Вона була актрисою одного провінційного театру, який експериментував у різних стилях, але популярним він був у аж надто вузьких колах. Якось театру пощастило, чи то пак пощастило директорові, він зумів отримати ряд контрактів на виступи країнами Європи терміном у півтора роки. Цей успіх відбувся за підтримки Ради Європи. Тамтешні чиновники вирішили, що європейцям конче потрібно побачити, чим живуть «маленькі народи» іншої Європи. Чимала сума потрапляла у вигляді щомісячного гонорару і до рук нашої актриси. До речі, у неї є ім’я, драматичне ім’я, якраз підходяще для служниці храму Мельпомени – Соломія, або, простіше, Мія.
Мія спакувала свої валізи. Речей у неї було не багато, та все одно набралася цілісінька сіра сумка на колесиках та ще й один наплічник. Її крам складав сякий-такий одяг, який вона вважала достойним вирушити у таку подорож, та декілька книжок (тут було важче вирішити, які з них найдостойніші, тому взяла ті, які зачитала до дір: «Гру в бісер», «Ідіота», та збірку Блока, яка була такої затертою, що деякі сторінки просто вилітали від кожного доторку до палітурки).
Наплічник з валізою були вщент запаковані старими речами, а Міїна голова була набита новими надіями і сподіваннями. Вона шаленіла від щастя, кожне нове місто дарувало їй ще більш нові знайомства, вона закохувалася, дружила, раділа життю, сміялася від зустрічей і плакала від прощавань. Життя вирувало у ній і навколо неї, несло її далі, далі, а кордоном була тільки безмежність. Їй так здавалося, отже, так і було.
А ще її тішило, що вона змогла щомісяця відправляти по Western Union кілька сотень євро для своїх батьків, а ті кожного разу розповідали, як вони пишаються своєю донечкою, коли щомісяця ідуть у відділення банку, де працюють, звичайно ж, їхні знайомі і як ці знайомі навіть і не приховують заздрощів і своєї нудьги. А ще вони казали, що тепер їм уже ніхто не докоряє, що їхня донечка не така як всі, і що їм тепер не слід виправдовуватися перед тими, хто докоряв що Міїні п’ять років інязу та ще 5 театрального пройшли даремно. А ще вони зрозуміли, яка талановита і розумна їхня дитина. Все це вони їй казали по телефону, а вона стояла у будці чи то в Празі, чи в Берліні, кидала у лот монету за монетою,по щокам лилися сльози, вона була безмежно щаслива і так продовжувалося рівно 18 місяців і шість днів.
Потім проект добіг до завершення, директору запропонували місце в молодіжному театрі Гренобля, а решта трупи повернулися в Україну. Так як директора вже з ними не було, то трупа стала вже не трупою, а такою собі групкою більш-менш обдарованих людей, і театру не стало.
Так Мія лишилася без роботи, та вона була впевнена, що з таким багажем досвіду та знань вона не пропаде. На рахунку ще залишалися заощаджені євро, за які вона б могла прожити близько півроку достойного життя, а за цей періодвонаповинна була знайти роботу.
Спочатку Мія шукала можливості у різних театрах країни, їздила із міста у місто, зустрічалася з якимись знайомими, знайомими знайомих, та все було дарма. То їй обіцяли розглянути її як можливий варіант у наступному сезоні, то натякали на її неординарну гру, яка не кожному театру знадобиться, то пропонували грати «останнього лебедя в останньому ряду останнього театру». Після півроку таких пошуків у царині мистецтва, і з рахунком, який вперто прямував до нуля, Мія вирішила звернути увагу на бізнес. Ось де могли знадобитися знання іноземних мов! Вона намагалася хоч якось поєднати своє прагнення творчого вираження з зароблянням грошей, тому шукала себе у сферах рекламного бізнесу та PR. Та нікого не вражали її компетенції, ну який зиск з того, що вона може спілкуватися не тільки заяложеними англійською, німецькою, французькою, іспанською (цим уже нікого не візьмеш, а особливо тих, хто на жодній, навіть рідній не навчився сяк-так себе виражати), а й такими оригінальними мовними зразками як японська та грецька? Щоправда, їй пропонували посади, але підходящих виключно для людей неамбітних: рісепшеніст, асистент, секретар, референт, офіс-менеджер. Спочатку їй було від того всього смішно, і вона цитувала класичні «сто баксів на місяць» і від серця сміялася, і біль від обурення кудись зникав і вона знову і знову бралася до пошуків, ще з більшим завзяттям. Потім їй почали допомагати рідні, вони зводили її з якимись незрозумілими дядечками і дідусями, які прискіпливо оцінювали її з голови до ніг, а потім питали, яким мовами володіє і чи не зможе вона перекладати у всіх потрібних місцях, чи то в сауні чи на полюванні, бо ж це світ чоловіків, бейбі, це потрібно розуміти, і місця тут нема для якихось нюнь. А ще ці дяді її попереджали, що у відрядженнях вони будуть жити разом, так і грошам краще і їхньому підстаркуватому тілу оздоровчі процедури потрібні, тому володіти язиком потрібно не тільки у переносному значенні. Цим дядям було чомусь дуже весело про це говорити, а Мія ображалася і йшла з гордо піднятою головою до банку, знімала останні гроші, заходила у якесь мистецьке кафе і змішувала дим з сльозами. Після однієї з таких «співбесід» вона зателефонувала у Гренобль до свого колишнього директора, а той сказав, що у нього все чудово, що вона повинна ще трошки потерпіти і він її перетягне до себе, тільки розбереться, що тут і до чого. А ще він сказав, щоб вона не полишала мистецтво, бо вона талант, геній, яких мало, і що вона обов’язково свого доб’ється. А полишати мистецтво - то гріх. Вона повинна нести ношу свою і випивати чашу свою до дна, до самісінького.
