів повільно, на запрошення погратися не реагував зовсім. Пташкам стало вочевидь не цікаво з ним, вони образилися і полетіли далі, наздоганяючи одна одну, виписуючи в повітрі неймовірні віражі.
– Боже ж ти мій, та це те, що мені треба! Я про це завжди мріяв, дивлячись на великі ероплани, тільки не усвідомлював цього! Яка чудова іграшка!
Відразу спрацював мисливський інстинкт: спіймати еропланчика, збити!
– Але як? Чим?
– Граблями! – граблі легкі, довгі, на одному кінці є планка з зубцями, – яким-небудь та зачепиш те диво!
– Де взяти граблі? – відразу згадав, що біля груші мають бути припертими старі граблі. Справа в тому, що біля нашої хати росте невеликий садок із яблунь, слив, черешень і груш. Молода груша щороку приносила великі й смачні ранні грушки. Щоб не кидати в плодове дерево полінами, наші тримали припертими до неї старі граблі – щоб кожний бажаючий, у тому числі й сусіди, міг зірвати собі пару-другу солодких плодів.
Я кинувся до груші, оббіг навколо неї – нема грабель! Воно завжди так – пів літа стояли біля груші, і ніхто їх не брав, а як мені треба, то кудись зникли. Побіг під ґанок, куди іноді ховали граблі від дощу, – і там нема!
– Що робити? – бігом у стодолу, де через зиму зберігаються всі граблі, вили і коси! Там повинні бути хоч які-небудь граблі, бо всякого добротного інструменту в нас завжди було багато!
Поки я біг до стодоли, поки відкрив двері, зняв із цвяха в стіні нові граблі, поки усвідомив, що поперек дверей граблі не проходять, поки прибіг на місце, еропланчик встиг пролетіти пристойну віддаль. Я підняв граблі двома руками, але цього було замало – еропланчик летів якихось п’ятнадцять-двадцять сантиметрів вище.
– Треба спробувати однією рукою, так дотягнуся вище, – здогадався я, – та виявилося, що мої руки ще слабі для цього, однією рукою граблі ніяк не втримати, вириваються, кляті, і падають ще до того, як наставиш їх супроти ероплана. Одного зубця на нових граблях уже зламав, за таке можуть накричати, але хто ті зубці буде берегти, коли тут така серйозна справа!
– А якщо граблі держати двома руками, але при цьому підстрибнути? – десь після третьої чи четвертої невдалої спроби збити еропланчик у стрибку, він таки подолав небезпечний відкритий простір нашого подвір’я і залетів у крону яблуні. Я побіг під яблуню, дивлячись крізь негусту крону на небо. Зразу впало у вічі, що еропланчик летів між гілок на фоні неба так само рівно, не змінюючи курсу, як і над подвір’ям, дивним чином не зачіпаючи ні гілок, ні листя – жоден листочок не поворухнувся.
– Треба оббігти яблуню, і перехопити еропланчик на виході з яблуні! – зметикував я. Поки я з граблями в руках оббігав яблуню, зачепився за гілку, поки відчепив граблі від гілки, прибіг на місце, поки знайшов очима еропланчика, він дивним чином опинився уже біля вершини гори. Тільки-що, секунду тому, був у кроні яблуні, тут, у нашому дворі, а тепер вже біля вершини гори! Ще трошки – і він зник за горою. Якщо великі ероплани вилітають із-за Гребеня, то цей залетів туди, за гору. Тільки мелодійний звук деякий час ще долинав з неба – еропланчика вже нема, а звук ще є! Згодом і звук затих повністю, і стало ясно, що еропланчик уже не повернеться – самі подумайте, кому охота потрапляти ще раз під небезпечні граблі? Напевно був радий, що благополучно втік.
Якусь хвильку я ще постояв, приголомшений не до кінця ще усвідомленою втратою, чомусь ще жевріла надія, що еропланчик передумає і повернеться, як ті пташки, що літають вперед-назад, але за всі часи спостережень ні один великий ероплан ще не повертався, то і цей, мабуть, не повернеться… Я не став далі чекати, і повільно побрів до хати, по дорозі припер граблі до стіни, в глибині душі сподіваючись, що може вони ще колись знадобляться для справжнього діла, водночас і не вірячи в це – два рази в житті така нагода, мабуть, не випадає – подався ґанком до хати, все чіткіше і чіткіше усвідомлюючи серйозність і непоправність величезної втрати, і від того схлипуючи все голосніше і голосніше. Поки зайшов до хати, вже голосно плакав від образи, бо було ясно, як білий день, що основна причина була в граблях, що якби не злочинна безвідповідальність когось із наших, тобто якби ті граблі були на своєму законному місці, то в мене був би свій еропланчик – він же летів так низько, і так повільно, що не збити його було просто неможливо!...
