Що сказати про того, хто вміє чути цікавим способом – через воду? Він, здається, стихійно наполягає на тому, що вода – найліпший слуховий апарат. Коли я говорю до нього, він починає сьорбати воду з повітря. Він втягує її в легені, дихаючи так, ніби відшукав якусь неприродну хімічну породу, котра абсолютно не характерно осяде в його організмі й заважатиме правильно думати й відповідати. Він дивує мене, а я знову граюсь у хованки – підсовую у його повітря шматочки льоду. Він не дурний, цей чоловік, бо бачить своїми внутрішніми рецепторами, і тому (вже вкотре) дивиться на мене з дивно вираженим докором, котрий я відчуваю у солоному смаці його відповідей. Крижинки, що вп’ялися до його мозку і розвивають там хворобу холоду аж ніяк не кольорові. Він дивний. Після моїх крижинок піде розтоплювати їх до лісу, а не до Дніпра - там просто шар повітря пасує до атмосфери у його рукавах. Він сильний. Крижинки колють його, але для нього ліпше босим по склу, ніж без частки мене. Я бездушна? Я картаю його сутність, псуючи атмосферу в Галактиці й навколишнє середовище у ненормальному колообізі природи. Хоча…Я – винахідник. Просто хочу, щоб він навчився слухати не водою, а дихати мною.
