Заглянь під ліжко о 12 ночі
Автобус їхав по запорошеній снігом дорозі. Я був такий задоволений…Така гарна погода…Не міг зрозуміти одного – чому мене везуть в будинок покійної тітки Марії? Що я зробив? І що буду там робити? Думки, немов комахи, заповзали всюди і давали про себе знати короткими спалахами болі в голові. Попереду мене сидить моя мама і тітка. Позаду – бабуся. Ми оминаємо цвинтар і виїжаємо на дивну вулицю. Чому дивна? Всі будинки були занедбаними, людей не було видно взагалі. Чорний хрест самотньо схилився біля дорожнього знаку. Хто його тут поставив? Я зручніше вмостився у кріслі.
Автобус зупинився і з нього вийшло двоє: моя мама і тітка. Я хотів було запитати, чому вони мене кинули і чи потрібно виходити мені, але горло мені зжав невидимий ціпок і з мого рота полинули дивні рипучі звуки. Я з проблиском надії в очах поглянув на бабусю, яка сиділа позаду і відсторонено дивилась вдалечінь. Вона, не дивлячись на мене, сказала:
- Нічого, я тебе завезу, вони хай ідуть.
Стало трішки легше.
Декорації змінюються.
Будинок покійної тітки Марії видався не таким вже й занедбаним. Найбільше мене здивувало, що в ньому вже хтось жив. Якийсь пристаркуватий чоловік, який привітав мене беззубою посмішкою. Серце чомусь стало шалено калатати, коли ми ввійшли до будинку. До того ж, десь пропала бабуся.
- Йди геть, суко, - до когось невидимого мені сказав чоловік і зареготів.
Декорації змінюються.
Склад. Так, саме склад. Я не знаю, що я там маю робити. Радує одне – зі мною двоє моїх друзів. Я посміхнувся, згадавши стару дитячу пісню про друга. Так, справді, з ними веселіше.
Тільки не в моєму випадку. Бо веселощів не було взагалі. Мене здивувало, що я буду жити разом з ними в будинку тітки Марії. І куди поділась мама, тітка і бабуся?
І тут я вперше закричав.
Не знаю чому, але вигляд циганів, які прийшли на склад мене неймовірно перелякав. Спочатку я побачив одного, потім ще і ще і ще…
Вони йшли на галявину біля складу, на якій щось святкували голі працівники заводу. Чому вони голі? І чому я кричу? Чорт…
Я продовжував кричати і бігти. Бігти невідомо куди, але я точно знав, куди приведе ця дорога.
Декорації змінюються.
Будинок з внутрішньої сторони нагадував замок. Старий, з купою вогнів, які палахкотіли на стінах. Замок…Стародавня тюрма…
Друзі вже сидять на ліжках і дивляться на мене. Тут я помічаю, що їхні очі пусті…
Декорації змінюються.
А тобі страшно? Буде страшно, коли з шафи вночі вилізе карлик в білому халаті і з ковпаком на голові? А якщо він запропонує тобі разом залізти до шафи? А ще гірше, якщо він буде просто стояти і мовчати, дивлячись на тебе, схиливши на бік голову…
І ти знаєш, що ти ніколи не прокинешся.