Мати сполошилася:
– Що з тобою, синку? Ти впав? Ударився? Де тебе болить?
– Хто брав граблі-і-і ?! – голосно, протяжно, з розпачем і гнівом у голосі, замість відповіді заявив я.
– Які граблі? Нащо тобі граблі?
– Ті, що завжди стояли приперті до грушки-и-и-и..
– Ти хочеш грушку? Іванку, – до старшого брата, – збігай, зірви малому пару грушок, най не плаче.
– Мені не треба грушку! Я вже великий, я сам можу собі зірвати-и-и...
– А що тобі треба?
– Хто брав граблі-і-і ?
– О Боже, знову граблі! А нащо тобі ті граблі? Що ти хочеш з ними робити?
В хаті запала напружена тиша. Хоч я на той час вже не був найменшим у сім'ї (в колисці спала мала дитина), однак знаходився під опікою не тільки матері, але й під явно вираженим патронатом батька, і я це відчував, бо старшим не раз уже діставалося на горіхи, хоч винен був я. Така підвищена опіка була викликана тим, що переді мною у нас народилися дві сестри, під час війни у нас померли від якоїсь хвороби два маленькі братики, а за кілька місяців до мого народження у сусідів вже народилися хлопчики, так що в цьому плані я, як хлопчик, був дуже бажаною дитиною, за кривду малого могло серйозно влетіти. Всі наші розуміли, що хтось із них в чомусь сильно провинився, але не ясно хто і в чому, і до чого тут старі граблі?
– Там над нашим двором летів малий еропланчик-и-и-к... – продовжував я плакати, скаржитися і звинувачувати невідомого кривдника водночас.
В хаті почалася невеличка суперечка, хтось казав, що ніякого ероплана не було, що малому здалося або вигадує, хтось казав, що ніби чув звук ероплана. У батька був добрий слух, і він сказав твердо:
– Був ероплан, летів. Я чув. – Ну і що з того – запитав він, повертаючись до мене?
– Еропланчик був маленький, як ластівка… менший від ластівки… летів низько, так, як до повали (стеля, діалект) – показав я очима на стелю, – якби граблі були коло груші, я би його зби-и-и-в...і мав би свій еропланчи-и-и-к...
Останніх моїх слів, мабуть, уже ніхто не розчув – хата вибухнула реготом. Моя гнівна заява розрядила обстановку, як удар блискавки під час грози. З одного боку, всім смішно, безплатний концерт, коли ще таке почуєш, а з іншого, ясно, що ніхто не провинився, за таке ніякого розгону не буде. На мене вже ніхто не звертає уваги, всі хапаються за животи від сміху. Я не чекав такої неадекватної реакції і розгублено оглянувся на матір, що стояла позаду мене, шукаючи в неї захисту і моральної підтримки, але мати також сміється! Пробує заступитися за мене, кричить на всіх „Не смійтеся з дитини!”, з усіх сил намагається втриматися від сміху, але не може втриматися, і беззвучно сміється, тільки плечі і груди здригаються...
Я враз відчув себе нікому не потрібним і зовсім самотнім. Мало того, що через чиюсь безвідповідальність я втратив такий унікальний шанс, так вони ще й сміються! Ладно вже, інші сміються, не в перший раз, я вже до цього звик, але ж і мати сміється! Моя золота мати, яку я завжди любив більше всього на світі, яка завжди гладила мої побиті коліна і лікті, і від цього біль відразу меншав, тепер сміється з мене! Бачу, що стримується, намагається не сміятися із своєї дитини, але ж сміється! Ображений на всіх і на гірку долю, я голосно розплакався щирим плачем і рясними сльозами.
Всі наші перестали сміятися – ні щирість мого плачу, ні серйозність втрати ні в кого не викликали сумнівів. Треба додати, що на той час у нас не було не тільки якогось там іграшкового еропланчика – жодної іграшки в хаті не було, і в сусідів також не було. В ті часи в нашому краї дорослі вважали своїм обов’язком нагодувати і одягнути дитину, а проблему розваг діти вирішували кожного дня самостійно і залежно від того, як складуться обставини – яка пора року, яка погода, біля чиєї хати зібралися і т.д. Був у нас, правда, старий і дуже мудрий кіт, з яким ми зрідка гралися, якого ми з сестрою іноді повивали кусочками полотна, як дитину, тицяли йому в зуби скручену з шматка газети „цигарку”, сміялися, бо сповитий як мала дитина кіт із «цигаркою» в зубах справді виглядає дуже смішно, а він усе це терпляче зносив, бо також хотів гратися, аж доки ми не пробували ту цигарку підпалити... Це вже був перебір з нашого боку, якого наш старий кіт витерпіти не міг, і легко виривався з наших рук, залишаючи на них невеликі подряпини.
