В хаті було, як звичайно, темно і вогко. Божко сидів на землі й ліпив коників з багнюки. Любив під час денної спеки посидіти у сирій хатині насамоті. Мати з трьома молодшими сестрами (бо старші вже повиходили заміж) працювали на полі під пекучим сонцем, батько був на ловах, а Божкові подобалося сидіти у сутінках старої хижі, наливати воду на землю, розводити багнюку та ліпити з неї різні забавки. Саме цим займався єдиний син Звіролова та Берегині, коли, раптом, до хати увійшла жінка в чорному одязі. Вона була висока й худорлява, з блідим обличчам і запавшими очима. Сиве патлате волосся вибилося з-під чорної хустки. Руки були настільки худі, що, здавалося, на них шкіра була натягнута просто на кості. Довгі жовті нігті були порепані та потріскані. Жінка здіймала руки до неба і голосила:
„Ой, горечко-горе, ой горе-біда,
Напав звір мисливця, де швидка вода,
Ой кров з його ран та й струмками біжить,
Мисливець від болю та й стогне-кричить”.
Хоч Божко і був маленький, та зовсім не злякався. Почував себе захисником хати, коли був один.
- Цур тобі, пек! – закричав на Карну та жбурнув у неї багнюкою.
- Цур тобі, пек! Цур тобі, пек! – повторювали за ним дивні істоти, що вилізли з попелу від вогнища, і також почали жбурляти в богиню жалоби багнюкою. Це були онуки домовика Цур і Пек, які повинні були охороняти свою родину. Лишень тільки якесь лихо сунуло до хати, варто було одному з членів родини промовити: „Цур тобі, пек!”, як з’являлися ці браві хлопці й ставали на захист своїх господарів. Вони були завбільшки з щурів і виглядали, як діти, але мали надзвичайну спритність і силу. Їх довгі сорочки завжди були вимазані у попіл, так само, як маленькі рученята і босі ніжки. Та незважаючи на їхню атаку, богиня жалоби продовжувала свою пісню:
„Ой горечко-горе, мисливця несуть,
Від крику його та й дерева гудуть,
Ой стогне земля та й від його крові,
А птахи замовкли й сховались усі”.
За Карною до хати сунула молодиця у подертій сорочці, підперезана брудною плахтою. Її обличчя не було старече, як в сестри, але червоні та розпухші від сліз очі робили її ще страшнішою. Богиня плачу і смутку продовжувала Карнину пісню:
„І сонечко згасло, і вітер реве,
А кров та із ран все тече та й тече,
А з чорного неба полилась вода,
Ой горечко-горе, ой горе-біда”.
Божкові моторошно стало від цих пісень, він перестав кидатися багнюкою в богинь-сестер та поглянув надвір через відчинені двері. Сонце і справді сховалось, насунули чорні хмари, дув сильний вітер, лив дощ. Цур та Пек також завмерли, зачудовані дивною піснею Карни і Желі. Раптом до хати всипався цілий натовп чоловічків у ганчір’ї. На зріст вони не перевищували Цура і Пека, та обличчя їхні були старечі, всі у зморшках з чорними колами під очима. Вони були такі самі худорляві, як і Карна, але незважаючи на це, дуже енергійні. Вони вмить заповнили хату, розбіглися по всіх закутках і почали трощити все довкола. Вони били глеки, розсипали борошно, витягували одяг зі скрині та шматували його. При цьому не переставали виспівувати свої пісеньки:
„Ой не буде більше добра в домі Берегині,
Запанують злії злидні у її хатині,
Ой ніхто уже у лісі звіра не вполює,
Ой ніхто малого Божка вже не нагодує”.
Цур і Пек намагалися зупинити наступ, але сили були нервні. Із попелу виліз старий домовик та поспішив на допомогу онукам. Він кидав попіл у вічі злидням, щоби хоч трохи їх зупинити, та все було марно. За мить з двору почулися голоси людей, крик і плач. Злидні поховалися по закутках, домовик, Цур і Пек також зникли у попелі, на місці Карни і Желі лишився тільки стовп чорного диму, а розгублений Божко так і лишився стояти посеред розбитих глеків, розсипаного борошна та пошматованих сорочок.
До хати увійшли мисливці, несучи на руках закривавленого батька. Позаду мати і сестри голосно плакали. Батько вже не кричав...
