Ага, пане Дмитре? Ага... Та проходьте, проходьте. Що стоїте на порозі? Та ні, нічого не сталося. З чого ви взяли? А, що хіба має щось статися, щоб ось так зустрілися в дружній обстановочці? Та ви сідайте, сідайте. Може чаю, кави? Ні? А я от вип’ю.
Пане Дмитре, що ж це ми з вами, як не люди. Ні тобі посидіти, ні поговорити, а так вічно по-діловому? Ну, зрештою я розумію: справи...справи. Нікуди не дінешся. Ви - людина зайнята та й я теж. І все ж, якось не по-людськи. Зустрічаємося виключно в залі, говоримо мовою правової термінології, неначе роботи там якісь. Ніби й не земляки. А земляки мають один одному допомагати та турбуватися про одне одного. Саме тому я й наполіг на цій зустрічі, щоб ми могли трішки побалакати, розібратися...
Пане Дмитре, мушу сказати вам чесно – мене геть спантеличила ваша справа. Ну, я ще можу зрозуміти позивача. То людина вже в літах: трішки здоров’я та голова підводить. Але це нормально: старість - не радість. Але ж ви! Солідна людина: молода, амбіційна, перспективна, цілеспрямована. Так-так, я трішки навів про вас довідку. Ми ж як-не-як з вами земляки...
А нам є про що з вами поговорити! А як же! А справа? Розумієте, пане Дмитре, я в розгубленості: втратив апетит, почав погано спати. І все через вашу справу. Хіба я таке заслужив? Обидві сторони не демонструють жодної зацікавленості у питанні, що мною розглядається! Байдужістю так і тхне в залі засідань. А байдужість, між іншим, - головна українська проблема. Це я вам точно можу сказати.
Пане Дмитре, земляче, розумієте я звісно можу підійти до тієї полиці, відкрити кодекс України, знайти відповідну статтю, переглянути поправки, положення, пункти, зміни, доповнення. Але кому це потрібно? Вам? Йому? Мені?! Я ще такого не видів. Інші от дзвонять ночами: переконують, переконують, переконують, переконують. А тут така байдужість! Ну не солідно ж все це. Не по-людськи. І як по-вашому я повинен приймати рішення? Я ж не знаю, хто більш зацікавлений! А між іншим, в такому разі позиція позивача – значно сильніша від вашої. І рішення, наразі, не на вашу користь. Чому не на вашу? Як так? Та не кип’ятіться, пане Дмитре. Які статті? Які закони? Любчику, ми де жиємо з вами? Не солідно ж, ми - живі люди, а ви мені говорите про якісь папірці. Ну які папірці потрібні, щоб дві нормальні солідні людини розібралися в певному питанні?! Та не на вашу говорю! Чому? Ви хіба не знаєте, що в державі діє презумпція винності?! А як же! Кожен громадянин обвинувачений у незаконній, аморальній, неетичній діяльності вважається винним, поки не доведе свою непричетність до злочину або ж відсутність складу злочину чи іншого аморального вчинку. Презумпція винності. І ви даремно зараз ось так посміхаєтесь, ніби недовіряєте моїм словам чи хочете мене образити. Кому як не мені про цю презумпцію знати. Ухвалена ще за Речі Посполитої, чинна і до сьогодні. Та зрештою, якщо ви трішки помізкуєте, то зрозумієте, що ви частенько з нею стикаєтесь, навіть не усвідомлюючи цього. Такий наш народ. Ця презумпція уже в його голові, а може навіть і в ДНК (Сміється). Ну зрештою, це не так і погано. У вашому випадку діапазон майбутнього може бути різним. Ви думаєте, що справа несерйозна? Але повірте, на моїй пам’яті такі неймовірні випадки видозміни суті питання та рішень... Але не будемо про сумне. У вашому випадку, все ще можна змінити. Просто потрібно продемонструвати високому судові вашу зацікавленість в даному питанні. Бачу по вашим очам, що ви розумієте про що йдеться - це добре. Солідна людина має усвідомлювати солідні речі. Так, а зараз суд цікавиться на скільки ви перейнялися суттю справи... Та ви що! Я ж бачу, що це не щиро. Тут і половини щирості немає, як на мене... Не хвилюйтесь, навіть це – хороший крок до наших подальших взаємин. Нам потрібно ще півтора такої щирості і вважайте, що суд так-сяк повірить у вашій небайдужості. А байдужість, між іншим, то страшна штука. Це найголовніша українська проблема, можете мені повірити. Тому, земляче, до наступної зустрічі.
