- От дибільна ручка, не пише -, вирвалося десь за величезною купою книжок. І знову якесь шарудіння та незадоволене плямкання – іде робота.У кімнаті відчувається нервове напруження. Здається, що зупинився навіть годинник. Раптом тишу порушив телефонний дзвінок… - Ну от, не дають працювати, нахаби!
Із-за столу, рорзгрібаючи ногами газети, журнали, зошити, вилізла скуйовджена дівчина. Вона схожа на людину, яка потерпає від якогось стихійного лиха… У даному випадку це екзамени.
- Алло -, злісно вичавила студентка.
- Привіт, Аню, як ти там? – роздався досить спокійний і приємний голос.
- Хто це?
- Будь ласка, нічого не запитуй, а просто розкажи, чи тобі не сумно?
- Та тут і мертвий не засумує! А взагалі, я зайнята і точно не збираюся витрачати час на розмову з якимось незнайомцем. Бувай здоров. – Аня кинула слухавку, не чекаючи відповіді й попленталася до книжок.
Взагалі дівчина навчалася добре, гуманітарні науки їй давалися легко, але от із фізикою є проблеми. Вона ладна видертися навіть на дах, щоб позвати Шару, аби тільки завтра пройшло все без потрясінь.
На неповні 18 років, Аня досить розумна і ерудована дівчина, звісно, зі своїми тараканами в голові, але, хто ж із нас ідеальний? Знайомі її або люблять, або ж , терпіти не можуть (Аня яскрава, тому нейтрально до неї ставитися просто неможливо). Вона трохи егоїстична, волелюбна, емоційна, та знає собі ціну. Вродою Бог дівчину також не
образив : усе в ній є в міру . «Дzzzz» - нервюючий звук знову вірвався в кімнату.
-Алло, - тиша.
-Алло-о-о, - тиша.
- Мовчиш? Ну і мовчи! – з обуренням сказала вона і знову вп’яла зелені очі в підручник з фізики. Аня подивилася на годинник,стрілки якого давно вже перебігли за дванадцяту, позіхнула й перебралася до ліжка…
- Аню, вставай, запізнишся,- сказала мама і стягнула з доньки ковдру.
- Зараз-зараз, тут холодно!
Аня швидко поїла, натягнула на себе те, що під руку трапилося й почовгала до університету. По дорозі вона намагалася щось згадати, але всі формули збилися в одну, у голові крутилася якась плутанина, а вулична метушня збивала з пантелику. Ну ось, прийшла. Дівчина швидко знайшла потрібний кабінет: тут зібралося багато студентів, які нервово тріпали книжки і зошити, репетували і озиралися навкруги. Аня сіла біля дверей, дістала ручку і намагалася зосередитися. За хвилину вона вже тримала декілька аркушів з різними схемами та задачами. Усі напружено щось писали. Аня не могла заспокоїтися, вона дуже нервувала, щось постійно закреслювала, починала спочатку, і, здавалося, не буде тому кінця. Пройшла година, а дівчина так нічого і не зробила. Від сліз все навкруги розпливалося, Аня вже не могла ні думати, ні писати. Раптом з-за дверей почувся шепіт.
- Сонечко не плач, давай сюди завдання. Тільки обережно. Поклади листочки під двері.
Аня слухняно просунула аркуші. Вона думала, що даремно зробила це, адже не знає хто це, не знає, чи повернуть їй завдання, не знає, чи правильно зроблять… Дівчина вдавала, що пише і постійно дивилася на годинник. Через деякий час аркуші з’явилися під дверима. Аня їх тихенько взяла. І тільки хотіла розгорнути, як професор вихопив листки й повідомив, що час вийшов.
- Хтозна що там написано! Може там нісенітниця сама? І як я могла так вчинити - , говорила вона сама з собою.
Ввечері хтось знову зателефонував і кинув слухавку, але дівчину це мало цікавило. Вона постійно думала, що буде завтра, коли перевірять роботи. Цей екзамен для неї мав величезну вагу, адже саме від нього залежить, чи матиме вона стипендію. Мама-одиночка не мала достатньо грошей на навчання дівчини, тому Аня дуже старано вчилася. Студентка іноді працювала офіціанткою в нічному ресторані, щоб трохи підзаробити. Але от тільки потім вставати важко вранці, а ще й цілий день, ніби сама не своя, блукаєш інститутськими заплутаними коридорами і рахуєш кожну хвилину до кінця пари, бо очі постійно зліпаються очі й не хочуть слухатися ноги. Аня вчилася і працювала, працювала і вчилася, її обходили стороною гучні дискотеки з цигарковим димом і алкогольними напоями, приставучі «подруги» і якісь короткотривалі романи. Вона не звертала ніякої уваги на нахабних «наречених», які не давали їй проходу, не тому, що хлопці не цікавили її, а тому, що вона вже чітко розрізняла хто з них думає головою, а хто чимось іншим. Аня завжди говорила чітко і ясно, без яких-небудь зайвих слів, а найбільше у світі любила писати вірші, які ховала під подушкою і ніколи-ніколи про це нікому не говорила.
