Я відчуваю як вона дихає мені в спину. Кожен подих, кожен рух, навіть кліпання її очей. ЇЇ думки влазять в мої, а мої в її голову. Вона без кінця щось говорить і говорить, а я вдаю, що слухаю і періодично киваю головою. Хоча я ті історії вже давно чула, кожна з них сниться мені в страшних снах.
О, як це важко сидіти і дочікувати кожну секунду, поки вона піде.. Кожна мить – здається вічністю, коли в тебе за спиною такий шакал. ЇЇ пильне око вистежує все що я роблю, все чим я дихаю, скільки ложок цукру я поклала собі до чаю, скільки туалетного паперу використала в туалеті, скільки повітря поглинає мій ніс, а чи не забагато? Скільки печень я з’їла сьогодні зранку. Так, так.. там стоїть лічильник.
Кожна її дія доводить мене до нервового зриву. То вона їсть якісь цукерки і чвакає своєю вставною щелепою або без перестанку чухає руку, ніби в неї короста. А це періодичне стукання капців..., які вона нещодавно купила на “гумі”. Маю щастя, коли вона хоч на хвильку закуняє, хоч тоді відпочиваю від її позитивно – нещирих думок. Втомилась я від цього безкінечного вихваляння себе: “ А як я працювала...., то до мене звертались всі .., я знала те і се...такі туфлі в мене до цієї сумочки ......, а такі до тієї..” А ці постійні діареї, кожен день знаю, яку вона клізму робила вчора і скільки раз.. Не подумайте, що я злючка, просто втомилась від цього. Не люблю підлих і нещирих людей, котрі в очі тобі сміються , а в найважливіший момент підводять і обливають багнюкою. Напевно варто було б сказати це все їй в очі, але.. нам ще стільки часу сидіти тут разом, не знаю чи витримає вона такий образ себе із моєї сторони.
День закінчується завжди одними і тими ж словами : “ Все я побігла на тролік, бо потім перерва і не хочу чекати” .Парадокс. Чому так складається наше життя? Тих кого любим- бачимо рідко, а тих на кого у нас алергія – кожен день. Може це тільки у мене так
