Було ще холодно, але в повітрі вже відчувався весняний подих. Зіронька бавилася з цуциком на подвір’ї коло хатини. Раптом щось налякало собаку, і він помчав поміж хатами у напрямку лісу. Дівчинка кинулася навздогін. Незчулася, як поселення залишилося позаду, і вона опинилася на узліссі. Це був ліс мурсіанок. Людям невільно було заходити туди, тому Зіронька завагалася, але лише на мить, бо десь у гущавині почувся слабкий брехіт цуцика.
У лісі було темно і вогко, дерева тихо перешіптувалися. Але безтурботну дитину це не лякало, і вона заглиблювалася все далі й далі, аж поки не опинилася на галявині, посеред якої стояв величезний старий дуб. Інші дерева відступили від нього, ніби боялися наблизитися, неподалік, немов люстерко, лежало замерзле озеро. Хмари над дубом згустилися, і почав дути сильний вітер. Це, нарешті, змусило Зіроньку зупинитися. Вона раптом відчула близьку небезпеку і вирішила заховатися за густими кущами, що росли довкола озера.
Тільки зараз дівчинка помітила монотонне кування зозулі, яка сиділа на старому дубі. Вітер сильнішав, раптом почувся гуркіт грому, але не з неба, а ніби з самого дерева. Зіронька задерла голову догори і побачила, що з голих гілок дуба б’ють блискавиці. Раптом з них з’явився полум’яний чоловік у військових обладунках. Він владно озирнувся довкола і пронизливо свиснув. На цей поклик в небі з’явився золотий віз, запряжений вогненними кіньми. Коні рили копитами гаряче повітря, але Перун не поспішав вступати до воза: він чекав на свою дружину. Мокоша повстала також зі старого дуба. Її тіло було прозоре, ніби зроблене з води, волосся стікало з плечей довгими кучерями, а біла сорочка спадала аж до землі. Бог грому і блискавки подав руку сонцевій сестрі, і за мить вони вже здійнялися до неба. Одразу ж почалася сильна гроза. Вода покрила дуб, ніби завісою, і раптом з крапельок води з’явилася панна. Вона мала водяне тіло й волосся, як і мати, тільки сорочка була зеленою, а на голові – вінок з весняних квітів. Це була Марена, богиня талої води. Вона протерла заспані очі, потягнулася, і ... стрибнула просто в озеро. Зіронька закрила очі, бо злякалася, що панна вдариться об лід, та раптом почула плюскіт води, і коли відкрила очі, побачила, що вода у ставку розтанула, а довкола вже почала зеленіти молода трава. З води вистрибували русалки і гойдалися на гілках верби. По їхніх блідих тілах струмочками стікала вода, а зелене волосся розвівалося на вітрі.
Потроху дощ вщухав. В небі почулося гейкання Велеса, який відганяв свою отару від сонця. Хмари розступилися і з’явилася веселка. Раптом з лісу вибігла ціла зграя білочок, які почали одна за одною вистрибувати на старого дуба, щоби по ньому вибратися на веселку, а з неї – на самісіньке небо і розповісти Сварогові всі новинки землі.
Зіронька зачудовано спостерігала за цими дивами зі своєї схованки. Аж ось почувся спів. Спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше. Невідомо звідки, налетіли сотні птахів. Вони виспівували на різні, ніби змагаючись у вправності. З дерева вийшов русявий парубок з голубими очима, у мережаній сорочці та зелених штанях. Він так само озирнувся і засвистав, як робив його батько, та не вогненні коні з’явилися на цей свист, а безліч мовок почало виходити з лісових дерев. Вони виспівували разом з птахами і кружляли в танку довкола Ярила. Раптом на галявині з’явився ще один парубок. Цей був майже голий, тільки бедра були оперезані пов’язкою з листя. Його тіло було кремезним, очі світилися чорним, а руде волосся спадало до плечей.
- Гей, Ярило, - озвався Перелесник, - негоже влаштовувати танці в присутності людей.
- А звідки ж тут люди?
Замість відповіді Перелесник гайнув у кущі біля озера, і не встигла Зіронька оком змигнути, як опинилася біля старого дуба, оточена лісовими істотами.
- Що робитимемо з нею? – запитався Перелесник.
- Нам не завадить маленька подруга, - обізвалися русалки і перестрибнули на ближчі дерева, щоби краще роздивитися дівчинку.