Сьогодні дівчина виглядала такою розгубленою і зтурбованою: усе валилося з її рук. Вночі вона так і не заснула, все щось записувала до свого секретного зошита. У такі хвилини дівчина почувалася такою самотньою і безпомічною, цілий світ здавався їй чужим і чорно-білим.
Зранку Аня вдавала, що спить, щоб не турбувалася мама. Вона, як і завжди, щось закинула до рота, натягнула на себе одяг і , роздумуючи над тим, що ж все-таки буде, пішла до інституту.
Ось-ось почнеться пара. Студенти знову напружилися : вони щось обговорювали й з підозрою кидали погляд на годинник.
- Запізнюється… - почулося позаду.
Раптом двері відчинилися – зайшов задоволений професор.
- А що, бісенята, страшно? А як на парах гарцювати, так весело. От зараз і подивимося, хто із нас сміятися буде. Костенко – 2, Міняєв – 3, Колісніченко – 3, Біллевіч – 5 …
- П’ять? п’ять? п’ять? У мене п’ять? – вирвалося в Ані.
- Ось ще що, Біллевіч, після пари завітайте до мене в кабінет, - студенти знову загуділи.
- У кабінет? Дивно. Він ніколи не визиває до себе в кабінет, завжди вирішує все на місці… А може це щось із роботою? Може йому щось сказали, чи сам придумав чого, чи не вірить, що я сама розв’язала.- Аніни думки раптом обірвалися, коли вона відчула на собі дивний погляд Петра Івановича. Дівчина зніяковіла й до кінця пари сиділа нерухомо. Дзвінок. Студентка швидко піднялася й послідувала за професором, який взяв із собою Аніну роботу. Двері зачинилися. Петро Іванович протягнув їй листочки, зняв окуляри й опустився на своє улюблене пухнасте крісло. Дівчина відкрила роботу і (о Господи!), побачила величезний напис під блискуче розв’вязаними задачами й старано накреслиними схемами : « Я тебе люблю». Аня зробила величезні очі і подивилася на професора.
- Ну, як я це повинен розуміти?- спокійно запитав він.
- Це не я .
- Ну тоді і п’ятірку не Ви заробили.
- Тобто… я
- Що Ви?
- Це написала я ,- вичавила вона. – Але не Вам, а …- він подивився на неї ще з більшим подивом.
- Цікаво, Біллевіч, цікаво…- він посміхнувся і різко встав зі свого крісла. – Добре, Ви вільні.
- Фух, відпустив… Але, що ж він подумав? О Господи, невже справді так і подумав, що я закохолася в сорокалітнього дядька? Але всеодно однією проблемою менше – фізику здала. Але не уявляю, хто цей дурнуватий прихильник. І як можна було в роботі таке написати? – Аня, думаючи зовсім не про круглих червів, просиділа ще дві пари з біології. Наука їй сьогодні ніяк не лізла до голови. Зібравши речі, вона вийшла з університету й попрямувала до парку. Інколи тут дівчина могла просиджувати цілими днями, спостерігаючи за природою. Вона вміла бачити те, про що не здогадуються інші. Серед життєдайної зелені вона почувала себе особливо, піднесено. Тут немає зраджених і зрадників, закоханих і коханих, злодіїв та жертв, усе в цьому місці по-іншому, не так, як у світі широкоплечої індустрії та прокурених заводів. Дівчина витягла секретний зошит. Слова невпинно вискакували з-під її тонких пальців, сплітаючися в наповнені змістом рядки. Запілікав мобільних – смска. Аня похапцем витягнула телефон.
- Привіт! Як там тобі, не сумно самій у парку? – дівчина насторожено оглянулася, та не помітивши нікого, окрім горобців, двух бабусь, що читали газети на сусідній лаві та декількох котів, вона знову прийнялася за свою писанину.
- Що, не знайшла=)? – знову висвітилося на екрані. Студентка, злісно закривши зошит, подалася геть. Сумка вивалилася з її рук. Дівчина нахилилася і за декілька кроків від себе побачила фотокартку.
- Це ж я,- здивовано сказала вона сама собі.
- Ні-ні, а ось це моє,- сказав загадковий хлопець і вихопив світлину з її рук. – Може, прогуляємося?