Мія вже не знала, як допити їй чашу ту, вона вже не знала, яка її чаша і де вона. Рідні докоряли їй, батькам стало соромно дивитися в очі сусідам та знайомим, усі запитували, чому Мія не працюєш. А ще вони у неї питали, чому це у її 27, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. А мама їй щодня казала, що шанси на одруження падають у неї практично кожної хвилини, тому що час іде, а з двома освітами і у 27 вона вже навіть самим пропащим чоловіка не потрібна. Її батьки дуже переймалися, як пояснити людям, яким мотлохом забита доччина голова.
Спочатку Мія гордовито посміхалася, мовляв, я знаю собі ціну, я не буду жити як ви, топлячись у задусі буденщини. Та місяці спливали, питання нагромаджувалися, рахунок пішов у мінус, і вона нарешті влаштувалася на роботу в одну компанію, яка займалася імпортом-експортом, де їй потрібно було відповідати на дзвінки і перекладати інвойси з пакувальними листами.
Через декілька місяців такого життя Мія почала задавати собі ті ж запитання, якими надокучали їй. Спочатку це дивувало Мію, а потім вона почала відчувати таку порожнечу, що перестала спілкуватися навіть з батьками. Вона звинувачувала їх у тому, що вона щодня повинна ходити на роботу, робити вигляд, що їй смішно з дурнуватих жартів шефа, що їй аж ніяк не дивує його тупість, що те, що він не знає, яка столиця Туреччини, хто написав «Війна і мир», або те, що він думає, що Онєгін то такий поет, не говорить про його ницість. Нарешті Мія загнала себе у таку пустку, де вона навіть не відчувала потреби у будь-кому. Вечорами вона сиділа у маленькій прямокутній кімнаті із зеленими шторами і намагалася нарити в своїй пам’яті хоч щось, що б дало їй натхнення бажати жити, вона дивилася на свої фотографії з минулого життя, де вона сміялася, мандрувала, кохала, де у її серці роїлися бажання, та вона вже не могла пригадати, що пов’язувало її з тією дівчинкою на картинках. Усе пройшло як сон, все стало не реальним, єдиною реальністю стало тут і зараз, а воно було таким прісним, що навіть вода була з більшим смаком. Але її серце колотилося так, що вона лягала навзнак, притискала до грудей долоні, немов намагалися втримати силою там серце. Вона дивилася у стелю і відчувала лише тривогу. Вона хотіла віднайти в пам’яті згадки про дитинство яке б мало бути найкращою порою життя. можливо, воно б дало привід жити, та вона нічого не пригадувала. Єдине, що спадало на думку, було те, що її ніколи не гладили по голівці, не обіймали за плечі і не казали, що все буде добре. єдине що їй казали для втіхи, було те, що все минеться, що все забудеться, та нічого не забувалося і не миналося. Воно накопичувалося десь у закомірках памяті, як у якогось зацятого лахмітника, і ось ця комірчина переросла у весь будинок, сталося так що не було уже будинку, а лише одна величезна комірчина, і лахміття вже вивалювалося через усі вікна і двері. Усі спогади відкидали її туди, де ніхто не гладив її по голові, і ніхто не казав. що все буде добре. Звичайно, у Соломієному житті були моменти, коли її любили, коли її обіймали і цілували, та пам'ять чомусь вперто поверталася у дитинство, коли ніяких пестощів і «телячих ніжностей» (як це називалося в батьків) ще не було.
Якось на вихідні, лежачи у гарячі пухнатій ванні, Мія дуже яскраво відчула одну думку, навіть побачила її, вона ясно побачила себе з верху і ясно-преясно усвідомила, що ця людина у ванній не має нічого спільного із нею, з Соломією, що навіть її тіло стало вже не її. Від цього просвітлення їй стало так легко, наче вона знайшла щось, що так довго шукала, вона занурилась із головою у воду і почала глибоко вдихати, і з кожним вдихом вона відчувала полегшення, звільнення і таку довгождану свободу.
Коли двері в ванну кімнату вибили, то знайшли тіло молодої беззахисної жінки (беззахисність звичайно виражалася у голизні), та на вустах застигла посмішка. Може, це було не так, але батьки всім говорили саме так, ніби виправдуючись, що їхня дитина все-таки знайшла щастя, хоч і по той бік реальності. Коли вони її витягли, то тіло було ще тепле-тепле, вона ніби спала, така спокійна, безстрашна, безсоромна, гола на очах у рідних.
Коли прийшли родичі, сусіди і знайомі, Мія лежала у труні зодягнена у весільне плаття, як того вимагала традиція, і над нею співав піп, представник того бога, в якого вона ніколи не вірила.
