Був такий самий осінній день. Рік тому, майже рік тому, точно не пам’ятаю, бо ті сірі дні просто злилися в сірий згусток розпачу і стали мов один кошмарний зріс на межі реального.
Був такий самий осінній день. І я так само стояла в тій же аудиторії і дивилася у теж прочинене вікно, там падав дощ, асфальт від нього почорнів, і звук автомобільних гудків перемішувався з шумом зливи і переривався час від часу різким звуком свистків міліціонера на переході. І було мені так само безмежно сумно, одиноко і самотньо, і крик розпачу застигнув у мені всередині так само, як сьогодні. Так само, як сьогодні, я тоді сховала обличчя у руках і спробувала виплакати з себе ті питання: як жити далі? що робити? як забути, викинути, розбити??? А вони не текли, не текли так само, як сьогодні! Бо було просто по-безнадійному безнадійно.
Чого ж? Я плакала. Рік тому. Сиділа за першою партою далекої аудиторії четвертого поверху, похиливши голову, прикривши рукою очі, а літери, писані синім чорнилом, розпливалися по аркушу нерівними колами.
Був такий самий осінній день. І за вікном йшов дощ, а в університеті всіх душило застояне повітря. А ти пройшов повз холодним каменем, і холод той зупинив мене в півкроці серед напівтемного довгого коридору…
Задзвеніли у повітрі
Переливи дзвонів,
Сіро, вогко, темно
Безнадійно стало.
Небо зачинилось,
Птах заплакав криком.
І під кригу лялька
В воду враз пішла… -
Вже волосся мокре
На обличчя впало.
Це кінець…
