Я завжди був не схожим на інших. Мої лапки були чорного кольору (чесне слово, чорні-пречорні, як матінка-земля), ніс був надто великим, навіть колючки і ті стирчали не так як у всіх. Одним словом, потвора та й годі.
Ще з дитинства мене дражнили інші їжачата. Дитячі образи типу:
« - Га! Ти – смердючка!!!
- Чому це я смердючка?
- Бо не миєшся ніколи!
- А от і неправда! Миюсь!
- Справді? А чого ж у тебе лапи чорні? Ха-ха!»
боляче ранили маленьку душу.
Я сумував на самоті, плакав, і навіть до крові натирав свої чорні лапки білою крейдою. Нічого не допомагало.
Інші звірі теж не хотіли зі мною гратися, бо я був колючим. Вони не розуміли, що я в цьому аж ніяк не винен, це природа створила мене таким.
Згодом я зненавидів себе сам.
Я досліджував нові землі (колись навіть був на сусідній вулиці!), дивився на зорі, вивчав світ… Але це не рятувало від самотності.
Жодна їжачиха не зустрічалась би з таким як я. Навіть при спробах просто поговорити вони спочатку поглядом оцінювали мої колючки, а потім той же погляд наповнювався відразою до моєї персони.
Я ж просто хотів мати друзів, кохану… Невже мені не можна отримати хоч краплинку щастя?
Щоночі я лив гіркі сльози, витираючи їх чорними лапками.
Так було доти, поки я не зустрів Її.
Навіть наше знайомство було вкрай дивним: коли Вона підійшла до мене, я від страху видатися огидним згорнувся в клубок, тим самим ховаючи свої лапки і частину носика.
« Привіт!» - розвіяв тишу її ласкавий голос.
Я мовчав. Боявся, що заговоривши буду змушений пояснити чому ховаюсь.
На моє здивування Вона не пішла, не почала ображатись чи ображати мене за неприязність. Вона просто залишилась…
Далі відбувались цікаві речі: Вона приходила і сиділа поруч, розповідаючи про своє життя, про далекі землі та інші цікаві речі. Хоч кожного разу я з нетерпінням чекав нової зустрічі, проте продовжував згортатися в клубок перед її приходом, щоб не бачила, що я – потвора.
Одного разу я боляче поранив Її своїми колючками. Вона пішла… І на душі відразу стало сумно.
Можна було наздогнати, сказати щось… Та я не знав, як з Нею спілкуватись. Я боявся. Боявся бути висміяним і покинутим.
Скоро Вона повернулась. Без образ за той біль, що я заподіяв, без дорікань за мою поведінку. Вона знову прийшла в моє життя.
Я не витримав, розгорнув свій клубочок, тим самим показуючи себе справжнього.
Вона посміхнулась і я з жахом зажмурив оченята, чекаючи коли ж Вона засміється з моєї огидної морди та бридких лап.
Сміху не було. Замість цього Вона звично продовжила розмову.
Весь наступний час ми розмовляли про все-все на світі: чому річка завжди тече в одному напрямку, чому слова ранять сильніше ніж удари і чому вночі буває так самотньо.
Я все дивувався чому Вона не запитує про мою зовнішність. Чому не звертає на неї уваги, як це робили інші.
Невже Вона не бачить цього?
- В мені все не так. – мовив я коли Вона знову прийшла. – Великий ніс, чорні лапки і навіть колючки…
- Я знаю. – відповіла співрозмовниця.
- Я – потвора.
- Зовсім ні. Ти просто не такий як всі. Ти – особливий.
- Звісно не такий. – маленькі слізки скотилися по довгому носику. – Я – гірший.
- Неправда! Ти – найкращий з усіх.
- Я?! – очі-намистинки здивовано поглянули на Неї. – Чому?
- Бо в душі ти не чорний і колючий, а білий та пухнастий.
Раптом я зрозумів, що я – найщасливіший, найгарніший і, взагалі, найкращий. Тому що у мене є Вона. Нова індустрія IT- аутсорсингу України.
А Вона – це найпрекрасніше та наймудріше, що може бути в житті. Не тому, що їй неважлива моя зовнішність, не тому, що здатна пробачити навіть біль від колючок і зігрівати своєю добротою.
Просто Вона – чарівниця. І простими очима може бачити душу.
******************************************************************************************************************
В житті бувають такі часи, коли хочеться заховатись від всього світу, згорнувшись в клубок. І найбільше щастя мати поруч людину, яка любить тебе і в тебе вірить. В мене така людина була…
Спасибі тобі за все. Ти навчив мене протистояти проблемам і переконав у тому, що насправді я – біла та пухнаста.=)