- Так, - погодилися мавки, - принесемо її в жертву могутній богині води Дунаї.
- О, вона любить маленьких дівчаток, - вторили їм русалки, - а коли ти помреш, - шепотіли вони дівчинці, - ми зробимо тобі найкращі корали.
Важко сказати, яке почуття було в Зіроньки сильніше: страх чи захоплення. Звичайно, вона не хотіла вмирати, але пропозиція стати русалкою здавалася їй досить привабливою.
- Стійте! – раптом почувся голос позаду.
З лісової гущавини виходила жінка верхи на турові. Її одяг був зроблений з ведмежої шкури, а на голові красувався шолом з оленячими рогами.
- Що це за дитина? – запиталася Віяна, з викликом дивлячись на лісових мешканців.
- Вона підглядала весняний танок, - відповів Перелесник.
- Як ти потрапила до лісу, людино?
- Я шукала Сірка.
- Це твій брат?
- Мій цуцик.
- І де ж він?
- Не знаю. Я бігла на брехіт, аж поки не опинилася тут. А тоді почалася гроза, і я заховалася.
- Як твоє ім’я?
- Зіронька.
- Дивне ім’я для людини. Може ти мурсіанка?
- Ні. Мій батько звичайний чоловік, він загинув на ловах шість років тому.
- А як звуть твою мати?
- Берегиня. Ми живемо під Храмовою горою.
Очі Віяни сумно потьмяніли, вона вже багато років не бачила матір.
- Ходи сюди, я відвезу тебе додому.
Лісові створіння мовчали. Ніхто не смів зашкодити сестрі королеви мурсіанок.
Люди в поселенні ховалися в хати при вигляді грізної жінки на величезному турові. У хаті Берегині було якось надто тихо. Віяна та Зіронька зайшли досередини. Мати лежала на лаві, коло неї тулилися дівчата-близнючки та Божко, перелякані виглядом мурсіанки. Кілька хвилин вони так і стояли: одні біля дверей, а другі – біля лави, аж поки Зіронька не помітила, що з матір’ю щось не так.
- Мамо! Чому ви спите вдень? Чому ви не дихаєте, мамо?
- Де ти була, Зіронько? – гнівно кинулася до неї Любомира, скоса поглядаючи на Віяну, - мати перелякалися за тебе, вони довго плакали, а потім померли.
- Я не винна, я побігла за Сірком, - відказала дівчинка крізь сльози.
- Вони подумали, що тебе вбили Мурсіанки, - пояснила Людомила, притягаючи Зіроньку ближче до себе.
- Ми не вбиваємо людей, - гнівно заперечила Віяна.
- Але так говорять, - сміливо подививсь їй у вічі Божко.
Віяна підійшла ближче до матері, від чого діти ледь не втислися у стіну.
- Я вас не займатиму, - сказала майже лагідно. Мала би пустити хоч одну сльозиночку над материним тілом, торкнутися губами старечого чола, та серце мурсіанки зачерствіло від війни та крові, тому вона мовчки обернулася до дверей, але не встигла вийти , бо на порозі з’явився старий кудесник.
- Вітаю тебе, королево, - звернувся до Віяни Аммій, - прийшла провідати матір?
- Так, але трошки спізнилась, - засмучено відповіла Віяна.
- Мені вже про це відомо, а ще мені вдомо, що ти повинна забрати з собою оцю, наймолодшу (він вказав на Зіроньку) та виховати, як майбутню королеву.
- Але ж вона людина!
- На ній знак зорі Ясновиди, - дівчино, скинь сорочку.
Зіронька перелякано стояла біля Людомили та не рухалась.
- Роби, що тобі говорять, - прикрикнула на неї Віяна. Дівча підкорилося.
- Он там, зліва на грудях, - показав Аммій.
- Одягайся, - наказала мурсіанка, - ти маєш іще якісь речі?
- Ні, - все ще перелякано відповіла дитина, - я мала Сірка, але він втік.
- Я подарую тобі вовченя, ходімо.
Це сподобалось Зіроньці, і вона без страху пішла за королевою.
- Куди ви її забираєте? Чому? – плакали Звіроловові діти.
- У неї високе покликання, - відказав кудесник і назавжди покинув дім Берегині. Цієї ночі до нього прийде Ясновида і забере його душу на Схід, в країну вічного спокою.