– Миколко, – по хвилі озвався батько, – я ж бачив через вікно, як ти підскакував у дворі з граблями, а ти кажеш, що граблі кудись поділися?
– То були інші граблі, нові…
– А нові що, не добрі?
– Добрі, але поки я бігав за ними у стодолу, еропланчик долетів аж до яблуні, і я не встиг його збити...
– Ні, синку, то тільки так здається, що ероплан маленький. Насправді він великий, але летить високо, і від того здається, що він маленький...
– Чому здається? Я ж не раз бачив великі ероплани, а сьогодні був маленький. Я добре бачив. Він би не залетів у яблуню, якби летів високо.
– У яблуню залетів, кажеш? І не заплутався?
– Не заплутався,… навіть листя не зачепив.
– А як таке може бути, щоб він не зачепив жодної гілки? Подумай!
– Не знаю, як може бути, але було...і нема чого сміятися…
– І чого ж ти його не збив?
– Поки я оббіг з граблями яблуню, еропланчик якось…, якось… підскочив угору, я не бачив, як він підскочив, бо граблі зачепилися за гілку, а побачив його тоді, як він вже був над Гребенем. Поки я відчіпляв граблі, він якось підскочив аж до гори, а потім перелетів за Гребінь.
На якийсь час наступила тиша. Ніхто не знав, що сказати, як утішити дитину.
– Ти не переживай, Миколко, – сказав батько. До вечора ще буде летіти еропланчик, і завтра буде, і післязавтра буде. Вони тепер часто будуть літати. Ти одного-двох собі ще зіб’єш, тільки приготуй собі граблі, щоб були під руками, щоб далеко не бігав за ними, коли появиться новий еропланчик…
– Граблі я вже приготував, … я їх припер до стіни... тільки хай ніхто їх не чіпає… – в хаті знову засміялися.
– А якщо не досягнеш граблями, – втрутився брат, – можеш собі ще й полін трохи приготувати, поліном кинеш вище.
Я подумав трохи, визнав думку брата слушною, – а що тут смішного, з чого тут можна сміятися? – розмазав кулачатами сльози по щоках, ривками, як це буває в дітей після голосного, щирого і довгого плачу, набрав повні груди повітря, видихнув також ривками, трохи заспокоївся, і через якусь хвилину вийшов у двір приготувати про всяк випадок купочку підходящого калібру полін. Це не важко було зробити – поліна у нас не дефіцит. Коли я згодом повернувся, на мене вже не звертали уваги – в хаті знову точилася мирна бесіда. Батькові чомусь спало на думку з'ясувати, а куди ж насправді поділися старі граблі? Виявилося, що сестра ішла в поле перекидати сіно, щоб швидше сохнуло, та полінувалася сходити в стодолу за вилами, взяла те, що було під руками, – старі граблі, а назад їх не принесла – все рівно після обіду треба буде йти перекидати сіно знову. Хто ж його знав, що буде летіти еропланчик?
– Так от, – якось нарочито строго, голосно і чітко, щоб чули усі, а найбільше я, сказав батько, – тепер уже хай буде як є, але ввечері старі граблі треба покласти на місце, і більше їх не чіпати! Зубці на них вже зносилися, декілька зубців узагалі відсутні, так що граблі вже ні на що не придатні, хіба що зірвати грушку, або збити ероплан. Всі зрозуміли? Незважаючи на строгий тон батька, народ чомусь знову засміявся, а я відчув, що тут може бути якийсь черговий підвох, але ж батько діло каже – так має бути, старі граблі мають бути коло грушки!
Десь через годину батько раптом стрепенувся:
– Тихо! – і всі принишкли, прислухаючись. – Летить! Біжи, Миколко!
Чесно кажучи, я нічого не чув, ніякого звуку ероплана, але якщо батько каже, що летить, то прислухатися нема коли. Краще вже бути черговий раз обманутим, аніж втратити ще один шанс, і я щосили побіг у двір. І що ви думаєте, – чудо! Майже тим самим курсом, що і перший, справа наліво, трошки навскіс, знову летів маленький еропланчик, і так само мелодійно гудів! І граблі на місці! І поліна про всяк випадок під руками. І я вчасно вибіг! Навіть швидше, ніж треба. Ну, ероплан, тримайся! Я зараз всім покажу, чого я вже вартий, не будете більше з мене сміятися!
