11 вересня відійшов, відлетів у Вічність знаний в Україні і за її межами поет, прозаїк, драматург, заслужений діяч мистецтв України Микола Негода.
Народився Микола Тодосійович 9 січня 1928 року в селі Бузуків на Черкащині. Пережив голодомор 1933 року (голод зі страшними подробицями описаний ним у документальній повісті «Сповідь перед собою»). Навчався у Київському університеті, звідки перевівся до Літературного інституту в Москві. Перша поетична збірка «Ростуть сини» вийшла друком у 1955 році. З 1956 року М.Негода – член СПУ. Працює журналістом, видає декілька поетичних збірок. Пише драму «Дума про Кобзаря». Як свідок і учасник Холодноярського партизанського руху в Другу світову війну, пише роман «Холодний Яр». Вершиною творчості М.Негоди стала пісня «Степом, степом…», яку він створив у співдружності з композитором А.Пашкевичем.
Нове дихання набула творчість митця зі здобуттям незалежності Україною. Історична драма «Гетьман» (1995), романи «Божа кара» і «Отаман Мамай» (2005) – висувалися на присудження Державної премії імені Тараса Шевченка, повість «Лукава слава» (2005), вище згадувалася повість «Сповідь перед собою» (2006). Поетична збірка «Козацький ген» вийшла 2007 року, ось один вірш зі збірки.
Не навтішався волею,
Не переслухав юрму…
Все, що відведено долею,
З вдячністю, земле, прийму.
Візьмеш мене до себе
В лоно своє земне,
Тільки б не вмовкнув щебет,
Коли вже не стане мене.
Це нам, живим, піклуватися, щоб не вмовкав щебет птахів, солов’їний спів, щоб звучала безперестанку українська мова.
За підтримки Черкаської облдержадміністрації в цьому році з нагоди Ювілею митця вийшла книга вибраних творів М.Негоди «Пісня на рушникові».
Я познайомився з Миколою Негодою заочно, листувався з кінця 2006 року. Мав щастя минулого року зустрітися з поетом. Ще два тижні тому отримав від нього листа, в якому він якось, наче соромлячись, повідав про проблеми зі здоров’ям.
В дарчому надпису на своїй книзі Микола Тодосійович писав мені – побратимові по перу…
І от – сумну звістку почув по радіо…
Степом, степом – наче грім гармати,
Грім летить в Бузуків, за село…
А Поет приліг навічно спати,
Нам туманом очі затягло.
Степом, степом – людям пісню чути,
Там, у Вирії, Поет махне здаля,
Це Душа, земні зірвавши пута,
Нас вітає криком журавля.
Висловлюю співчуття рідним, близьким поета, всім шанувальникам його творчості. Вічна пам'ять…
Микола Цибенко, побратим поета, його краянин.
м.Дніпропетровськ
