Ця стаття була написана мною ще дватижні тому, але я вирішив розмістити її на сайті, так як думаю тема не втратила своєї актуальності.
За помпезним святкуванням Дня незалежності з брязкотінням старою заржавілою зброєю, якось непомітно відбулася ще одна визначна подія, як для українства – 95ти річчя з дня смерті Лесі Українки. Переглядаючи сайти і пресу, я зустрів лише кілька невеличких згадок: зокрема статтю Ірини Громовенко в «Літературній Україні» і то, думаю, по вині редакторів було надруковано «з дня народження». Вона, як і я дивується як тихо «спустили» таку визначну подію; сугубо в рамках заходів за радянським сценарієм. Тобто для галочки – кілька промов, кілька концертних номерів, штатні діячі від спілки письменників, кілька клерків від культури. Та саме дивно, що на сайті Гаку жодної згадки. Зрозуміло нам не до того. Є поставлені люди, хай про це піклуються. Але невже серед більш як сім сотень гаківців ніхто не згадав про цей український феномен. Про цю тендітну, таку зболену тілом і таку сильну духом жінку. Це ж на її таких худеньких і таких ніжних плечах лежить фундамент нашої літератури. Вона підняла нас з колін, витрясла з душ рабів. Часом дивуєшся, читаючи її твори, як така тендітна, хвороблива жінка, могла мати таку силу духу, таке велике серце.
Я думаю нашим видавцям повинно бути соромно, бо найбільший і найкращий пам’ятник поету ( пам’ятаєте, за Пушкіном) – це книга. А скажіть мені, любі, коли в останнє перевидавалась Леся і яким тиражем? Де знайти її повне зібрання творів? Знаю зразу почнете, «бухтіти» про кошти, про не рентабельність. То може нам скинутись по гривні? Я не хочу, щоб на запитання хто така Леся Українка, люди вказували на хрустку банкноту.
Вірю, що час Поплавських і Шуфричів скороминучий і ми не будемо приймати соромливість як ваду, не будемо соромитись своїх сліз, коли читаємо чисте душевне слово, що зачіпає ось тут, бо таке слово іде від душі.
І мої діти читатимуть не тільки Ден Брауна і Стівене Кінга, а й наших "знаних" і "не знаних" українців.
Колись один, шанований редактор, з не менш шанованого львівського журналу жбурнув мені в очі рукопис.
- Це не література, юначе!
А ти спробуй, надрукуй! А читачі як найкращі критики, відділять зерно від полови. Слава Богу, зараз є інтернет.
- Інтернет все витримає, - так перефразував відомий вислів один мій знайомий. Тому пишіть, любі мої, не бійтесь критики. Безумовно критика потрібна, але не для того щоб обрізати крила і розмазувати по стіні. Ми самі, можливо, того не розуміючи вбиваємо ще не народжену дитину, робимо літературний аборт. Якщо людина взялась за перо, це вже щось, це не сіре створіння, тому підтримаймо її, дамо їй простору для польоту, і тоді, повірте, в нас буде ще не одна Леся і не один Тарас. А зараз я схиляю голову перед великими, вони підняли наш дух, зробили нас УКРАЇНЦЯМИ, саме українцями з великої букви. Честь і хвала тобі Лесю.