Вибігши на двір я не став чекати, поки еропланчик підлетить до середини нашого подвір’я, і побіг йому назустріч. Підняв граблі планкою з зубцями вверх, але, тримаючи їх двома руками, знову не доскакував. Крім того, видно було, що цей летів трошки вище першого. Сантиметрів з тридцять до аеропланчика я не доскакував. З однієї руки граблі так само виривалися і падали, і нічого не вдавалося зробити. Тут же згадав про мудру пораду брата – про поліна. Відкинув граблі, набрав полін, і почав кидати. Але ж практики ніякої! Яка там точність? Перший раз в житті збиваєш ероплана, і без будь-якої попередньої підготовки. Поліна летіли то на десять сантиметрів правіше, то на півметра лівіше, а то і взагалі не в той бік. Одне з них повернулося, як бумеранг, і огріло мене по спині, коли я піднімав із купочки на землі чергове поліно. Спина болить нестерпно, пече, хочеться плакати, але ж нема коли плакати – тут битва в повному розпалі. Та ніхто і не винен у тому, що мене вдарило поліно, тобто я сам і винен – краще треба кидати. Треба би почекати, поки одно поліно впаде, а тоді вже кидати друге. Але хіба є час чекати поки чергове поліно впаде на землю? Еропланчик же може втекти, один уже втік недавно… Наші всі стовпилися у відкритому вікні, не вміщуються, штовхаються, регочуть, галасують, щось радять мені з хати, ніби їм звідти видніше... А еропланчик тим часом залетів в яблуню, далі опинився над Гребенем, як і той перший, а скоро взагалі зник за горою. Настала тиша. Я постояв, приклав граблі до стовбура груші, похилив голову на груди і поплентався мовчки до хати.
– Ну що, де еропланчик? Збив?
– Не збив.
– Чому?
– Цей летів трошки вище... я «ось стільки» не доскочив...
– А полінами чого не збив? Не докинув?
– Докинув... навіть вище... але не втрапив...
Дивно, але на цей раз з мене майже не сміялися.
– Ми ж тобі казали, Миколко, що ероплан великий, просто він летить дуже високо, і від того здається, що він маленький. Ти ж бачив не раз, як Бескидом їде поїзд. Бачив?
– … бачив…
– То нам так тільки здається, що вагони маленькі, бо поїзд далеко, а насправді вони великі – там сто чоловік може поміститися в одному вагоні.
Ну, сто – це багато, всі знають, що сто – це серйозна цифра. У нашому краї в ті часи, якщо до когось щось не доходило, то могли сказати «Я тобі вже сто разів руським язиком казав, що…», або «Тобі що, сто разів треба повторяти?» і т.д. З цього ясно було, що сто – це дуже багато.
А стосовно поїздів, то таки схоже на правду. Щоб переконатися, для цього далеко ходити не треба – прямо з нашого двору видно третю високу і круту гору, яка обрамлює село з північного заходу і називається Бескид. По ній кілька разів на день їздили поїзди, паровози пускали вверх і собі під колеса великі білі клуби пари – справжнісінькі тобі хмари. Іноді та пара піднімалася на фоні гори аж до неба, легко перебиралася на небо і перетворювалася в невеличку хмарку. Якщо ти не бачив, як пара переходила на небо, то нізащо не відрізниш її від справжньої хмарки, яка необачно відірвалася від великої. Коли згодом, на уроках природи, нам пояснювали, що хмара – це і є водяна пара, то особливих сумнівів таке пояснення не викликало. Я відразу згадував про пару від паровоза, яка легко перелізала на небо, але і повної довіри не було – з хмари падає холодний дощ, а хто з нас не пробував пальчиком пару, що виривається з-під кришки каструлі?
Перед входом в тунель, машиніст завжди подавав гудок, і звук того гудка між горами хвилею, як вздовж жолоба, напливав на наше село. Для більшості людей в селі, особливо для пастухів, ці гудки служили своєрідним годинником.
Так от, якщо дивитися від нашої хати, то вагони виглядали явно маленькими, як сірникові коробки, але ж в них люди їдуть! Це всім відомо. Я задумався. Щось тут не в’яжеться одне з другим…треба би аргументувати.
