Вже було за десяту годину вечора. Ішов холодний непривітний осінній дощ. На тролейбусній зупинці на околиці великого міста самотньо стояла жінка у довгому білому плащі з парасолькою в руках. Попелясте волосся чарівно спадало їй на плечі. Вона дивилася туди, де для зору починається автострада. Один за одним випливали автомобілі і дивилися на неї прискіпливо своїми яскравими жовтими очима. Номерні знаки важко було прочитати в такій імлі і ще важче розпізнати колір автомобілів. Серце несамовито здригалося, коли вони виринали з-за гори, і заспокоювалося, коли їх червоні вогники були вже ледь помітними. Час минав. Жінка знервовано подивилася на годинник. Раптом нізвідки прилетів шалений вітер. Жінка підняла комір плаща, захищаючись від цього різкого вихору, та він ковзав своїми довгими крижаними пальцями поїї теплих грудях і стрункій шиї, на якій ніжно тремтіла хустка. Вона те й робила, що намагалася зібрати руками тканину глибокого розрізу сукні на грудях.
Вітер був занадто злий, їй здавалося, що він прилетів з лісу, який було видно досить добре з зупинки. Він не просто вив, він голосив, неначе вовки. Їй стало моторошно. Вона обняла себе вільною рукою. Темрява страшно, незнайомо і жахливо проникала їй у самісіньке серце. Вихор завивав усе голосніше і голосніше, він плутався біля її ніг, шиї і постійно намагався зірвати хустку, неначе ця жінка з великими карими очима була для нього найжаданішою на світі. У неї замерзли руки, вже не було сил тримати парасольку, напіввідкриті губи шукали когось у п’янкому повітрі мрій, очі щоразу роздратовано на мить хапали кожен автомобіль на автостраді і разом з тим дивилися десь далеко. Зловісна розбурхана тиша стогнала і блимала на жінку розлюченими вовчими посмішками. Боже! Чому ці сірі хижаки постійно ввижалися їй, і вітер ніби приріс до цього місця, до цієї зупинки і до… Несподівано підійшов тролейбус, та на неї, здається, це не справило ніякого враження. Вона, підводячи голову, поправляла волосся, яке постійно лягало їй на обличчя. Відчинилися двері. Ніхто не виходить. Посеред салону стоїть чоловік і пильно дивиться на неї. Вона примружила очі. Він бентежно кинув погляд убік і знов повернув їй свої очі. Двері зачинилися. Дивний жах на його обличчі. Жінка замешкалася… Автострада, сіра смуга асфальту... Тролейбус рушив. Про що вони говорили? Дивно! В пам’яті не відкарбувалися слова, в ній залишилися чомусь тільки звуки.
Автомобілі з’являлися все рідше і рідше, і жінка на зупинці проводила їх поглядом, але серце вже не так калатало. Вона знову подивилася на годинник і закрила парасольку. Дощ не вщухав. Вихор то кидав їй пасма на обличчя, то прибирав, тепер вона не поправляла ні комір плаща, ні сукню. На шиї тріпотіла хустинка, ніби простягала руки до лісу. Вітер тремтячими пальцями жадібно збирав краплі дощу з її повік, з її губ, з її ароматної шкіри напіврозплющених грудей і цілував, цілував, цілував, і важко, і солодко, і тепло дихав, і стомлено-щасливо щось шепотів, шепотів, шепотів в її навстіж розкриті обійми…
Знову виринув автомобіль, і жінці здалося, що бувають ласкаві вовки.