– Але ж ми бачимо, коли Гребінь перелітає великий ероплан, він же високо летить, чому він тоді не маленький? – після роздумів спитав я.
– Правильно, ероплан високо летить, а твій летів ще вище, тому і здавався маленьким.
– Як це ще вище? Вище від великих еропланів уже не можна летіти.
– Чому не можна?
– Бо там уже небо.
– Правильно, небо. По небу ероплани і літають.
– Ні-і-і, від нас добре видно, що небо спирається на Гребінь, і видно, як ероплани… проскакують між Гребенем і небом, коли вилітають із-за Гребеня… – народ знову засміявся, а я замовк, бо спіткнувся в аргументації і подумав: – тут також щось не в’яжеться… як ті ероплани проскакують між горою і небом, якщо небо опирається на гори? Або гору мусять зачепити, або небо,… або і те, і друге… Мабуть там, в деяких місцях, є якісь прогалини, крізь які вони і проскакують, бо добре знають про них – здогадався я.
– Та ні, Миколко, небо не спирається на гори, … це тільки так здається.
– А на чому небо держиться? Чому воно не падає? А з чого зроблене небо, з бляхи? – посипалися питання. Якщо дорослі знають, які великі ероплании, то мають знати, з чого зроблене небо.
– Та ні на чому воно не держиться… і не з бляхи небо зроблене… тобі ще рано про це знати, ти ще малий…от будеш ходити до школи, як Іван, будеш добре вчитися, тоді й будеш знати.
– А тепер чому не можу знати?
– Бо ти ще малий.
– Ну добре, а який ероплан великий?
– Різні бувають, бувають такі як хата, а бувають і більші.
– А скільки в ероплан може поміститися людей?
– Ну, в маленький – один, а у великий може поміститися чоловік з двадцять і більше...
– А скільки це двадцять?
Наступила пауза. Дорослі чомусь почали переглядатися між собою. Ясно було, що ніхто з них толком не знає, скільки це двадцять. Першим здогадався брат, бо він уже ходив у старші класи, до школи у сусідньому селі.
– Це стільки, як у тебе на руках і ногах пальчиків.
Я сів на стільчик, що стояв посеред хати, подумав трохи, дивлячись на свої босі ноги, нагнувся так, що голова пролізла між колін, приклав руки з розчепіреними пальцями до пальців ніг, перемацав для чогось пальці на ногах, повернув кисті рук долонями вверх... вниз... знову вверх, оцінив візуально кількість пальців на ногах і руках, і вирішив, що двадцять – це таки не мало, хоча і напевно менше тієї загадкової сотні. Поступово до мене почало приходити розуміння, що по крайній мірі той другий еропланчик таки був великий, і таки летів високо – мусить же ним хтось керувати, як тим паровозом, – не літають же вони самі,… як той перший...
Назавтра слова батька підтвердилися – ероплан знову летів тим самим курсом, що і перший, але я вже не пробував його збити – виявилося, що якщо добре придивитися, то можна побачити, що він і справді летить високо, а це вже не так цікаво. Інша справа, якби він був малий… Більше того, проглядалася закономірність, що ті ероплани, що летять в сторону Гребеня, летять високо, а ті що вискакують із-за Гребеня, ті летять низько… все дуже просто… Я в дитячій задумі слухав мелодію мотора і шкодував, що в мене нема свого еропланчика.
З тих пір пройшло більше як півсотні літ, а я як згадаю, то й досі чітко бачу в уяві того еропланчика, – першу в своєму житті справжню іграшку, з якою вдалося погратися кілька десятків секунд, виразно чую його мелодійний звук, бачу на фоні синього і чистого верховинського неба сірий колір нижньої частини еропланчика і блиск на сонці верхньої його частини – як у алюмінієвого бідончика, – бачу ластівок, які хотіли з ним погратися, молоду грушу і яблуню, невисоку, густу і зелену траву на нашому неогородженому подвір’ї. Я і досі виразно відчуваю той невимовний душевний біль і розпач, коли до щасливої миті не вистачало простої речі – щоб старі граблі були на своєму місці, та декількох десятків секунд часу. Звичайно, що той другий летів високо, і був великим. Мені це вже й тоді стало ясно, але стосовно першого еропланчика дорослі, мабуть, таки обманули дитину, хоча і не навмисне. Та що там говорити – вони всі сиділи в хаті, а я був безпосередньо на місці подій, бачив еропланчика своїми очима, зблизька, як до повали, і якби ті граблі були на своєму місці, то я б його таки зловив, незважаючи на те, що граблі були вже зношені, і в них не вистачало декількох зубців...
